Написано моїм батьком Ігорем Семенюком. Без замовника, тільки факти. Це якщо Поляки будуть говорити, що вони пам’ятають.
23 червня 2026 року сповниться 83 роки від дня, коли польські бандити напали на моє рідне село Оздів (Волинь).
Під час цього бандитського нападу була спалена частина села, сільська церква Вознесіння Христового та жорстоко убито понад 40 цивільних мешканців села, зокрема – моя прабабуся Дарина Семенюк.
Убита у своїй хаті, на рідній землі! Ніколи не була у Польщі і нічого поганого не заподіяла полякам…
Задаюсь питаннями – чому, для чого? Що поганого зробили полякам решта убитих ними цивільних мешканців села, як і інших навколишніх сіл – Вікторани, Гірка Полонка?
В працях польських “істориків” Єви та Владислава Сємашків Оздів значиться як польська колонія, яка була разом з її мешканцями знищена УПА. Що є цинічною брехнею!
А під час тої кривавої акції з оздівських поляків загинула родина Янковських (Марія і Казимір), які жили по сусідству.
Більшість мешканців села встигли утекти і деякі з них – ховаючись від польських бандитів – стали свідками того, як Янковські благали своїх польських одноплемінників про помилування. У відповідь на їхні благання – постріли і вигук – “mamy taki rozkaz!”
Не знаю, до якого з військових формувань входили ті польські бандити, до Армії Крайової, чи до батальйонів хлопських, однак ЗЛОЧИН, який вони вчинили, трапився до 11 липня! А саме цією датою поляки називають початок “Волинської трагедії”!
Дошукуючись правди, ознайомився з документами та свідченнями уцілілих очевидців і написав з цього приводу статтю, яка була опублікована 01.08.2013 тиражем понад 30 тисяч примірників у часописі “Віче”.
Такі “акції” – коли польські бандити нищили українські села і українців, як і фальсифікація історії, мали масовий характер. Лише совєцька влада та її ідеологія воліли про це не згадувати.
Фактом є те, що на Волині у 1943 поляки створювали свої бойові “пляцувки”, звідки робилися криваві вилазки на українські села. Одна з таких “пляцувок” знаходилась у Пшебраже (нині Гайове). Її “комендантом” був Генрик Цибульський. Читав його спогади.
Ці “пляцувки” створювались при підтримці тодішньої німецької окупаційної адміністрації – гауляйтер Еріх Кох.
І в окупаційній німецькій адміністрації Коха служило багато польських колаборантів!
Цікавим фактом є те, що Кох – всупереч рішенням Нюрнберзського трибуналу – дожив свого віку в комфортних умовах (спеціально обладнана тюремна камера з телевізором, холодильником) і помер в польській тюрмі у місті Бранево (колишня Східна Прусія).
За совєцькими легендами нациста Коха мав особисто ліквідувати “развєдчік” Ніколай (Нікодим) Кузнєцов. І – саме з цією метою Кузнєцов зустрічався із Кохом у Рівному! Виникає багато питань – бо зберегти життя Коху при комуністичній владі у Польщі, поляки могли лише з відома Москви!
Кузнєцов (він же обер-лейтенант Вермахту Пауль Зіберт) у 1944 році потрапив до рук Служби Безпеки УПА (чота Гуцулки) та був допитаний. З показів виникає, що окупаційні Москва і Берлін спільно були зацікавлені в українсько-польському протистоянні і взаємовинищенню…
Я український бойовий офіцер, який за віком у відставці. Мій син Тарас також військовий, отримав важкі поранення у боях з московськими окупантами під Бахмутом. І хоча наша родина постраждала від поляків у кривавий період 1943-44 років, ми ніколи не сповідували ненависті до поляків. Знаємо, що вбивче протистояння між українцями і поляками завдало шкоди обом народам. Виконуючи свій військовий обов’язок по захисту України, цілком усвідомлюємо, що захищаємо також і той цивілізаційний простір за нашими “спинами” і у якому нині живуть європейці, поляки зокрема.
Для нас українців – воїни УПА, які ціною власного життя чинили спротив різноманітним окупантам, зокрема совєтсько-рашистським – є ГЕРОЯМИ, вартими наслідування!
І я мав би за честь нести службу у військовому підрозділі, який носить ім’я ГЕРОЇВ УПА!
Українці ніколи не нападали на сусідні народи, не сповідували ідеологій, які ставили б під сумнів існування сусідніх нам держав.
Одна із моїх онук носить ім’я Дарина – як і моя прабабуся, що загинула у 1943.
Вірю у те, що Господь Бог дає українцям і полякам шанс на майбутнє – шанс жити в єдиній мирній Європі.
Тож, попри всі наші колишні урази і болі, скористуймося цим шансом!
Слава Україні! Героям слава!
Тарас Семенюк
