Іван Ольховський
У чому правий, а в чому ні Пйотр Зихович
Серед маси літератури, яка видана у Польщі про українсько-польський конфлікт на Волині у 1943-1944 роках, надзвичайно рідкісними є твори, у яких автори намагаються тверезим оком глянути на причини виникнення його. До останніх належить книга скандально відомого молодого польського дослідника Пйотра Зиховича “Зраджена Волинь, або як керівництво АК кинуло поляків на розправу УПА”, розділ «Генеза» з якої переклав і опублікував на сайті МГО “Волинське братство” його голова Сергій Шевчук.
Польський історик на початку розділу ставить запитання: в чому полягав конфлікт між поляками та українцями під час Другої світової війни? І одразу ж дає на нього відповідь, яка на його погляд, дуже проста: «Конфлікт між поляками та українцями полягав у тому, що поляки хотіли, щоб по закінченні війни Волинь та Східна Галичина опинились в кордонах польської держави. А українці хотіли, щоб по закінченні війни Волинь та Східна Галичина опинились в кордонах держави української».
Слід сказати, що такої ж думки ще у 2003 році була редакція львівського незалежного культурологічного часопису «Ї», яка весь 28 номер присвятила темі Волині-1943 під назвою «Боротьба за землю». Отже Пйотр Зихович нічого нового не відкрив. Він лише повторив те, що ще 17 років тому стверджували редактори часопису «Ї».
Польський історик наголошує, що це була класична суперечка за територію, яку можна було розв’язати двома способами: за допомогою меча або шляхом переговорів та вироблення якогось компромісу. Проблема полягала в тому, що жодна сторона йти на поступки та компроміси не мала ні найменшого бажання.
На перший погляд, все нібито логічно. Але якщо врахувати ту обставину, що в класичних конфліктах, коли суперечка за територію вирішується «за допомогою меча», територія дістається переможцеві, то в нашому випадку висновок зовсім не класичний. Бо ані Волинь, ані Східна Галичина у результаті війни українців з поляками у 1943-1944 років їм не дісталася. Долю і Волині, і Галичини вирішили сильніші учасники Другої світової війни.
Класичним у цьому випадку є те, що війна у війні (у нашому випадку українців із поляками у 1943-1944 роках) має назву абсурдної, бо результатами її не міг скористатися жоден з учасників. На превеликий жаль, ані творці часопису «Ї», ані Пйотр Зихович цього не помітили. Проте це помітив командувач УПА Тарас Бульба-Боровець. Вже після перших антипольських акцій збройних відділів та груп ОУН під проводом Степана Бандери він 25 березня 1943 року писав до крайового поводу ОУН(Б): «Польська загроза для нас – одна з найменших, і ми можемо зовсім сміло відложити боротьбу з Польщею на останній план». (Сергійчук В. Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи. -Київ.-2011.-С.173). В подальшому поліський отаман усіляко намагався запобігти розгоранню українсько-польського протистояння, але загасити його полум’я йому не вдалося. Мудрих та розважливих представників він не зустрів, ані серед бандерівського підпілля, ані серед польського.
Вважаю, що цілком справедливо Пйотр Зихович оцінює програну війну ЗУНР із Польщею у 1918-1919 роках і розбиту ідею молодої української держави національною катастрофою.
Не можна не погодитися з ним і в тому, що і волиняни, і галичани трактувати польське управління як завоювання та окупацію.
Пйотр Зихович, як і низка українських науковців, вважає, що причиною кривавого протистояння на Волині були катастрофічні помилки політики II Речі Посполитоі щодо українців.
Серед них він називає:
– заборону українського шкільництва та порушення обіцянок утворення українського університету у Львові;
– нищення православних церков;
– висилку на східні землі військових осадників, які ставились до місцевої людності як британські колонізатори до темношкірих;
– несправедливий поділ земель – малочисельні поляки діставали найліпшу землю, а українські селяни – найгіршу;
– неможливість кар’єрного росту: перед українською молоддю була закрита дорога до державного управління та відповідних посад;
– насилля польської поліції та різноманітні адміністративні переслідування українців.
Одразу варто зауважити, що «нищення церков», яке Пйотр Зихович, як і низка вітчизняних істориків, ставить в розряд найголовніших помилок політики польського уряду щодо українців у міжвоєнний період, чи не найменшою мірою стосується Волині. Адже воно відбувалосся на Холмщині. На Волині були лише спроби насильницьким способом перетворити кілька православних парафій на католицькі.
Велику увагу польський дослідник приділяє терористичним акціям українських націоналістів на Галичині, хвилі антидержавних виступів у 1930 році, у відповідь на які відбулась сумновідома акція “пацифікації Галичини”. Однак він не пояснює, чому жорстоке «заспокоєння» галичан польськими вояками та поліцаями не призвело в майбутньому до вибуху кривавого конфлікту, в першу чергу, на Галичині, а не на Волині.
Не знаходимо у Пйотра Зиховича і відповіді на запитання: чому саме на Волині вибухнув українсько-польський конфлікт, коли за дослідженнями історика Івана Пущука переважна більшість опитаних ним очевидців подій засвідчила, що до початку нападів у 1943 році вони «жили з поляками мирно», вважаючи, що ті так само, як і українці, страждають від німецьких окупантів?
Очевидно, що на них доведеться шукати відповіді майбутнім дослідникам українсько-польського протистояння на Волині у роки Другої світової війни.
Іван Ольховський,
учасник програми «Жертви польсько-українського
протистояння у 1939-1947 роках» УКУ.
