Великдень в Україні п’ятий рік розсипається по родинах, як оті здобні й удалі пасочки, коли їх розрізати на шматочки: тому дала, тому дала, а тому не дала, бо нема його поруч.
У ці дні чутно багато схожих відгуків про те, що багаті й великі святочні столи рідіють по родинах, міліють на радість і щастя.
Та коли за столом бодай троє – то вже Великдень удався.
Син щоразу наголошував мені: на Великдень сумувати не можна, мамо! Здавалося б, і не варто. Але що, як нема в нашій країні тепер дому, де б не висла десь під стелею чи й нижче вагота війни та її наслідки.
Хай би ліпше павутиння снувало по кутках, аніж ота важкість. Хай би крихти підлогами – аби тупіт і гурт. А то вікна вимиті, та мало в них сонця. Гарно стіл прибраний, а гутірка за ним тиха.
Тихий цьогоріч Великдень. Та я дякую Богу й нашим захисникам за те, що це свято є і в моїй сімейці, що воно з маминою знову паскою-ковбаскою-червиним і не тільки яйцем, що з батьковими гостинцями з рідної Волині, що з синовими творчими виробами – пасочками-курочками – зі школи, що з зичливими застількими розмовами, хоч і малослівними, небагатоголосими, як того хотілося б, як то було до війни.
Вітаю всіх, хто в ці дні святкує світлий Великдень!
Хтостос Воскрес, дорогі свої, Воістину Воскрес!
Жанна Куява
