Все частіше на сторінку історичних книг Русь-Україна заходять гості з Московії і Польщі розказувати нам їхнє бачення нашої історії.
Особливо їх непокоять дві ключові теми: Русь і Бандера.
Чомусь одностайно що одні, що інші затято переконують нас, що Русь — то була не наша держава.
Що була Русь, яка стала Росією, а вже Росія утворила Україну.
Або що Русь стала Польщею, яка утворила Україну.
В обох випадках — що ми окраїна їхніх держав.
В усіх цих претензіях явно прослідковується ключове: всі сусіди претендують на нашу історію і тим само на нашу територію. Тобто все дуже просто. Нам пробують вказувати, які наші герої «правильні», а які ні.
Навіть міряються датою хрещення, безапеляційно заявляючи:
«Коли там було хрещення України? Бо Польщі — в 966 році».
Така ж ситуація і з московитами. Але там ситуація ще парадоксальніша. Бо Московія ставить у себе памʼятники Київським князям і називає їх своїми. Хоча тої Москви взагалі не було навіть у проєкті, коли правили наші князі. Їхнє царство з самого початку формувалося в зовсім інших історичних та політичних умовах — під впливом Золотої Орди аж до 1700 року. Це різні культурні традиції.
Але кожен з них бачить себе в ролі «старшого брата», який має право пояснювати українцям їхнє власне минуле.
А хто взагалі дав комусь право визначати для іншого народу його героїв?
ПАМ’ЯТЬ НЕ БУВАЄ ЧУЖОЮ
Поляки мають право шанувати в себе тих діячів, яких вони вважають важливими для своєї історії.
Українці мають таке саме право.
Ми не заходимо на польські чи московські сторінки, щоб розповідати, кого їм потрібно викреслити з підручників, які пам’ятники знести та які сторінки власної історії забути.
Бо це їхня історія.
Так само українська історія належить українцям.
Але після занепаду Русі ми дуже довгий час не мали своєї держави. І тому ми сьогодні спостерігаємо такі агресивні нападки з боку громадян тих сусідніх держав, які колись ділили нашу країну навпіл по Дніпру після смерті Богдана Хмельницького. Тому що там нашу історію вони знають переважно в московській версії, або польській.
Тих держав, які століттями панували на нашій території.
ВИМІРЮВАННЯ ХРЕЩЕННЯМ
Коли Москва відзначає Хрещення Русі як частину власної історії, вона фактично привласнює подію, що відбулася за століття до появи самої Москви.
Деякі поляки вимірюють українську історію тим самим критерієм:
«Польща була охрещена у 966 році. А коли була охрещена Україна?».
Але історія народу не починається з моменту прийняття християнства.
Українці й сьогодні святкують Купала — свято, яке значно давніше за саме християнство. Наші предки жили тут тисячоліттями до князя Володимира. Будували Змієві вали, створювали культуру, торгували, воювали, укладали союзи та формували власний світогляд.
Хрещення змінило релігію. Але не створило народ з нуля.
Ми є автохтонним народом своєї землі з глибокою історичною та культурною традицією.
ПОВАГА ПРАЦЮЄ В ОБИДВА БОКИ
Українці не потребують дозволу любити свою історію. Не потребують дозволу пам’ятати своїх героїв.
Не потребують дозволу мати власний погляд на своє минуле. Національний пантеон героїв — це внутрішня справа суверенного народу.
А повага між народами починається з простого принципу: не вчити інших, як їм пам’ятати власну історію.
А ми в такій ситуації просто зобовʼязані відновити нашу історію — бо інакше вони так і будуть лізти не тільки на наші сторінки з вказівками, хто ми є, а й на нашу територію, заявляючи, що вона їхня. Але вона — не їхня. Вона — наша.
Історія дає відповіді на питання сьогодення лише тим, хто готовий її вивчати.
Анатолій Герасимчук
Автор книг: «Від Русі до України. Відновлення історії»
«Чий Крим. Війни в степах України»
