ДО ЮВІЛЕЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ: ЛЕСИН РУШНИК

Spread the love

 

“Лесин рушник” – розповідь про епізод з життя Лесі Українки, пов’язаний з Шевченковою світлицею на Чернечій горі, куди вона привезла рушник, вишитий нею, і власноручно повісила на портрет Т.Шевченка. 

 Світлина на обкладинці: Леся Українка, Маргарита

Комарова, Михайло Косач (Лесин брат. Одеса. 1889 р.

В руках Маргарити рушник, який вони з Лесею вишивали вкупі.

 

У червні 1891 року Леся Українка разом з мамою та молодшою сестрою Ольгою їхала на лікування до Євпаторії. Від Києва до Катеринослава добирались пароплавом і, за спогадами Ольги, “спинилися в Каневі, щоб одвідати Шевченкову могилу” і залишити там вишитий Лесею рушник.

Про той візит в архіві музею Т.Г.Шевченка зберігаються спогади охоронця поетової могили – Івана Ядловського:

“Я тоді не знав, що та жінка, така худенька, слабенька, відома письменниця Леся Українка. Вона привезла з собою нею вишитий рушник. З нею були люди. Якийсь чоловік хотів повісити цей рушник на портрет Шевченка, але вона сказала, що сама хоче повісить: “Я – сама, я – сама…”

Перекази про Лесин рушник живуть на Тарасовій горі й по-сьогодні. Вісімнадцятирічна поетеса вишивала його разом з Маргаритою – донькою відомого бібліографа, фольклориста, лексикографа, перекладача Михайла Комарова (Уманця).

У 30-ті роки минулого століття “Тарасову світлицю” знесли. Рушники, ікони, портрети – весь скарб було розпорошено. Зник і рушник Лесі Українки.

А у 90-ті роки ентузіасти відродили поетову світлицю. Знайшли і Лесин рушник. Науковцям довелось довго, дуже довго його розшукувати. На допомогу прийшли шанувальники Тараса Шевченка й Лесі Українки з різних куточків України.

Донині невідомо, чи зберігся другий рушник Лесі та Маргарити, бо у спогадах мовиться про рушники, які вони вишивали вкупі.

Знайдений Лесин рушник не повернувся до Тарасової світлиці. Він знаходиться у фондах музею Т. Г. Шевченка у Києві. А у світлиці – його копія, зроблена канівськими майстринями.

На Лесиному рушникові – українські традиційні геометричні орнаменти, з прадавньою символікою добробуту, а між ними: на одному кінці – Шевченкове

“Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами!”,

на другому –

“Любітеся, брати мої. Україну любіть”

– близькі за змістом до Шевченкових –

“Обіймітеся, брати мої!” а “Свою Україну любіть!”

Чому саме ці слова лягли на рушник? Та мабуть тому, що і її серце пекли ті ж самі думи. Розбрат між “братами”, їхня жорстокість крають душу поета. Але ж люди сміються над ним і кажуть “Нічого робить”. Це – драма, назва якої – “Поет і народ”.

Іван Світличний, аналізуючи творчість Т. Шевченка, пише:

” Його драма була не так особиста, як суспільна, не так побутова, як політична”.

Зародився цей конфлікт на самому початку творчої біографії Т. Шевченка, зрів протягом кількох років і сягнув своєї кульмінації наприкінці 1845 року (“Три літа”), а потім, то затухаючи, то підсилюючись звучав на трагічній ноті все життя.

Т. Шевченко бачив, як підневільне життя здеморалізувало покріпачених людей:

“И в шитом золотом жупане, и в серой свыте люди злы” – пише він у поемі “Слєпая”.

Його обурює не так саме зло, як ті, хто з ним мириться. Розповідаючи про новітнього українського пана, “годованого кабана”, “презавзятого патріота”, що “У свиті ходить між панами, І п’є горілку з мужиками І вільнодумствує в шинку”, а разом з тим “в селі своїх дівчаток перебирає” і плодить байстрят, Т. Шевченко таврує не “годованого кабана”, а його жертви за покірність:

“Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси То оддасте. (Поезії “П.С.”)

Страшні, немилосердні слова: “О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?” – адресує поет не катам і тиранам, а своїм землякам – тим “люде”, з якими давно увійшов у конфлікт і воював проти них, але водночас і за них, часто себе не відмежуючи від них.

“А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби, Німії, подлії раби” –  кається поет, розповідаючи у “Юродивому” про катування сміливця, що в морду заточив капрала.

А чи не здається вам, що це і про нас, і, мабуть, про сучасників Лесі Українки.

 Чи заплаче серце одне на всім світі,

 Як я з вами плакав?

Може, і вгадав.

 Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи –

Я більше не хочу…

Одну сльозу з очей карих –

І … пан над панами!

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

Знайшлося “дівоче серце”,

яке “заплакало на сі думи”.

 Отой, вишитий у юнацькі роки рушник і є “одна сльоза. Він – визнання гріхів, як сповідь. Прочитаймо віршТ. Шевченка “Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами!”.

 Людмила  ОГНЄВА

 *  *  *

  Людмила Родіонівна Огнєва народилася на Вінниччині. У 1944 році разом з мамою приїхала на Донеччину. Жила в Торезі, а від 1966 року – у Донецьку. За освітою радіофізик, а за покликанням — громадська діячка, журналістка, дослідниця й майстриня. Вона авторка понад 45 брошур і книг. Після вимушеного переселення з рідного Донецька до Києва сьогодні продовжує активну творчу діяльність.

 

Written by 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *