Народилася 15 жовтня 1975 року в селищі Стара Вижівка Старовижівського району Волинської обл.
1992 року закінчила Старовижівську загальноосвітню школу.
Навчалася на факультеті слов'янської філології Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки.
Закінчила Другі Київські курси іноземних мов "Інтерлінгва" за спеціальністю французька мова. Університет закінчила з відзнакою.
Працювала вчителем української мови та літератури у Старовижівській загальноосвітній школі, керувала секцією МАН "Літературна творчість". Займалася журналістикою.
Була запрошена в Український гуманітарний інститут (м. Буча Київської обл.) на посаду старшого викладача кафедри і коректора видавничого відділу.
У 2007 році захистила кандидатську дисертацію при Інституті української мови НАН України. На сьогодні працює доцентом кафедри української словесності та культури Національного університету державної податкової служби України, що в місті Ірпені Київської облі. На дозвіллі співає,кохається у красі рідного слова.
Подих рідної землі
Сьогодні звертаюсь до Тебе, бо саме Ти допомогла мені пізнати найбільшу цінність життя: знати, для чого живеш, про що мрієш, куди прагне полетіти твоя свідомість. Моє тіло зіткано ніжними пелюстками ромашок, скупано у водах кришталевого Світязя, душа омита джерельними потокамиперемог краян під Берестечком. Я йду на поклін до замку Любарта над Стиром, щоб прийняти похвалу князя Данила. Хочу оживити свою історію, збагнути багатство душі волинян, зачерпнути витоки піднесення то у волинського лісу, то у тихого, вкритого ряскою та лататтям, Поліського озера. Волине! Ти – берегиня роду. В тобі заховалися і ніжна колискова матері, і мужність, сила батьківського слова, які плекали любов до Тебе, молилися за Твою щасливу долю. Рідний краю! Ти багатий на працьовитих людей і щедрість землі. Тільки Ти, моя Волине, пишаєшся маленьким струмочком у лісі, що поблизу села Прип’ять Любомльського району, бо це джерельце несе свою живильну снагу могутньому Дніпру. Думками, злеліяними волинською красою, лину в Колодяжне, де плететься й донині перевесло Лесиних пісень, пісень радості й смутку, пісень вічної любові Мавки.
У світі всьому є кінець, кінця немає тільки спогадам. Жива історія снується минулим. З глибини віків долинає до нас стогін земляків, які палко любили Тебе, мій рідний краю, відвойовували кожен клаптик землі своїм життям. Могутня рука Божа допомогла Тобі вистояти, бо Ти ніколи не прагнула бути загарбницею. Нині у свідомості звучить щемний трепет за полеглих. Волине! Кров Твоїх перемог влилась у кров молодого покоління. У тебе ємайбутнє, бо Ти, моя рідна Волине, у своєму “серці маєш те, що не вмирає”, тому й процвітаєш сьогодні.
Ми не можемо бути гідними тієї землі, на які ступали наші босі ноги в дитинстві, до тих пір, доки у скронях не запульсує біль прозріння, біль гідності, врешті-решт, біль любові до отчого порогу. Доля закинула мене далеко від славетної землі волинської, та я відчуваю її радощі й смуток, її переживання і перемоги. Бо відстань у даному випадку не має значення, бо ти просто щоднини чуєш зітхання і спів волинської землі.
Вінчання Світязя
Сивий туман, ніби пухнаста перинка, стелився теплою сестрицею-землею. Теплом своїх рук ніжно торкнувся крони сосни. Вона, потираючи вії, усміхнулася і знову полетіла в обійми сну. А снилося їй, як Світязь вінчався з Прип’яттю.
Тендінтна молода дівчинка – Прип’ять гуляла просторами Полісся. Її душа, наповнена красою і коханням, шукала притулку. Вона стомилася від самотності. Чисте джерельце вбирало силу від могутнього каміння, лагідність – від теплого проміння сонця, гнучкість – від молодої тополі. Розкішно пливучи по волинській землі, річка милувалася багатством краю, в якому народилася. Не зчулася, як струмочок однієї руки раптом повернув у протилежний потрібному напрямку бік. Дівчинка навіть задрімала. А прокинулася від надзвичайно теплого і відночас терпкого поцілунка. То був Світязь, який давно кохав красуню-Прип’ять і думав, що ніколи не зможе про це їй розповісти. Легінь не повірив своїм очам: його єдина і найкраща в світі дівчина купається на його срібних долонях-хвилях!!! Світязь був твердо переконаний, що приречений бути самотнім. Він знав, що його береги навіки окреслені природою, і тому звик до думки: ніколи не зазирнути в очі коханої. І раптом таке диво! Скупана ніжністю Світязя, щаслива Прип’ять обняла коханого. В цю мить сивий туман поволі розсіювався у барвистих промінчиках сонця, які оповили наречених. То було їх вінчання.
Близько опівдні сосна нарешті розплющила віти-вії і з радістю подивилася на озеро Світязь. Ніяких обіймів із Прип’яттю. Тільки дитячий галас і сміх дорослих долітали із срібних хвиль. А в душах усіх відпочивальників жила глибока вдячність Богові за таке цілюще озеро. І можливо, саме вдячність людей і є тим даром для Світязя, яке навіки повінчало їх?
|
Вже родяться слова повільно й болісно, І кров пульсує в серденьку святім. Я чую кроки тиші, заспокоююсь, Але вривається в життя твій хміль, Прорветься брунька в пуповині радості, І листя заколише душу вмить. |
Вже родяться слова на струнах лагідних, І ніжна пісня в небесах дзвенить Зітхну востаннє гірко і розрадливо- І врешті з'явиться той довгожданий плід: Я виносила тебе в серці, слово лагідне, Живи в мені, прошу я, не зотлій! |
Рідна стежина
|
Не забудь, що сонце в небі сяє, Не забудь дороги в отчий дім, Бо майбутнє з пам'яті зростає, І у серці защемить цей гімн: Ти, моя стежино незабутня, Поведеш мене крізь терни – в світ, Де матусі пісня милозвучна І одвічний батьків заповіт. Зазвучать – і вмить все оживає: Свіжі роси – рани босих ніг, Хлібний колос тихо промовляє Про найкращий в світі оберіг. |
Де дитяча стежка пробігає, Журиться на самоті одна. В даль туманну сумно поглядає, Де вже коси вкрила сивина. О стежино, рідна і єдина, До тебе несу думки свої, Коли місяць виплива чарівний, І співають дзвінко солов’ї. Вивела мене у світ, як ненька, Научила правді і добру. Я прийду, вклонюсь тобі низенько, Смуток твій з собою заберу. |
Діти Чорнобиля
|
Нахмурив місяць брови чорні, Затихла ніжна пісня солов’я. Життя вмивається сльозами долі, Чорнобилем окутана земля. Дитя сміється сонечку й не вірить, Що будяком довкіл зросло усе: Трава просіяла росинки чисті, Потворністю вдяглась земна краса. Для нього світ казковий і безхмарний, Воно радіє у обіймах дня, Для нього стукіт дятла непритворний, Воно щасливе, бо воно – маля. І вірить щиро: виросте майбутнє Й простелить долі чисті береги. |
Дитя й не знає: атом очі ріже, З’їдає душу, силимолоді. Живе любов’ю, вірою до Бога, Надіється: не потоптатьдобра, Земля не атомна, а чиста, мов дорога, Де не ступала грішника нога. Минуть роки, злетять, як птахив вирій, І втямить врешті бідне дитинча: Земля вмирає, атом яму вирив. У душах людських −− сірість й нагота. І закричить: “О люди, не сумуйте, Закінчиться жахлива пустота. У Господа Предвічного повірте, У Його серці –мир і чистота”. |
