УКРАЇНА-РУСЬ: ТИСЯЧОЛІТНЯ ТРАДИЦІЯ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Spread the love

 

Проект – 30 років

Ухвалення 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України увінчало вікові устремління нашого народу до самостійності.

Святі рівноапостольні Ольга і Володимир. 

Художник Володимир ШЕРСТІЙ. Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

 

Русь, Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське (Литовсько-Руська держава), Українська козацька держава, українські державні утворення початку ХХ століття — від них сучасна Україна успадкувала традиції державництва, що ґрунтувалися на самоідентичності і самодостатності, вкорінених в архаїку Мізина з його значним розвитком мистецтва і знаменитими меандровими орнаментами, яким 25 тисяч років, у Трипільську культуру, звитягу Антського царства, що існувало від кінця IV і до початку VII століття.

Видатний історик Михайло Грушевський вважав антів, які займали майже всю територію сучасної України від Полісся до Чорного моря, від Карпат до Дону, предками українського народу. Анти здобули собі славу походами на Візантію, в які вирушали з іншими слов’янами, а деколи виступали союзниками Східної Римської імперії й разом із візантійськими полками билися з турецькими загонами. Громадський лад антів греки називали демократією.

Візантійський хроніст Прокопій Кесарійський («Історія війн», 550—554 роки) писав: «Слов’янами і антами (за Йорданом, одна з гілок слов’янства. — Авт.) не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно».

Держава антів на тогочасній політичній мапі світу залишалася впродовж трьох століть — її довготривалість, розмах експансії, участь у політиці могутньої Візантії свідчить про те, що вона була набагато могутніша, ніж відомо з випадкових і неповних літописних зведень. Утім, те, що Антське царство відіграло значну роль в історії України, започаткувавши державотворчі традиції, не підлягає сумніву.

Атські пам’ятки — переважно прикраси для одягу і кінської збруї із срібла і бронзи, центр виробництва яких був у Києві і які археологи знаходять на території Вічного Міста, городища роменського типу (село Ромен на Чернігівщині) — свідчать і про глибину культури українського народу.

 

Київська держава — одна з провідних країн тодішнього світу

Держава Русь постала у IX столітті вздовж торговельного шляху з Балтії до Середземномор’я, що являв собою східну частину загальноєвропейської торговельної мережі, одночасно з іншими середньовічними держави Європи.

За основними параметрами перша українська держава була типовим для Європи державним утворенням, а отже, органічною частиною молодої європейської циві-лізації. Україна-Русь із центром у Києві в наші часи називається Київська Русь. Її ядром стало Середнє Подніпров’я, а політично домінуючим етносом — слов’янські племена української групи.

У вітчизняних писемних джерелах ця держава називалася «Руською землею», в іноземних — «Руссю», відповідно й народ цієї країни називали «руським народом». Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають понад 200 років.

За однією з версій, у нього іраномовне коріння й етнонім відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» — «roxs» — світлий, за іншою версією, «русь» — від скандинавського етноніма «Ruder» або ж від фінської назви шведів «Ruotsi».

Польський історик Г. Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження з цього питання, доводить, що назва «Русь» первісно мала географічний зміст і здавна означала територію саме Середнього Подніпров’я. У процесі створення на цих обширах держави стала її назвою, а пізніше набула етнічного та соціального значення.

Уже на початку IX століття термін «Русь» як назва держави і народу з’являється в текстах арабських та візантійських письменників і мандрівників. В арабській літературі це слово вперше вжито середньоазійським ученим ал-Хорезмі у творі «Книга картин землі», написаному між 836-м і 847 роком. Автор пише про річку Друс (Данапрос — Дніпро), що бере свій початок із гори Джабал-Рус.

Ібн Хордадбех у «Книзі шляхів і країн» (880-ті роки) згадує купців ар-Рус, що є одними із слов’ян.

Твір невідомого автора IX століття «Худуд-ал-Алам» повідомляє, що «країна Русів розташовується між горою печенігів на сході, річкою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів».

В іноземних авторів зустрічаються свідчення про воєнні акції русів на Чорному морі, яке в літописах називається Руським — «А Днhпръ втечеть в Понетьское море жереломъ, еже море словеть Руское».

У давньоруському літописі термін «Русь» зустрічаємо в тексті під 852 роком: «Нача ся прозывати Руская земля». Утім, літописи рідко містять дати виникнення держав чи їхніх столиць, здебільшого вони є умовними, адже визначаються за першими згадками у хроніках.

«Переконливим доказом існування Руської держави в першій половині IX століття є свідчення франкської Бертинської хроніки, автор якої — єпископ Пруденцій — повідомляв, що 18 травня 839 року до Інгельгейма — столиці короля франків Людовіка Благочестивого — разом із послами від візантійського імператора Теофіла прибули руські посли», — наголошує історик Ольга Щодра. У хроніці зазначено, що руси у Константинополь до Теофіла прибули роком раніше, у 838-му.

У зверненні Президентів України Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка до нації і парламенту в лютому 2018 року із пропозицією встановити День Української державності, зазначалося: «Бертинські аннали (пам’ятка середньовіччя 830—882 років) повідомляли, що посольство русів від імені Руської держави 838 року уклало Торговельну угоду з Візантійською імперією. Тому на підставі цієї найдавнішої згадки в західноєвропейському документі однозначно стверджуємо про існування України-Руси вже 1180 років тому».

Святі рівноапостольні Володимир і Ольга. 

Художник Володимир ШЕРСТІЙ.

 

Руська держава про себе голосно заявила і у 860 році, коли 18 червня руський флот (200 суден) київських князів Аскольда і Діра, згідно із «Брюсельською хронікою», здійснив напад на Константинополь.

Перші відомі походи русів на Візантію відбулися ще до утворення Давньоруської держави, на межі VIII—IX століть, — у Крим, на Сурож, і у 830-х роках на південне узбережжя Чорного моря, де нині турецьке місто Амасра.

З початку X століття, у 907-му та 911 році, Русь підписує договори з Візантією, в яких не раз згадано: «ми от рода руськаго», «Руськая земля», «Руськие гради», «русин», «Русь».

Софія Київська — тисячолітній символ української державності.

 

У часи князювання Володимира Святославовича (бл. 980—1015), сина князя Святослава Ігоровича (965—972) і онука княгині Ольги (945—965), по суті, закінчилося формування території Русі: визначилися і закріпилися державні рубежі, що загалом збігалися з етнічними межами східних слов’ян.

Ці рубежі на сході пролягали в районі верхів’їв Волги і Оки, притоки Дніпра Сули, Дону, Росі й Південного Бугу на південному сході і півдні, на заході — Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни, Чудського озера і Фінської затоки Балтійського моря — на півночі.

Київська держава була найбільшою середньовічною державою Європи, площа якої сягала 1,5 мільйона квадратних кілометрів. В її головному місті — Києві проживали 100 тисяч мешканців, значно більше, ніж у той час в Парижі чи інших європейських столицях.

 

Наш герб тризуб — із княжих часів

Постановою Верховної Ради України 19 лютого 1992 року було затверджено зображення герба, що мало «розміщуватися на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ».

Постанова визначала тризуб «малим гербом України». 28 червня 1996-го Конституція України ствердила, що «Головним елементом Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України)».

Український дослідник Володимир Січинський, автор твору «Тризуб і прапор України», що вперше побачив світ у Вінніпезі у 1953 році, писав: «Був це знак-талісман, предмет, що приносить щастя. Він був грізний і немилосердний до всього недоброго і ворожого, добрий і чарівний для тих, хто перебував під його охороною. Тризуб — символ влади, могутності і непереможності, охорона проти кожної небезпеки, всього злого і нещастя. Мистецтвознавець і геральдист, автор двох нагород УНР — Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста Микола Битинський — також зазначав, що «цей український найстаріший знак має для нас незвичайно високу історичну і геральдичну вартість. Найбільша вага його і цінність полягає саме в тому, що той тризуб, як князівський і володарський родовий знак, мав певну внутрішню традиційну сталість, а найголовніше — був уже в найдавніших часах знаком нашої Київської держави».

Археологи знаходять зображення тризуба, викарбуваного у княжі часи, на монетах, печатках, посуді, настінних розписах.

Під час укладання договору з візантійцями посли київського князя Ігоря (912—945) мали свої печатки з тризубами.

Великий київський князь Володимир Святославович карбував тризуб на своїх срібниках і злотниках, де з одного боку монети зображувався портрет володаря, а з другого — княжий знак, родовий герб. Власна монета не тільки була платіжним засобом, а й використовувалася для політичного «маркування» оподаткованої території.

Тризуб бачимо і на срібних монетах Ярослава Мудрого.

З XI століття цей символ влади, який розміщували на актових печатках і перснях-печатках, монетах, злитках-гривнах, став ще й знаком власності князя і його роду — він з’явився на товарних пломбах, спорядженні дружинників, цеглі для церковного будівництва, інструменті, надгробках тощо.

Тризуб став гербом і нової української держави на початку XX століття. Через п’ять днів після проголошення 23 червня 1917 року Першого Універсалу Центральної Ради почав працювати український уряд — Генеральний секретаріат. Одразу постало питання щодо печатки для скріплення урядових актів та інших документів.

Після консультацій із відомим знавцем старовини директором Київського музею Біляшівським було постановлено зробити дві печатки — велику для особливо важливих документів і малу для поточних.

Член Центральної Ради Микола Ковалевський пригадував, що «обидві печатки мали в собі Тризуб Володимира». Восени того ж року голова УЦР Михайло Грушевський публікує статтю, в якій зазначає: «Одно з таких питань ніби дрібних, але не маловажних, з котрим здавна звертаються до мене (і я нарешті пообіцяв пояснити сю справу пресі), — се питання про те, що мусить вважатися гербом України».

Він відсилає читача до своєї «Ілюстрованої історії»: «На монетах й інших предметах старої Київської держави бачимо гарно стилізований геральдичний знак неясного значіння, щось вроді трезубця. Толкували, що се верх скіптра, може воно бути й стилізованою квіткою».

а засіданні підготовчої комісії з опрацювання герба, яке відбулося 15 листопада в клубі «Родина» в Києві по вулиці Володимирській, 42, обговорювалося, якому знаку надати «перше й найважніше місце між старими, традиційними символами української державности».

Поява тризуба на Нарбутівських 100 карбованцях наприкінці 1917-го і на морському прапорі УНР переважила справу державного герба на його користь. 25 лютого 1918-го на засіданні Малої Ради затверджено рішення: «Гербом Української Народної Республіки приймається знак Київської Держави часів Володимира Святого».

Через три дні у статті «Український Державний герб», надрукованій у «Народній волі», Михайло Грушевський напише: «Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною і культурною історією».

По визвольних змаганнях 1917—1921 років тризуб залишився головним символом Державного центру УНР в еміграції, громадських і політичних організацій.

 

Під покровом Оранти

Початком розквіту Київської Русі вважається князювання Володимира Святославовича (980—1015). Він увійшов в історію як Великий, Святий, Хреститель, один із найяскравіших політичних діячів Європи того часу.

«За Володимира Русь набуває територіального змісту, — каже співробітник Інституту історії НАНУ Вадим Арістов. — І хоча для Візантії він був не дуже зручний, здобув багрянородну візантійську принцесу. Візантійці не видавали своїх, особливо багрянородних, царівен ні за кого, навіть за християн західних. А тут язичник здобув візантійську принцесу. Це було нечувано. І цей успіх Володимира став точкою відліку для подальшої історії Русі. Є монети, де він зображений як імператор, ці монети були скопійовані з візантійських. Дружиною Володимира була Порфірородна принцеса і це вивищувало його статус».

Своє князювання в Києві Володимир почав із реформ — реформував законодавство, доповнивши й розвинувши відповідно до вимог часу старий «Закон Руський». Новий, також усний, правовий кодекс отримав назву «Закон земляний».

Провів адміністративну реформу, внаслідок чого Русь стала державою із сильною князівською владою, в якій рішення приймали з єдиного центру, а також фінансову, воєнну, зовнішньополітичну, укріпив кордони Русі — було побудовано низку городів над річкою Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі.

Рання Русь перетворилася на повноцінну державу. Діяльність Володимира Великого привела до її «європеїзації» — держава посіла своє місце в колі інших держав, долучилася до загальноєвропейського культурнорелігійного простору.

Одним із головних елементів спадку князя стало запровадження християнства як державної релігії, укладання «Церковного Уставу Володимира» — першого писемного джерела церковного права, що визначав юрисдикцію церковних судів, порядок виплати десятини та функціонування лікарень і паломницьких будинків, будівництво першої кам’яної церкви на Русі — Десятинної, запровадження кириличної писемності, без якої неможливе функціонування державного апарату; створення перших шкіл, зокрема при Десятинній церкві, де навчалися 300 дітей.

За Володимира розпочинаються зовнішньополітичні відносини із сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Чехією та іншими.

Справу Володимира успішно продовжив його син Ярослав Мудрий (1015—1054). Діяльність князя-книжника сприяє політичному, економічному та культурному розвитку Русі. При Ярославі закладаються нові міста — понад 13 поселень на південних кордонах держави, Юріїв у Прибалтиці і Ярославль на Волзі. Розбудовуються Київ, Біла Церква, Переяслав, Володимир-Волинський.

Збільшується кількість церков кам’яної архітектури, при них створюються бібліотеки, школи, поширюється писемність.

Ярослав Мудрий поглиблює міжнародні зв’язки Русі з іншими державами, зокрема і через династичні шлюби: його доньки Єлизавета, Анна та Анастасія стали королевами Норвегії, Франції та Угорщини.

Сучасні історики, ґрунтуючись на відомостях Адама Бременського, зазначають, що найстарший син Ярославів Ілля був одружений із сестрою датського (пізніше англійського) короля Кнута, інші сини: Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира Гертрудою, Святослав — з Одою, родичкою германського володаря Генріха IV, Всеволод — із дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха Марією.

Сам факт існування династичних шлюбів представників княжого дому з королівськими родинами Європи свідчить про незаперечну могутність Київської Русі в XI столітті і прагнення європейських монархів поріднитися із спадкоємцями Візантії.

А ще, за словами Вадима Арістова, про визнання князів «як особи, як володаря».

У 1017 році Ярослав добудовує собор Святої Софії Премудрості Божої, який у 1011-му за-клав Володимир Великий. Історія храму така само велична, як і він сам.

«Під склепінням Святої Софії урочисто садовили на великокняжий престол, тут збиралися церковні собори, посвячувалися в митрополити, приймали послів, підписували політичні угоди.

Кияни «од малого до великого» сходилися на віче до Софії. За Ярослава при соборі уклали першу відому на Русі книгозбірню, тут велося літописання і перекладалися книжки «з грек на слов’янське письмо»», — каже доктор історичних наук Надія Нікітенко.

Софія була ще й центром Київської митрополії, політичним та культурним центром Русі. Найдавніший з уцілілих на східнослов’янських теренах собор Святої Софії, де збережена рекордна для Європи площа мозаїк, фресок та графіті, написаних здебільшого староукраїнською мовою, став символом нашої тисячолітньої держави.

 

Європейський вектор короля Данила Галицького

«Татарський ураган» 1240 року призвів до руйнації і спустошення Києва. Політичну традицію Русі успадковує Галицько-Волинське князівство — Королівство Русь (1199—1349 роки) Його засновник — волинський князь Роман Мстиславович, який у 1199-му об’єднав Галицьке та Волинське князівства в єдину державу. У 1202 році влада Романа поширилася на Київ та інші південно-західні князівства Русі.

«Генеральна карта України» Гійома Боплана (фрагмент). 1648 рік.

 Фото надано автором.

 

«Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України», — так оцінював значення того періоду український історик, професор Іван Крип’якевич.

Це державне утворення відіграло надзвичайно велику роль в історії українського народу — територіально та політично об’єднало практично всі етнічні українські землі, зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їх консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Вдале географічне розташування, насамперед близькість до західноєвропейських торговельних шляхів, зумовило економічне зростання та зміцнення її території. А енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича сприяла політичному піднесенню князівства, перетворенню його на активного політичного гравця на міжнародній арені.

Данило Галицький — один із найяскравіших історичних діячів того часу. Його предком по батьківській лінії був Володимир Мономах, а серед родичів з боку матері — візантійський імператор Ісаак II Ангел.

У 1223 році двадцятидворічний князь разом з іншими руськими князями брав участь у битві на Калці з монгольським військом, де був поранений. У 1238-му розгромив тевтонських рицарів під Дорогочином.

Увійшов в історію як збирач давньоруських земель, великий реформатор, далекоглядний і мудрий політик. Він перший із давньоруських князів спробував покінчити із залежністю від монголо-татар і звернувся до Папи Римського з проханням створити антимонгольську коаліцію й очолити хрестовий похід проти завойовників. Інокентій IV погодився і послав князю Данилу королівську корону.

Втім, коронований у Дорогочині (нині територія Польщі) спеціальним послом Папи абатом Опізіо, він не дочекався допомоги в боротьбі з ордою. У 1253 році князь сам розпочав бойові дії проти ворога і відбив частину Поділля і Волині — монголо-татарам знадобилося п’ять років, щоб повернути під свою владу ці землі.

Як і колись князь Ярослав Мудрий, Данило Галицький дотримувався європейського вектора, азійський шлях був для нього абсолютно неприйнятний. Він намагався укладати вигідні міжнародні союзи з європейськими монархами через шлюби своїх дітей і планував посісти австрійський престол, одруживши свого сина Романа із представницею тамтешнього князівства Гертрудою.

 

Русь — не Росія, князь Ігор — не Іван

Славна й багата історія Русі, до назви якої по праву додалося книжне Київська, належить єдиній спадкоємиці — Україні.

Саме наша сучасна держава успадкувала з княжих часів політичну традицію народовладдя, ідентичність, герб, українську мову, політичну і релігійну культуру.

Вперто нехтуючи історичними фактами, цю спадщину намагається присвоїти Росія, продукуючи теорії «спільного минулого», «тісного переплетіння історичних доль» і «глибокого усвідомлення нерозривної єдності».

Ми не раз чули заяви російського президента, заангажованих істориків і пропагандистів про те, що «Киев — мать городов российских», великі князі київські Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, як і святі Борис і Гліб, інші — теж російські.

Пам’ятник королю Данилу Галицькому у Львові. Фото надано автором.

 

Насправді до першої половини XVIII століття й самої Росії не було. «22 жовтня 1721 року Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів — росіянами. Так була вкрадена в законних спадкоємців Київської Русі — українців історична назва Русь», — писав історик, археограф, член-кореспондент НАНУ Ярослав Дашкевич.

А відбулося це так. Наприкінці серпня 1721-го між Московією і Швецією було укладено мирний догорів, яким закінчувалася Північна війна, що тривала 21 рік. В ознаменування події у Троїцькому соборі Санкт-Петербурга відбулася обідня, було зачитано текст договору, а Феофан Прокопович, вихованець Києво-Могилянської академії, виступив із проповіддю, де описав усі діяння царя.

Після того сановники оголосили Петра I «Отцом Отечества, Императором Великим», а Московію Російською імперією. Підручний царя Меншиков невдовзі вислав до посла в Копенгагені директиву, щоб в усіх курантах друкували не Московія, а Росія. За два роки новий титул визнали Пруссія і Голландія, Туреччина — у 1739 році, Франція та Іспанія — у 1745-му, Річ Посполита — у 1764 році.

Павло Алепський, син і помічних антіохійського патріарха Макарія III, який у XVII столітті побував на території, яка нині називається Росія, як і інші іноземці, бачив Московію і Україну різними державами, з різними мовами, побутом, традиціями, про що писав у своїх щоденниках.

Свідком у «справі Україна проти Росії» з її міфами щодо історичної правди можуть виступати географічні карти.

Відомий історик, координатор проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт» Кирило Галушко каже: «Найперша, здається, карта де є слово Русь з’явилася дуже далеко від нас — в Ісландії у XIII столітті. На цій вікінгській карті в усій Європі зазначено лише три міста — Рим, Константинополь і Київ. І зазначено Русь, що писалося як Русія. Це не означає «Росія», це просто латинська передача назви Русь.

Про нас знали і раніше, але треба було, щоб дізналися там, де малюють карти. Є Русь і на картах німецьких та британських XIV століття, й охоплює вона ту територію, яка належала Староруській державі».

Десятки європейських мап, хоча посланці Петра I намагалися їх знищувати, позначають наші території термінами Русь та Україна, чітко вказують кордони Московської держави і її назву «Московія» та «Московське царство».

Тема ідентифікації нашої та сусідньої держави за історичними картами варта окремого широкого дослідження. Незважаючи на «залізобетонні» аргументи, якими є ці карти, РФ вперто підмінює поняття, використовує грецьке написання Русі — Росія як свідчення свого права на київську спадщину, та вводить в оману цілий світ.

А ми вкотре повторюємо, що до 1721 року держави з назвою Росія не було, а її столиця з’явилася тоді, коли в Києві вже стояли Свята Софія і Золоті ворота, Михайлівський Золотоверхий, Видубицький монастирі і була заснована Печерська Лавра.

«У XII столітті, коли з’являється перша згадка про Москву, це було невеличке поселення, одне з напівміст-напівселищ, які десятками згадуються в літописах,— каже історик Вадим Арістов. — Політичне піднесення Москви — це кінець XIII століття».

То як можуть бути князі Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах російськими князями, коли ні Росії, ні Москви в часи їхнього правління ще не було, а на берегах болотистої річки, де через століття збудують кремль, жаби кумкали?

…З нагоди 8 Березня Всесвітній економічний форум на своєму сайті оприлюднив перелік найвизначніших жінок в історії. У списку — київська княгиня рівноапостольна Свята Ольга, яка правила Києвом у 945—964 роках, мати Святослава Хороброго і бабуся Володимира Великого була названа «прародителькою сучасної Росії», а її чоловік князь Ігор названий Іваном.

Після звернення п’ятого Президента України Петра Порошенка до команди форуму з проханням виправити помилку, допис видалили. Петро Порошенко наголосив, що княгиня Ольга справді була видатним правителем, здійснила першу державну реформу, заклала міцні дипломатичні зв’язки з європейськими країнами, проте прародителькою Росії бути не могла, оскільки «Московське князівство було засновано лише через 300 років після її смерті».

Історія — ключовий фундаментальний елемент імперій і держав загалом. За неї Росія веде війни, і не лише інформаційні.

Світлана ЧОРНА

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА

 Джерело:  Газета Верховної Ради “Голос України”

25 березня 2021

Written by 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *