Спогади про рідне село
Народилася 22 червня 1937 року в с. Гать Торчинського (нині Луцького) району Волинської області. Закінчила 7-річну Білостіцьку школу.
В 1953-1957рр. Закінчила Тальянський (Черкаська обл.) зоотехнікум. Після закінчення технікуму повернулась на Волинь.
В 1962 р. вийшла заміж і переїхала в Хрестинівський р-н Черкаської обл. В Христинівці працювала в інспекції по заготівлі і якості сільськогосподарської продукції.
В 1968 р. закінчила Львівський зооветеринарний інститут.
В 1978 р. у зв"язку з призначенням чоловіка на посаду у Міністерстві радгоспів переїхали до Києва.
Працювала на відповідальних посадах по спеціальності сільськогосподарської галузі.
У грудні 1986р. за власним бажанням поїхала на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС, де працювала по травень 1989 р.
З 1 грудня 1991р. перебуває на заслуженому відпочинку.
Коли літа на зиму повернули, часто бувають безсонні ночі, якими подорожую у своє дитинство, юність. У ті найкращі роки, прожиті в моєму рідному селі Гать, тоді Торчинського, а нині Луцького району.
Село наше невелике, але дуже мальовниче. Майже біля кожної хати квітники, садки. Насаджували також декоративні дерева та кущі: клени, берези, бузок, жасмин, черемху. Цю красу доповнювала чистота у дворах і в хатах, які лише білили, цегляних тоді ще не було.
Окрасою нашого села є річка Чорногузка зі своїми квітучими берегами. Та найбільшим скарбом у нас були люди: роботящі, доброзичливі, завжди охайні і дуже співучі. Не знаю, чи ще де в Україні залишились такі співучі люди, як були в нашому селі. Влітку співали вдень, працюючи на колгоспних полях, ввечері – в садках, а зимою – в хатах, на вечорницях. А які духовно багаті гуляння організовували кожного літа: коли на Зелені Свята, коли на Петра. Запрошували духовий оркестр з іншого села, біля школи збиралось все село. Танець змінювала пісня. Співали не лише народні, а навіть і “Била жінка чоловіка” Гулака-Артемовського та багато інших.
Але найчастіше і з особливим теплом згадую, як святкували Великдень – найвеличніше свято, яке ми чекали від початку Великого посту. В ті роки у нас його суворо дотримувались. До Великодня кожна господиня, яка за зиму напряла пряжі, закінчувала ткати. Ткали полотно, рядна, килимки.
А як ретельно порядкували в хатах і на подвір”ї! Кожен куточок вичищали, вибілювали. Горище і піч обов'язково зсередини вимазували рудою глиною. Все було випране до клаптика.
Паску розпочинали пекти в чистий четвер. А ще в нас випікали “мазурки”. Це також здобне тісто, але зовсім іншої форми – овально продовгуватої і плоскої. І кожна господиня виявляла свою фантазію, виробляючи “мазурки”, прикрашаючи їх різними візерунками із цього ж або з прісного тіста. Випікали також сирну запіканку. До свята обов'язково годували кабанчика. Начиняли домашню ковбасу, шинку, сальтисон. Крашанки зазвичай фарбували в лушпинні з цибулі.
В нашому селі церкви не було. “Батюшку” (так у нас називали священника) привозили з Білостоку – сусіднього села. Тому паску святили в суботу. Мама збирала кошик, в який клала крім паски, всього потроху, що готували. Після обіду святково одягнені люди ішли на цвинтар і там святили паску. Пам'ятаю, що завжди в цей час було сонячно і така ж світла радість була в наших душах. Повертаючись з посвяченою паскою додому , кошик ставили на видному місці. Все навколо прибрано. В хаті пахло чистотою і смакотою. Але ніхто не куштував тієї смакоти – їли лише пісне.
На ніч йшли на всюнощну в церкву до Білостока. А ранком, зі сходом сонця, біля церкви розпочинали святити паску всі ті , хто не посвятив у суботу. Це дійство проходило дуже велично – хресним ходом навколо церкви, з хоругвами, з хором, в супроводі церковного дзвону. Звуки цього дзвону переповнювали невимовною радістю мою душу.
Минуло більше півстоліття. Рідний дім я залишила в 1953 році. А ту божественну благодать я відчуваю й дотепер, кожного року, коли йдемо всією сім”єю у неділю рано до храму святити паску. Як мені хочеться, щоб мої діти, внуки, а їх в мене четверо, – також відчували ту неземну радість, як відчуваю я. Тому й розповідаю їм про давні українські і, зокрема, волинські звичаї, щоб відновилась у них генетична пам'ять нашого народу, яку намагались стерти протягом багатьох років.
|
Наче річка в майбуття, Так біжить людське життя… То весело, наче грає, Всі горбочки оминає. А то плине навпростець, Ніби каже: "Хай їм грець!" Бо ж життя – це дивне-диво! Хоч складне, але красиве. Ти господар в нім і ні… То дарує щастя дні. А то так поверне долю, Що живеш, немов в неволі. З дня на день отак і плине, До краплиночки краплина. Ніби вчора у долинку Бігла дівчинка Галинка, По траві до Чорногузки, Де гуляли горді бусли. В Гаті, як усі, зростала, Що в майбутньому не знала. Не було великих статків, Але так хотілось стати Найщасливішою в світі… То ж садила всюди квіти І дерева, що донині Шелестять там – на Волині. |
А любила ще співати. Скрізь: в садку, у полі, в хаті. То ж звучав піснями голос В торчииському хорі "Колос" Ну, а далі – навчання! То ж подумала вона: "Зоотехнік – це на часі". І у землі аж черкаські За знаннями понеслась В зоотехнікум, в Тальянськ. Потім знов на захід путь – В Львів її стежки ведуть. Паралельно із навчанням Зародилося й кохання, Що носилось парі вслід – То на захід, то на схід. Поки в Києві гніздо Остаточно сповило. Тут уже зростали діти І сюди онуки їздять. Поряд вірна половина – Тут сім"я пані Галини! А вона – це джерело Що несе усім тепло. Спокою вона не знає, Круг її життя кружляє. Жанна Шнуренко Галині Михайлівні |
