На фото зустріч Головного командира УПА Василя Кука та Анджея Жупанського керівника Волинського округу Світового союзу вояків АК (Луцьк, 1996 рік). Вони здатні були зустрічатися, розмовляти, чути одне одного.
Із розмови Василя Кука з Izabella Chruślińska та Piotr Tyma в 2001 році:
– Як із сьогоднішньої перспективи Ви оцінюєте конфлікт із поляками — чи конфлікт, який залучив значні сили з обох сторін, на Вашу думку, вплинув на результат боротьби за українську незалежність?
– Ми усвідомлювали, що Польща зрештою стане здобиччю Радянського Союзу, про це намагалися писати наші автори. Ми вважали, що метою влади СРСР є перетворення Польщі на ще одну радянську республіку. Тому розраховували на можливість створення спільного фронту з поляками проти більшовиків. Наша пропагандистська діяльність, листівки, спроби переговорів, однак, не принесли позитивних результатів. Командування УПА розраховувало на можливість спільної боротьби, але не хотіло відмовлятися від плану створення незалежної держави на етнографічних українських землях. Поляки також не хотіли відмовлятися від наших земель, запропоновані поляками розв’язання були для нас неприйнятними.
Після війни радянська влада була головною стороною, зацікавленою у виселенні українського населення, а поляки охоче взялися допомагати радянській Росії, звідси й переселення до СРСР та операція «Вісла». Вважаю, що польська влада повинна мати відвагу виправити завдані кривди, засудити цю акцію, надати допомогу тим виселеним у рамках операції «Вісла», які хочуть повернутися.
– У Європі відомі випадки, коли колишні вороги починали розмовляти, брататися. Вас запросили взяти участь у семінарі «Польща — Україна: важкі питання», який відбувався в Луцьку. Ваша присутність у залі викликала протести з боку ветеранів Армії Крайової. Як Ви оцінюєте можливість діалогу між тими, хто в роки війни стріляв один в одного?
– У своєму виступі під час однієї із сесій, а також у кулуарних розмовах я намагався представити наші аргументи, пояснити, чому дійшло до конфлікту. Польські учасники, у мене склалося таке враження, були схильні вважати, що під час війни страждали лише поляки, що різали лише їх. Вони не хотіли брати до уваги, що в багатьох випадках саме поляки спричинилися до такого, а не іншого перебігу конфлікту.
Я намагався наголошувати, що незалежно від того, що сталося, це вже історія, а перед нами постає важливіше питання — що далі? Як будувати майбутнє? На мою думку, багато правди є в твердженні, що не може існувати сильна Польща без існування вільної України. З ворожнечі між нашими народами і державами користь користалися і користають імперії — Росія та Німеччина.
У такому дусі я намагався говорити не лише про історію, але й про подальшу перспективу польсько-українських відносин. Здавалося мені, що польська сторона зрозуміла мою позицію.
Однак порозуміння й далі є дуже складним, адже з польського боку лунають голоси про відсутність бажання в українців узяти на себе провину за конфлікт і жертви на Волині та в Галичині.
На мою думку, у Польщі й далі сильні антиукраїнські настрої. Вважаю, що їх неодноразово вміло підігрівають. Нагадаю хоча б про знищення таблиць у Перемишлі, у колишньому греко-католицькому соборі, де тризуб — історичний герб України — було розміщено поруч зі свастикою та додано відповідний напис. На мою думку, лише частина польських істориків намагається у питаннях польсько-українських відносин і взаємних конфліктів зберігати об’єктивність і показувати складність тодішніх подій. Інші й далі будують образ українського фашиста і колаборанта, на якого покладається виключна вина за українсько-польський конфлікт. Ці тенденційні оцінки мають на меті дискредитацію українського національно-визвольного руху.
З книги Хруслінська І., Тима П. Багато облич України-Люблін, 2005.
Публікація Володимира Вятровича
