МЕНІ НЕ ВИСТАЧАЄ НАШОЇ «ВОЛИНЯНКИ»
Не пригадую, коли саме я прийшла до клубу, але знаю що це було давно-давно. І відтоді, щомісяця в останній четвер, після роботи, бігла на Золоті Ворота у «Волинянку».
Зростали разом «Волинянка», ми і наші діти , а тепер онуки. Хтось заздрив нам, хтось ревнував до «Волинянки», а ще були ті, кому подобались ми і наші справи і вони з задоволенням долучились до нашої волинської родини.
Наші зустрічі у Волинській світлиці впродовж вісімнадцяти років стали прекрасною традицією.
Здавалося так буде завжди. Місце і день зустрічі змінити не можна. Але цей карантин, «хай йому грець!» різко змінив наші плани, наше життя, призупинив наші зустрічі. І цей рік, цей час, коли були обмежені ми у реальному спілкуванні один з одним і з «Волинянкою» був не найкращим.
Спочатку був страх, пусті вулиці, перепустки в міському транспорті і (мені було непросто доїхати до доньки, більше йшла, ніж їхала), страшні новини про кількість хворих на короновірус.
Саме на початку карантину спіткало велике горе і нашу волинську родину. Відійшла у вічність після важкої хвороби наша Вікторія Рутковська. Біль, щирі співчуття, сум, туга, сльози, заупокійна молитва…
Не встигли оговтатись від одного горя, як раптово помер і Петро Коваль. І знову біль, сум , сльози, молитва…
Навіть з рідними деякий час не зустрічалась, приносила татові продукти, кілька хвилин стояла на порозі, бо боялись щоб не принести з вулиці страшну хворобу.
То ми з Алісією, так звати мою онуку, розважалися самі як уміли, робили вологе прибирання у своїй кімнаті, читали, малювали, ліпили, освоювали мистецтво куховаріння – готували суп, кашу, борщ, салати, ліпили вареники, смажили млинці, готували налісники, сирники, пекли пироги…
А потім трохи попустило. Почали виходити з онукою гуляти на вулицю в село. Алісія, розбавляла холодну сірість порожніх вулиць і пустих дитячих майданчиків своїм веселим сміхом та рожевим самокатом. І як тільки побачить когось із діток, то так і тягне мене за руку щоб разом погуляти.
Але були дні, коли і ми не виходили на вулицю, то пісчані бурі, то горілим пахло і туман густий сірий і тоді ми з Алічкою, окрім куховаріння ще й танцювали. Їй дуже подобається вальс, а танцювали ми під улюблену пісню нашу «Волинь моя». Ще й підспівувала, малеча, бо цю пісню вона слухає з самого народження і пісня їй дуже-дуже подобається. Підростає Волиняночка.
А в перервах між кухнею і танцями з онукою, були віртуальні зустрічі: Антоніна Іванівна заходила на гостину, Жанна Василівна, Валентина Анатоліївна перевідувала, листування у ФБ і вайбер, телефонні розмови з друзями, новини, поради, обмін думками і досвідом, консультації і таке інше.
А пізно ввечері робилася робота у Суспільній Службі . Наше спілкування також було в телефонному режимі, та листування електронною поштою, бо нас, Суспільну Службу України, навіть, з приміщення в це й час виселяли. І, дякуючи дорогим землякам, рідним Волинянам, ми переїхали у волинську світлицю.
А допоміг мені з переїздом наш любимий волинський зять Валерій Бідношей Без його допомоги мені було б дуже нелегко. Щиро дякую Вам, за прихисток, мої дорогі волиняни – Сергій Володимирович, Валентина Анатоліївна, Жанна Василівна, Валерій Бідношей! В одній світлиці разом веселіше буде. Будемо разом працювати.
Хоча домашніх клопотів багато і вони завжди, та чогось не вистачалопо. Я постійно згадувала слова Жанни Василівни, які говорила ії мама: «Ще буде час сидіти дома, насидитесь, а поки незасиджуйтеся, насолоджуйтесь життям».
Ось і прийшов той час, коли сидиш дома, а життя то проходить. Я реально відчула наскільки затісним став мій простір, хоча він і не обмежувався лише квартирою і роботою.
Скажу відверто, мені не вистачало нашої «Волинянки», нашого теплого зібрання за чашкою кави чи запашного чаю за прекрасним столом зі смаколиками, люб’язно принесеними з дому, чи келихом вина та дорогими друзями.
Не вистачало тісної спільної праці, дружньої розмови\ , щирих розповідей, задушевних пісень, сміху, веселого, розважливого, рідного, театрального дійства у виконанні наших любимих артистів, спілкування простого, живого, отого що наповнює груди озоном і теплом, що спонукає причепуритися, забути втому і домашні справи і чимдужч бігти на Ярославів Вал.
А там … тепло, затишно, комфортно і душі, і тілу, там рідні до глибини душі земляки, подружки, там світло і радісно, там моя Волинська родина, велика і дружна, там ті, хто розділить і радість, і біль, там щирість, людяність, любові і добро.
Ми не святкували свої сімнадцять юних років, не святкували і вісімнадцять, хоча були реальні плани як і де святкувати. Але ми всі спілкувались, вітали один одного, робили спільні справи, навіть вертеп новорічний записали, зібрали і відправили допомогу нашим бійцям на фронт, мали спільну молитву за здоров’я колег, але я скучила за всіма, дуже скучила.
Хочеться побачити всіх, обійняти кожного, поспілкуватись в задоволення, почаювати, поспівати, і, навіть, просто помовчати, але у нашій рідній щирій волинській родині за нашим столом.
А потім разом робити хороші справи, творити добро, примножувати любов! Бо «Волинянка» для мене – це джерело творчого натхнення, це скарбничка людяності, чуйності , розуміння, і швидкої допомоги. Це Простір любові і добра, це і віра і надія! Дякую Жанні Василівні за ініціативу, за моє письмо, мою творчість. Відмовити не могла.
Людмила Баннікова,
голова Суспільної Служби України
