Йосип Струцюк
У своєму есеї «Моє Колодяжне» я писав:
«…1 квітневого дня 1960 року я був уже в Колодяжному. Уперше в своєму житті. Щойно поставив валізку на порозі Білого домика – аж тут екскурсія. Та ще й зі Львівського університету. До мого приїзду екскурсії в музеї проводили дівчата-бібліотекарки. Проводили на так званих громадських засадах. Цебто безкоштовно. А як до штату музею ввели оплачувану посаду наукового співробітника, то й нового екскурсовода відразу знайшли. Саме тому молоді бібліотекарки влаштували мені обструкцію – зачинилися в бібліотеці. Екскурсію довелося проводити самому. Перший раз у житті.
Я мобілізував усі свої знання з лесезнавства… Кажу, з «лесезнавства», а сам протестую проти такого визначення. Уявіть собі, якби ми весь комплекс знань, приміром, про Івана Франка означили поняттям «іванознавство»? Адже не йдеться про якісь незручності типу сомознавства, бичкознавства чи врешті кобилянськознавства. Хай уже вибачать мені шановні Микола Сом, Валентин Бичко і вірна подруга Лесі Українки з далекої Буковини. Вочевидь, йдеться про незручний в політичному сенсі псевдонім нашої поетки. Щоб підкреслити свою причетність до поневоленого народу, вона вже в ранньому дитинстві назвала себе Українкою й не відступила од свого обрання ні на крок. Це, звісно, не подобалося багатьом ні за часів царської, ні за часів більшовицької імперії. «Українкознавство» не проходило. Обережні і кон’юнктурно налаштовані дослідники творчости поетеси вирішили улесливо доточитися до високого імени й водночас не відступитися од – «ростемо ж ми, гей!» – тоталітарного режиму.
Врешті повернемося до екскурсії. Після її проведення я не приховував свого задоволення. А студенти й викладачі дякували мені. Мав підстави навіть подумати, що непогано освоїв життєвий і творчий шлях великої поетеси. Проте, як згодом виявилося, це було всього-на-всього оте поверхове «лесезнавство».
Але не про те мова.
Мене попросили дати довідку про те, як так трапилося, що я мешкав в Сірому, або так званому батьківському будинку в садибі-музеї Лесі Українки в селі Колодяжному.
Саме після того, як я провів екскурсію для львівських студентів, постало питання, де ночувати? Вочевидь, мені потрібно було загодя влаштувати свої побутові умови в Колодяжному, а я цього не зробив. Як і багато чого іншого. Усвідомлюючи невдоволення дівчат (особливо однієї) із бібліотеки, я не посмів у них запитати, як мені вийти із цього становища. Спочатку подумав, що тим, хто переді мною проводив екскурсії платили, а виявляється, що ні. Так мені пізніше витлумачив завідувач Ковельського районного відділу культури товариш Балюк та ще й несподівано додав: «Ставка працівника музею невисока, всього 500 карбованців, тому ми вам добавляємо ще платню завідуючого клубу в енноому селі – і ви отримуватимете 830. У наших широтах це вже не мало як для працівника культури. Так і передайте Андрію Захаровичу, коли побачите його».
Я добре знав Андрія Захаровича. Андрій Захарович Омельковець був викладачем української літератури Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Ми, студенти, поважали його. Він був розумний, привітний, справедливий. Він нам подобався ще й тим, що іноді досить делікатно дозволяв собі покепкувати над деякими творами радянських класиків. Треба сказати правду, що єдиний на Волині вищий навчальний заклад не лише випустив чимало прекрасних педагогів для шкіл, а й підсилив своїми випускниками кадри Комітету державної безпеки. В’ячеслав Космач, швагро «небезізвестнава» і дуже розрекламованого на Волині директора культосвітнього закладу, дослужився навіть до генерала. Про сексотів – нічого згадувати. Їх – ціла плеяда! І в кожній групі на факультеті, як стверджував дехто, було щонайменше 2 стукачі. В моїй, наприклад, виділялися віршотворець і учасник так званої вєлікой атечественной. Про першого Дмитро Павличко застерігав нас, тоді початківців: «Бійтеся цього пісняра!». Одначе ми вже й самі його ідентифікували, особливо після арешту викладача Дмитра Полікарповича Іващенка.
Пам’ятаю, після закінчення навчання в інституті мій однокурсник Яків Супрунович навідався до мене і каже: «Мені підказують гарне місце роботи. І квартира, і висока зарплата буде». Я спитав: «Де?». «В органах», – відповів Яків. Якова я знав як щирого і відвертого студента, одначе задумався: що йому відповісти, аби не накликати на себе ще одну підозру? Після кількох хвилин мовчанки я відмовився від пропозиції і йому порадив не спокушатися на солодкий сир. Згодом однокурсник дякував мені за пораду, при тому запитавши мене: «А знаєш, хто мене сватав туди?» «Знаю», – відповів я. «Отож – сказав Яків. – А ти з ним упродовж п’яти років сидів за одною партою». «Не п’яти, а чотирьох», – заперечив я.
Так ось, після якоїсь лекції про творчість класика української радянської літератури появився отакий опус:
Довга пара ця, б’ються в нас серця,
маю десь там я Тичину і Омельковця.
Слова «десь там» подано зумисне трохи неточно. Але це творіння не було злостивим, її автор (який вирішив з певних причин не відкривати себе), як і інші студенти, наскільки я знаю, поважав викладача, виходця із Сарненського Полісся, котрий добре розумів нас, сільських, і намагався не занижувати нам оцінки до такого рівня, коли вже стипендію не призначали. Мені теж подобався цей викладач. Пізніше я дізнався: мою кандидатуру на посаду наукового співробітника в Лесин музей підтримав саме Андрій Захарович.
Як виявилося, квартиру на помешкання знайти в Колодяжному не так просто. Щоправда, після кількох походеньок навмання по селу я почав уже подумувати про повернення в дорогий мені Білостік на березі тихоплинної Чорногузки. Тут, у школі, я мав симпатичний 10 клас і щирих вчителів-однодумців. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що в Колодяжненській школі для моєї дружини-педагога знайшлося заледве 12 чи 13 годин. При зустрічі з начальником відділу культури я все це й виклав. Пам’ятаю, він мене поплескав по плічку і сказав: «Хоч то і строго заборонено, але поживи поки що в Білому, а щодо роботи для дружини, то я перебалакаю і з директором школи, і з завідуючим райвно. Домовилися? Ми хочемо, щоб ти працював в Колодяжному».
Признаюся, не з піднятим підборіддям вертався в Лесине село. Я вже думав: «А з яким лицем я зараз зайду в Білостоцьку школу?» Скажуть: «Навіть не нагрів місця, а вже вернувся. Теж мені писака». Кажу «писака», бо в школі знали, що пишу вірші, а іноді друкую їх навіть в обласній газеті.
Признаюся, мені довелося звикнути до Білого будиночка. І мені вже тут було непогано. Вночі я собі уявляв, як тут жила-була русява дівчинка, як їй тут писалося при важкій недузі, котра весь час посилювалася. Коли я іноді крізь вікно бачив у небі місяця, мені здавалося, що почав краще розуміти і її твори, особливо про ніч. А їх у поетки чимало. Бо все-таки ніч була найбільш продуктивною порою доби для неї.
Білий будиночок тримав мене в комірному таємно десь понад місяць. Пам’ятаю, якось до мене навідалася одна із дівчат з бібліотеки. «А чому ти до нас не заходиш?» «Мені якось ніяково, бо почуваюся, ніби комусь дорогу перейшов», – сказав я. «Та ну, не звертай уваги, то колись таке було. І то не у всіх. А ми тобі вже місце знайшли, бо знаємо, де ти ночуєш».
Згодом я навідався на запропоновану квартиру до баби Калєсихи, але вже з дружиною і донькою, котрій ще й року не було. Нам було зовсім близько як до музею, так і до школи. Дружина освоювала нове місце на роботі, а я заприятелював з директором школи, і Кирило Тимофійович (?) Комарук (царство йому небесне) знайшов для Алли Павлівни ще декілька годин.
На педагогічному фронті у нас було все гаразд.
Не можу не згадати й опіку начальника Ковельського районного відділу культури товариша Балюка. Він дав вказівку бібліотеці, яка поміщалася в Сірому будинку, звільнити одну кімнатку в лівому його крилі. При нагоді зазначу, що Сірий будинок був побудований на місці (хоч не зовсім) того старого батьківського будинку, який викупив місцевий житель Федчук, переніс і поставив його поруч колишньої садиби Косачів. А в новозбудований будинок, в його ліве крило, і я з сім’єю переселився. Там була невеличка (але все-таки вже «своя») кімнатка і вузький коридорчик, де ми на керогазі готували їжу, а в кутку, за ширмою, поміщали скупі продовольчі запаси.
Позаяк дружина займалася вихованням допитливих юних колодяжненців, то я, крім музейної справи, котра зводилася переважно до проведення екскурсій, опікався вихованням рідної донечки, бо ніхто не додумався відкрити дитячі ясла на честь мого приїзду в це знамените село. ))
Як зараз пригадую таку картину: я з одною групою проводжу екскурсію в Білому будиночку, а друга на мене вже чекає біля Сірого. Я спочатку не зрозумів, чому учні коло цього будинку так регочать, що аж за животи береться. А коли наблизився і побачив, то мерщій подався до кімнати, в котрій мешкав. Виявляється, моя маленька вихованка знайшла мамину губну помаду і так підмалювала своє личко, що найдотепнішому карикатуристу таке і до голови не прийшло б.
Взагалі-то Оксанка своїми витівками могла вивести будь-кого з себе. Про те, аби щось писати в кімнаті – я не наважувався і подумати. На щастя, на горищі Сірого будинку була невеличка кімната. Казали, що її прилаштували за підказкою Юрія Косача, племінника Лесі. Така кімнатка колись у старому батьківському будинку слугувала панові Юрію «за робочий кабінет». Про це мені розповідав мешканець Колодязного пан Оксенюк.
Шукаючи затишку, я наслідував Юрію Миколайовичу. Навіть написав цілий цикл «З горища». Потім, після зустрічі з Миколою Вінграновським (а він у 1961 році був у Ковелі), я ті вірші майже всі знищив. Тоді я писав дуже лихі, але не зовсім вправні, речі. А тут, як на те, почав помічати, що за мною стежать. Про це я вже писав:
«Десь восени теплої погожої днини до Колодяжного прибилася родина Шевчуків з Канади. Далекі шанувальники творчости нашої (бо й самі походили з Волині) землячки ознайомилися з експозицією музею, вислухали мої пояснення й на знак вдячности подарували самописку. На той час кулькова самописка, мабуть, ще й в обкомівських кабінетах не гуляла. Пам’ятаю, я щойно встиг записати вірш «Виступ на засіданні «Плеяди»:
…її (Лесю) дратували ті вічні суперечки з лівобережцями, слобожанами, а то й киянами про те, чи Волинь (і Галичина) – Україна чи ні, чи чисто по-українськи говорять на Волині, чи якимось «спольщеним язичієм».
Зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк.
Ти говорила – всі мовчали,
твої слова кудись летіли:
«Авжеж, не тільки яничари
нас мордували як хотіли.
Хай вас боронить Матір Божа
й говірка рідного села.
У нас була вже Малопольща
і Малоросія була.
Все, що могли, повіднімали,
де захотіли – твердо сіли.
І все їм мало, мало, мало –
такі вони у нас сусіди.
Заходив клен у день осінній,
а лаврський дзвін лупав чоло:
«У нас, у нашій Україні
лиш України не було».
Цей вірш я ще й не встиг перенести в потаємний записник, котрий ховав у льосі під Білим будиночком, як до мене уже навідався з Ковеля цікавий «у цивільному» й запитав, яку це ручку мені подарували з Канади. Я показав. «І ви нє віділі, што бєрьотє?» – запитав. Тільки тепер я зрозумів свій злочин: сама ручка була жовтою, а насадка – синьою.
Націоналістичну самописку при мені відразу ж «арештували».
То був лишень початок. Так би мовити, прелюдія. Невзабарі мене чемно попросили показати план культосвітньої роботи. Оскільки ніхто не попередив мене, у якому селі я числюся завклубом, то я в цій комічній ситуації тільки розвів руками. Товариш Балюк у відповідь знизав плічками.
Той, хто перевіряв мене, лукаво посміхнувся: «Вам доведеться вертати зарплату».
Згодом натякнули, аби я вибрався з музейного помешкання.
«Не положено, – сказали. – А ще треба думати, що на екскурсіях говорити».
Такі звинувачування я чув не вперше і року 1961, в серпні 8 дня я ще раз обійшов уже рідну мені садибу Косачів.
І покинув Колодяжне.
Сірий будинок
Білий будиночок
11 09 2021
