Вже 6 – го січня Свят – Вечір наступає,
Волинська родина до столу сідає.
І ви не забувайте нашого звичаю –
В любові й злагоді Різдво стрічайте!
Здоров’я і успіхів щиро бажайте!
12 страв гарненько приготуйте,
Пращурів і батьків
Обов’язково пошануйте!
Нехай Коляда нову радість приносить
І Божому Сину славу возносить!
Хай наша Україна міцніє, процвітає,
А Волинське братство їй у цьому допомагає!
Христос рождається! Славімо його!
Жіночий клуб «Волинянка»
СВЯТКУВАННЯ РІЗДВЯНИХ ПРАЗНИКІВ НА ПОЛІССІ
Різдвяні свята для українського народу завжди були і є найочікуванішими та найрадіснішими. Особливо для дітвори, бо окрім того, що на стіл ставлять смачненькі страви, ще й можна наколядувати якогось «п’ятака» і повеселитися. Про те, як святкували народження Спасителя й усі зимові празники на Поліссі, розповідає відома на Волині етнограф і фольклорист Олександра Кондратович.
Коляда
До Різдвяних свят готувалися дуже старанно: чистили домівку, господарські будівлі, а надто – душу. Вона не мала бути обтяженою якимись клопотами. Вже сам Пилипівський піст сприймався як найправедніша і водночас чарівна дорога до свята. Кожне з Різдвяних свят чекали з великою радістю. Але Різдво празникується першим. Ранком напередодні свята прикрашали ялинку: чіпляли кетяжки (стрічки, солом’яні павучки та кошички, шишки з ялини, загорнуті в папір лісові горіхи). До схід сонця варилася кутя. Традиційною була ячмінна, приправлена лляною олією, якщо була можливість – маком та медом чи підсолоджена цукром. Багатші дозволяли купити собі куті пшеничної й краще її «придобрити». Адже пшениця і мед – то символи достатку, злагоди, довголіття.
Зварену кутю ставили під образи. Тобто на покут. Страви готувалися цілий день, проте старші жінки не визначали їхньої кількості, лише казали: «Хто що має». У селі Нуйно Камінь – Каширського району на Святу вечерю готували голий борщ (із самих грибів), закислений капустяним квасом, вареники з квасолі, пшоняної каші, картоплі, готували бурду (підсмажене й розтерте в макітрі конопляне насіння, розведене водою й підсолоджене, парили в печі чорницю, куди додавали сушені груші – дички), пекли пироги з начинкою з квасолі та картоплі, смажили рибу, по можливості купували оселедці.
Перед вечерею господар приносив у сіни сніп чи два соломи й наказував: «Діти, груші пообв’язуйте!». Ті босоніж бігли до дерев, окутували їх соломою, обв’язували перевеслом, примовляючи: «Роди, грушо, грушок торбу і мішок!». Господиня тим часом відсувала комин та попереджала малечу: «Діти, не льопайте дармо дверима – комин відчинений». Перш ніж накривати стіл, до однієї з його ніжок прив’язували жмут соломи, а потім усі чотири перев’язували мотузком. За традицією, то мала бути волока, яку виготовляли з кінської волосіні. Це робилось для того, щоб корови не боролись, коли їх вперше виженуть після зимівлі на пашу. Після цього на стіл клали найкраще сіно й застеляли чистеньким портком (лляною домотканою скатертиною), а збоку клали буханку хліба. Ці атрибути святкового столу залишалися, аж поки не була освячена вода.
На другий день Водохреща все прибирали. Сіно зв’язували й зберігали до весни, щоб посадити квочку – мала гарно висидіти курчат. А ще спостерігали, що залишилось на столі: просенятко – буде врожай на просо, зернинка жита – вродить жито. Під сіно нічого не клали, вважаючи його найбільшим оберегом, адже Мати Божа саме «сіном притрусила, в ясла положила Господнього Сина». Дехто з молодших стверджує, що по кутках стола клали чотири головки часнику для відлякування злих духів. Коли було виставлено всі страви і родина сідала до столу й запалювали свічку, то батько або вставав і тричі кликав: «Морозе, ходи до нас вечеряти. Як не прийдеш тепер, то не приходь ніколи», або брав верцьоха (макогона) в одну руку, в другу – пирога, і йшов до сінешніх дверей, стукав по бічних вушаках (відкосах) та верхньому й виголошував уже згадану фразу. У Раковому Лісі перед цим дійством хазяїн виходив на вулицю й стукав у вікно. У відповідь на запитання господині «Хто там?» задавав своє: «Жінко, а де сіятимемо льон?». – «Де посіємо, хай там Бог родить!». Після цього сім’я молилась, проказуючи вголос «Отче наш», і сідала їсти. Першим споживали голий борщ, потім кожен їв, що хотів, не оминаючи жодної страви. Завершували святкову вечерю кутею.
Після цього всі ложки клали в миску із залишками куті і її накривали буханкою хліба. Остання страва вважалась ритуальною, тож нею мали пригоститися вночі померлі родичі. Якщо ранком якась ложка виявлялась перевернутою, то це означало, що до наступного Різдва її господар піде до покійників. На Свят – Вечір у Нуйно колись не колядували: ні дорослі, ні діти. Відразу після вечері лягали спати, потім йшли родинами до церкви.
Різдво. Перший день
Повернувшись з храму, спочатку порали худобу, а потім обідали. Споживали те, що залишилось від вечері, потому переходили до скоромного: драглів, домашньої ковбаси, кутниці (начинений м’ясом вичищений свинячий шлунок або сліпа кишка). Дітей застерігали: «Сьогодні перший день Різдва, нікуди не йдіть, тримайтеся хати». А щодо чарки, то дорослі випивали по чарчині, не більше. Але першу батько наливав, примовляючи: «Для всіх померлих родичів і всіх святих, щоб прийшли до нас вечеряти». Накривав посудинку скибочкою хліба і відставляв на край стола.
Щедрець
То було чи не найвеселіше, найжартівливіше свято. Дитячі, дівочі, парубоцькі гурти щедрувальників мовби змагалися між собою в майстерності. Першими надвечір’я 13 січня звеселяла своїми щедрівками малеча. З торбинками через плече, а то й зі звичайним рукавцем, у який влітку мати відкидала відтоплене кисле молоко на сир, дитячі гурти снували від хати до хати, і їхній щирий спів зігрівав господарям душу. Село дзвеніло дитячими голосами і переливами від нехитрих жартів і незлобливих витівок. А потім владу до своїх рук перебирали хлопці. Кожен хотів себе показати, розважити друзів і господарів, а надто дівчат, і найперше – оту єдину. Крім звичного «ведмедя», у парубочих ватагах були «вовки», «кози», але перевага, либонь, надавалася «коневі».
Заздалегідь з дошки вирізалась подоба конячої голови, яку кріпили до невеликої жердки, до зворотного кінця якої чіплявся хвіст. «Голова» відповідно розмальовувалась. Хтось із хлопців «сідлав» цього коника. Його вкривали білим рядном, залишаючи на видноті лише подобу голови та хвоста. Після парубків щедрували дівчата. Якщо дітей, парубків обдаровували щедрушками (спеціально спеченими невеличкими хлібчиками), мандричками, варениками, то дівчатам для приготування вечері давали крупу, кутю, кусник сала чи ковбаси. Відщедрувавши, дівчата йшли «красти”»дрова, заносили їх до хати і рахували, сподіваючись на парне число. Опівночі йшли на крижову дорогу (перехрестя) й гукали: «Гу – у – у! Дай, Боже, знайти, з ким на шлюбі стати!». Уважно прислухались до будь – якого звуку: звідки він долине, туди й заміж піде.
«Зальоти»
Велике значення у паруванні молодих у Нуйно (Західне Полісся) відігравали «зальоти». То є своєрідні гадання, ігри, залицяння. Відбувалися вони на Святі Вечори між Різдвом та Водохрещами. Після Пилипівського постування, найкоротших днів та найдовших, і здавалось, найтемніших ночей, ці вечори були особливо жаданими. Тож тільки – но сутінки опускалися на село, як до облюбованої хати гуртами та поодинці поспішала молодь з парубочими жартами й дзвінким дівочим сміхом. На порозі і в сінях тупотіли підборами, обтрушуючи залишки снігу – а вже хата гомонить, вирує веселощами! Запрошений музика перебирає струни…
Ще якась мить, друга – і молодий гурт порине у танці. Найперше – полька «на два боки». «На штири боки», – поправляв хтось інший. Звідки вони взялися, ті «штири боки» – кожен – бо має тільки два, але танцює таки на «штири». І все ж, чи то музика заплутається, але на якусь мить буде дано спокій закаблукам. Якісь пари поведуть інтимні перемовини, а ті, що не парувалися, хоча й не тільки вони, займатимуться іграми, а найперше – гаданнями: «колотитимуть свічки». Коли «відколочували свічки», всі бажаючі хлопці кидали у ночви копійки. Дівчата за бажанням їх діставали губами. Не всім це вдавалось: їх смішили, до того ж, парубки могли й долити води. Коли ця імпровізована «копійколовка» закінчувалася, решту діставали руками, викладали на стіл, і дівчата ділили їх між собою порівну. Додавши цю дещицю до виловлених, купували ниточку недорогих «пацьорок». По закінченню святих вечорів, а відтак і різноманітних забав та ігор, розпочиналась копітка робота.
Олександра КОНДРАТОВИЧ,
Всеукраїнська газета «ВІСНИК + К», м. Луцьк
