Провідна українська письменниця (родом з Луцька) розповідає, що означає постать Тараса Шевченка для України в тривожний березень 2014 року.
ВВС Україна: Україна відзначає 200 – річчя Шевченка у якийсь ключовий момент своєї історії. Ви вірите в містику?
Оксана Забужко: Я вірю в логіку історії, бо всі справді масштабні, тектонічні зсуви у долях народів, цивілізацій, людства вцілому – вони всі супроводжуються сюжетами, які в повсякденному житті ми називаємо містикою. Насправді це не містика – це мобілізація всіх духовних ресурсів нації в годину загрози. Для чого взагалі існує класика? Тим більше, геніїв отакого масштабу? Це дуже і дуже довготермінові програми національного розвитку на століття наперед, і тут впору пригадати, що столітній ювілей Шевченка у 1914 році теж збігся з переломовим моментом історії: він на півроку випередив початок першої світової війни і супроводжувався студентськими заворушеннями в Києві. Хто не в темі – може пошукати в інтернеті статтю Жаботинського (Зеєва) «О юбилее Шевченка» і ознайомитися з контекстом. Насправді Шевченко постійно присутній в українському інформаційному культурному полі – полі, я б сказала, колективного несвідомого. Він постійно присутній, незалежно від того, говоримо ми про нього чи ні. Він – у кодах національної пам’яті. Це не містика. Шевченко тут, Шевченко з нами і пора прочитати і зрозуміти те, про що він говорив і попереджав український народ.
ВВС Україна: Як має виглядати сучасний шевченківський канон, адже за понад двадцять років незалежності, його, вочевидь, так і не створили?
Для чого взагалі існує класика? Це дуже і дуже довготермінові програми національного розвитку на століття наперед.
Оксана Забужко: Я думаю, що він уже створюється тими перипетіями української історії, грандіозність яких ми ще тільки починаємо усвідомлювати. Вони вже розморожують Шевченка – того самого, якого більшість запам’ятала зі школи як патріота України чи співця селянської недолі. Цей бульйон зі старого радянського і пострадянського народницького канону звісно що перестарів. Нині, в умовах колосальної історичної напруги, яка приводить в рух, прокидає націю, тексти Шевченка починають звучати без посередництва профануючих літературознавців – прямим голосом кожному в вуха. «На Шевченкові можна ворожити, як на Біблії»
ВВС Україна: І що звучить вам?
Оксана Забужко: Мені, наприклад, одразу ввімкнулося:
«Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…».
А це саме те, що відбувається зараз, тому що Україна багато років була під пресингом інформаційної війни з боку Росії. Сьогодні в Криму російські війська, а на всіх дорогах України і далі звучить радіо «Шансон», на телеканалах і далі орудують російські «Менти». Я, наприклад, вже не можу дивитися на цей політтехнологічно упакований потік агресії з російських серіалів. За законами військового часу це називається колаборація з ворожою пропагандою. Тобто інформаційно нас присипляли, і до такої міри, що коли російський сценарій розколу України був у листопаді введений в гарячу фазу, ми виявилися неготові і не зрозуміли, що відбувається. При тому, що цей розкол готувався десятиліттями, ще з 2004 року в інформаційному просторі довблася ця мантра – Україна розколота, половина країни оранжева, а половина синя, Донбас і Крим треба віддати Росії, бо вони голосували за іншого кандидата… Це чистої води політтехнології. Це все те саме шевченківське присипляння і пробудження окраденими. В кінцевому підсумку, те, чого вчив Шевченко своїх співвітчизників – це відрізняти добро від зла, а саме про це сьогодні йдеться.
Оксана Забужко:
На Шевченкові взагалі можна ворожити, як на Біблії – розгортаєш на будь – якій сторінці і хапаєшся за голову. Всі оці сюжети – «І мертвим, і живими, і ненародженим…», і «Кавказ» – вони актуальні. Або прес – конференція Путіна – людство вжахнулося цьому спічу правителя, під ногами якого вже починає колотися власна країна і який в передчутті кінця свого правління «за край світу заглядає, чи нема країни, щоб загарбать із собою, взять у домовину».Тобто оце відчуття, коли мертвий хапає живого, коли мертва історична форма – пострадянська Росія – хоче повернутися і відіграти те, що свого часу не відіграв Сталін, адже зрозуміло, що на Україні проект не зупиниться, далі в планах Польща – Фінляндія в кордонах до 1914 року, а далі, либонь, і сталінська маніакальна ідея отримати цілу Європу, бо Сталін, як відомо, був невдоволений ялтинськими угодами. Шевченко адресувався, зрештою, не лише українцям, його послання мають універсальний зміст, бо, в кінцевому підсумку, головне, чого він учив своїх співвітчизників – це відрізняти добро від зла. А саме про це сьогодні йдеться.
«Неприйняття вірусу зла»
ВВС Україна: Кожна епоха створює собі свого Шевченка. Для когось – це святиня, хтось навпаки хоче побачити за цією святинею живу людину. Як ви бачите цю постать?
Оксана Забужко: У нас дещо розмите саме поняття того, що таке людина. Кожна людина складається з матерії і духу, перепрошую – лайна і зірок. Ставитися до великої людини як до людини – це не значить плескати її по плечу і радіти, що він так само, як і ви, ходив до туалету. Велика людина – це та, хто своїм життям і своїм вибором між добром і злом, робленим у кожну напружену хвилину своєї біографії – якраз перемагає оце саме тварне, банальне, принижене начало в собі. В біографії Шевченка зійшлися центральні духовні сюжети 19 століття – і демократизм, і антиколоніалізм, і націоналізм, і секулярне, і релігійне.
Оксана Забужко:
Нація повинна шанувати своїх великих людей. Ми будемо отримувати все нові і нові особняки пшонок, поки у нас великими будуть вважатися ті, хто їздять на найдорожчих мерседесах, купує найбільше вілл і може собі дозволити зіпсувати життя найбільшій кількості людей. Це божевілля триватиме, поки ми не усвідомимо велич духа як єдиного критерію для оцінки того, що таке велика людина, – тобто та, яка перемогла лайно в собі, у якій пропорція зірок і бруду зміщена у бік зоряності, світла, тепла. Шевченкова фантастична біографія цілком надається для канонізації – в умовах середньовіччя він і був би канонізований як святий. Там дуже багато чудесного, збігів, які не просто збіги, а створюють враження, що Бог спеціально опікувався цим персонажем і що якийсь сценарист виставляв йому біографію, в якій зійшлися як силові лінії, центральні духовні сюжети 19 століття – і демократизм, і антиколоніалізм, і націоналізм, і секулярне, і релігійне, тобто дуже багато духовних пошуків 19 століття, які сформували картину світу на 200 років наперед. Наприклад, Шевченко як солдат колоніальної армії, котру він ненавидів, – уявіть, якою мукою і приниженням було потрапити в ту матрицю, проти якої він все життя протестував і подоланню якої присвячені майже всі його твори. І оцей його антиколоніальний пафос, антитоталітарний пафос, антиавторитарний пафос, починаючи від «Кавказу» і закінчуючи «Царями» – воно йшло у нього по наростаючій, від актуальних політичних реалій – до пошуків глобальної системної помилки в розвитку цивілізації з точки зору християнської етики. Шевченкова система вартостей є тотально етичною: це любов до людини. Це абсолютне неприйняття вірусу зла в усіх його формах.
Оксана Забужко:
Бо насправді Шевченкова система вартостей є тотально етичною: це повага до людини, любов до людини і любов до добра.Це абсолютне неприйняття вірусу зла в усіх його формах – від рівня міжлюдських стосунків (зраджена дівчина чи людський обман) і аж до рівня глобального, про який можна сказати ловами Германа Гессе: «Як тріщина пройшла по всьому твориву». І саме з цих позицій треба дивитися на Шевченка як той великий дух, котрий захищає народ, що породив таку людину.
«Зашибись чел.»
А щодо того, як я бачу Шевченка як людину… У Мистецькому Арсеналі в дитячій кімнаті іде чарівний експеримент – діток -школярів, які туди приходять, просять на стікерах написати, хто такий Тарас Шевченко, і приклеюють ці листочки на стіну. Більшість визначень, зрозуміло, каліграфічним почерком від дівчаток – відмінниць – «великий поет і художник», «великий українець» і таке інше. Але серед того – кілька дуже зворушливих стікерів, наприклад, «хороша людина». Наївно, по – дитячому, але тепліше, тепліше, розумієте? І нарешті – одним розмашистим, розбишацьким, хуліганським хлоп’ячим почерком – «Зашибись чел»!». І оце «Зашибись чел.» – дитина не знає інших слів, не знає, як сказати те, що я щойно п’ять хвилин викладала про велику людину і великий дух, – але воно для мене інтуїтивно найточніше, найближче до того, хто був Шевченко як людина. Просто дитина не вміє говорити, ми її не навчили, не дали їй точних слів. А для того, щоб їх знайти, – і треба читати Шевченка.
З Оксаною Забужко розмовляла кореспондент «БІ – БІ – СІ Україна» Оксана РАДОМСЬКА
