Завтра в Україні очікується вітряна холодна погода, кажуть синоптики, уночі має бути мороз.
Я видихаю з певною полегшою, бо мішок із картоплею, який благополучно привезла з села від батьків, саме вчора затягла із машини у дім. За картоплю переживаю по-особливому: я – людина-картопляна. А те, що саме мамина бульба з Волині найсмачніша – перевірено роками і на власнім, так би мовити, шлунку.
Однак не факт, що в помешканні, куди я затягла й поставила мішок, картопля не змерзне – опалення, як відомо нема і коли буде, поки невідомо. Втім, надія є, що за дверима житла – це таки не в салоні машини.
Словом, повернулася я, як то кажуть, “в сім’ю”, тобто на Київщину. Бо вирвала для себе тиждень відпустки і рвонули ми з Тарасом на шкільні канікули до бабусі в село.
Це – як випасти з життя. Або – відірватись від землі.
Ніколи раніше я не їхала Варшавською трасою з Києва до Ковеля у жовтні. А це, виявляється, неймовірно красиве видовище. Особливо, коли їдеш (хоч і з не менш красивого осіннього міста, проте…) – з настороженого передзимного.
Виїхавши о 9 ранку, протягом цілого світлого дня ми споглядали вздовж автошляху дивовижні картини природи. Я чесно не знала, що дерева, ліси і поля восени бувають аж настільки прекрасними. Тут тобі і шатра з магічним падолистом, і вогняні свічі тополь, високі стіни з насичено-зелених, як одна, ялин, а в підніжжі їх – хвилеподібні ряди із сліпучо сонячних шапок дубів, кленів та інших “круглоголових” дерев.
А кольори – всім можливих відтінків. «Ах і вау!», – вигукувала я повсякчас, стриматися було годі.
Про дім і казати нічого. П’ять днів цілковитого випаду із тутешніх буденних проблем – тільки дрова у грубах палахкотять, тепла мжичка сипле з неба, а ти в самому лише халаті ходиш тихим подвір’ям, хапаєш ротом небесну воду, копаєш тапком листву, рахуєш синиць, що стрибають по гілляччю рвучко, ніби сонячні зайці.
Коти хіба спати не давали: блукали кімнатами, стрибали по сплячих тілах, – не могли збагнути, чому стільки людей у хаті, де зазвичай лишень тільки двоє.
Пишу це зараз і не знаю, що почуваю: сум упереміш із ніжністю чи хандру од прийдешньої правди: я не відміню зими і труднощів, які прийшли до нас уже у листопаді.
Я тільки можу сказати собі, навіть мушу: і це також потрібно пережити.
Отаким тут з вами поділилася, дорогі свої.
Жанна Куява
