Жанна Шнуренко (Остапюк)
За рішенням Верховної Ради України у другу неділю вересня на державному рівні вшановують роковини депортації – примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. Цьогоріч виповнюється 76 років від початку депортації.
Пам’ятник депортованим етнічним українцям з Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та Західної Бойківщини в Луцьку
«Мiсто Холм в Русi» («Civitas Cheіmensis in Russia») — такий напис над панорамою мiста помiстив Федiр Раковецький, який гравiрував iлюстрацiї до книжки єпископа Максимiлiана Рило про здiйснену у 1765 р. коронацiю чудотворної iкони Пречистої Дiви Марiї в холмському греко-унiатському, тобто руському, соборi. У ХVIII сторiччi напис цей нiкого не тривожив — адже Холмська земля була частиною Руського воєводства i хоч входила до складу Польської Корони, недоречним було заперечувати iсторичну приналежнiсть цiєї територiї до Русi.
Був це ще час, коли історично-етнічна Русь і політична Польща співіснували на одній території. Але вже півтора сторіччя пізніше, коли й холмські русини запрагнули бути не етнографічною особливістю краю, а частиною української нації — стало тут надто тісно, й під час Другої світової війни полилася кров.
Після «репатріації» (1944—1946) українського населення холмсько-підляського Забужжя до СРСР та акції «Вісла» (1947) єдиною значущою нацією на цій території залишилися поляки — під час проведеного у 2002 році загального перепису населення у всьому Люблінському воєводстві тільки 700 осіб задекларувало українську національність.
Але хоч руський Холм став польським Хелмом (інколи з додатком «Любельскі»), де 1944 року народилася «Народна Польща», то як українцям забути про місто, яке заснував король Данило, в якому народився Михайло Грушевський, в якому протягом століть славилася чудами ікона Пресвятої Богородиці, котра після багаторічних блукань знайшла собі прихисток у Луцьку? Земля тут досі говорить про Русь…
Юрій ГАВРИЛЮК, історик
“Холмщина — земля короля Данила”
Газета “День”, 2005-04-23
* * *
Щоб там “філософи” не говорили про песимістичні екскурси в минуле, приходить час і виникає бажання туди повернутися, хоча б заради того, щоб розповісти про свою епоху дітям та онукам. Адже життя змінюється шаленними темпами. Те, що я в дитинстві читала як фантастику, уже є елементарним у сучасному житті. Але, щоб відбулось теперішнє, повинно було бути минуле і про це не потрібно забувати.
На жаль, багато втрачено. Втрачені спогади ранніх часів дзядзя Василя (так ми називали маминого тата, з польської – це дідусь), бабці Олександри (маминої мами), діда Адама (татового батька) баби Дарки (татової матері), зрештою мами з татом та інших родичів.
Втрачені цікаві спогади про бурхливе, драматичне, важке і трагічне ХХ століття. Адже мамина рідня жила у Польщі біля кордону з Україною (Холмщина), а татова в Україні на кордоні з Польщею (Волинь). Життя українців, які жили між кордонами держав-монстрів у часи першої та другої світових війн і які розривали їх на частини, легким та щасливим не назвеш. Швидше це було виживання…
Отже. Незадовго до того, як моя мама відійшла в інші світи, вона заповіла мені ікону, на звороті якої написана її історія. Що ж це за ікона? Це звичайна паперова репродукція у вузенькій дерев”яній рамці. Але чим же вона цінна для мене і родини? Скажу чуть пізніше. Важливо те, що скількі я пам”ятаю себе, стільки пам”ятаю цю ікону. Вона висіла у бабціній хаті в Луцьку, обрамлена скромним рушником, вишитим стібками бабціними руками (цей вицвівший рушничок єдине, що залишилось у мене від бабці до цих пір). Вона переїжджала разом з бабцею на квартири, де їй прийшлось жити після зносу будинку на вул. Рівненській біля готелю “Лучеськ”, якраз там, де бере початок вулиця на 33 квартал.
Потім ікона перейшла до мами і тепер вона у мене. І ось я підійшла до цінності цієї ікони. Цінна вона тим, що несе інформацію про найстарішу людину – мою прапрабабцю. То ж перепишу дослівно текст, який мама написала на звороті ікони. Адже їй всього-навсього 118 років! (на 2020 рік).
“Висвящена ікона на Покрову у 1902 році в Соборі Хелмському (м. Хелм, Польща). Романюк Марія подарувала ікону дочці Анні Бейда, коли та народила дочку Олександру Бейда в 1905 році. В 1965 році ікона перейшла до Олександри Скубій. У 1986 році ікона перейшла до правнучки Марії Ольги Остап”юк. В 1996 році ікону подаровано Жанні Шнуренко (дочка Ольги)”.
Ця скромна ікона була висв’ячена у той час, коли у Соборі в Холмі знаходилась старовинна чудотворна ікона Холмської Пресвятої Богородиці, яка після багатьох історичних подій, знайшла своє місце в Музеї ікони у м. Луцьку. У 1996 році мама сказала, що ця ікона перейде до мене, але у мене вона з”явилась після смерті брата у жовтні 2008 року. Я хотіла, щоб вона охороняла його, але у нього була своя доля.
Цікавий факт у продовження. До революції, в період царювання в Росії Олександра, мій прадід Павло Бейда був війтом Люблінського повіту Холмської губернії. Керував 27 селами.
Прадідусь Бейда Павло Михайлович
Моя бабця по-секрету розповідала, що він зустрічав російського царя Олександра хлібом-сіллю на українському рушнику, коли той відвідав Холм, щоб у Холмському православному Соборі прикластись до ікони Холмської Богородиці. Була навіть фотографія цієї зустрічі. Родина довго переховувала її, коли потрапила в СРСР після переселення. Якби знайшли, то багатьох з моєї рідні просто не було б, вони б не народились. За це була пряма дорога до Сибіру. Потім це фото десь пропало. Більш всього хтось його знищив, щоб “від гріха подалі”.
З вищесказаного зрозуміло, що родина моєї мами походила з Холмщини (Польща). Дідусь – з села Сайчичі, бабця – з села Чулчиці, недалеко від м. Холма, де вся родина жила і де у своїй більшості жили українці. Вони розмовляли українською, хоча з домішком польських слів, які надавали певних особливостей українській мові.
Це ще раз підтверджує про історичну приналежність Холмщини до земель Київської Русі, зокрема Волинсько-Галицького князівства, які пізніше з різних причин відійшли до Польщі. В усякому разі, ідентифікували вони себе виключно як українці.
Коли бабця і мама розповідали про свій рідний край, то завжди з великою ностальгією. Причому, у мене складалось враження, що розповідають вони про Україну. І спосіб життя, і віра, і звичаї – все було українське. Єдине, що відрізняло, це рівень господарювання. Він на той час був вищий, ніж на Волині, яка була під Польщею, і тим більше радянській тогочасній Україні. В усякому разі, так було до 1939 року, коли Німеччина захопила Польщу. Але тоді для моєї родини було ще не саме страшне… Так склалось, що війну вона пережила без втрат. Про те, як мамина родина опинилась в Україні і що їй довелось пережити, я опишу нижче.
“Болять і кровоточать рани землі Холмської, яку так любив, плекав та оберігав, ще в сиву давнину, великий князь-державотворець Данило Галицький.
Доля Холмщини відмінна від решти українських земель. В різні часи Холмська земля належала Литві й Угорщині, Австрії й Польщі, входила до складу Варшавського князівства, Царства Польського, Холмської губернії, які перебували під владою Російської імперії. На міжнародній конференції, яка проходила в 1918 році у Бресті, Холмська губернія була приєднана до Української Народної Республіки. Після відновлення Польської держави у 1919 році Холмщина увійшла до її складу.
Етнічні українці історичної Холмщини віками зазнавали постійних утисків та переслідувань від колонізаторів за свою віру, мову, землю, численних людських жертв, духовних й матеріальних втрат, особливо під час світових воєн, неодноразових примусових виселень.
Переломним періодом для українців Холмщини стала Перша світова війна, яка принесла їм багато страждань і поневірянь. Російські війська, відступаючи в червні-липні 1915 року, під натиском німецько-австрійських військ знищували українські села, палили збіжжя, а понад 300 тисяч українців депортували вглиб Росії.
Так вперше українську людність Холмщини було вигнано зі своєї споконвічної землі і розсіяно на великих просторах Російської імперії. Коли в Росії вибухнула революція, українське населення стало повертатися у свій край. Однак лише половині депортованих вдалося дістатися рідної землі.”
З книги “У жорнах історії”,
видана Київським ветеранським
товариством депортованих українців
«Холмщина» імені Михайла Грушевського
Родина моєї мами потрапила в обидва ешелони депортації українців Холмщини – 1915 та 1945 роки.
Моя бабуся дуже часто розповідала нам, онукам, про те, як вони були біженцями в Росії в Першу світову війну. Я вже багато не пам”ятаю з її розповідей. Але пам”ятаю, що вони опинились в м. Єгор”євську Рязанської губернії (Росія).
Знаю, що переселили їх туди без нічого. Там бабця пішла в школу і була одягнена так бідно (це при тому, що перед війною її батько був війтом Люблінського повіту Холмської губернії), що їй, як дитині біженців, видали пальто, хустку теплу і черевики, про які вона пам”ятала все своє життя, бо тоді це була для неї надзвичайна роскіш.
Згадувала вона вчительку. Це була вчителька часів царської Росії, дуже інтелегентна, освідчена в багатьох напрямках. Бабця була дуже розумна і мала досить хорошу пам”ять. На віршах, які вона вивчила в дитинстві у далекій російській школі, виросли всі її внуки, ще й мій син Ігор. Вона напам”ять розповідала довгу казку “Про Івана-царевича та сірого вовка”, вірші Тургєнєва. Все це розповідалось російською.
Цей важкий період у житті її родини був дуже значимим для неї. Але вона по дитячому не так гостро відчувала нужденності у сім”ї. Тому й спогади у неї про цей період були більше позитивними, ніж негативними.
Про період після повернення з Росії і до заміжжя бабця ніколи нічого не розповідала.
13 лютого 1927 року у м. Холмі бабця Олександра Бейда взяла шлюб зі Скубієм Василем. У шлюбі у них народився син – Олександр і моя мама – Ольга. У них в господарстві було 4,15 га, в т. ч. 3 га орної землі.
є
Дідусь власними руками побудував свій перший по тих мірках розкішний дім. У них було добре господарство, бо і бабця, і дідусь були дуже працелюбні і заповзяті до всього. А ще дідусь з товаришем придбали лісопилку, яка давала додаткові доходи. Тож дідусь дім побудував, а бабця облаштовувала. Вона часто розповідала, як розпорювала мішки з-під муки, вивирювала їх, відбілювала, шила з них постільну білизну, а вони були з коноплі. Простирадла та подушки вишивала, обв”язувала гачком, прала і крохмалила. Дідусь також сам робив меблі. Так що, незадовго до війни, вони міцно ставали на ноги.
є
Біля домівки перед від”їздом в Аргентину (вона стоїть і нині)
Але добре весь час не може бути, це як обов”язкова умова життя для більшості людей. Сталось так, що бабця захворіла, дуже схудла. Їй поставили діагноз: туберкульоз костей. Ця хвороба виліковна при умові зміни клімату на субтропічний чи тропічний. Тому бабці порадили виїхати на певний час до теплих морів.
В Крим було ближче, але неможливо, бо тоді він був у Радянському Союзі, який від світу був відгороджений “залізною завісою”. Їм порадили поїхати в Південну Америку і вони вибрали Аргентину, м. Буенос-Айрес. Для цього прийшлось продати частину землі, а частину дала свекруха, мама дідуся.
У польському порту перед від”їздом в Аргентину
Прожили вони так рік чи півтора, хвороба відступила, бабця поправилась і можливо б доля у них склалась дуже добре (знаючи працездатність і здібність дідуся – напевно), але тут бабцю почала мучити ностальгія за домом. Причому така сильна, що її дратував запах помаранчів, яким було насичене повітря, гнус, якого там було досить і спали під сітками. Їй хотілось чорного житнього хліба, бо аргентинський був недобрий.
Скількі разів за подальше життя дідусь випоминав бабці цей чорний хліб!.. Навіть я пам”ятаю. Але мусив купити білети на пароплав у зворотню дорогу. Можливо, якби бабця знала, що їх чекає там, то подолала б свою ностальгію. Хоча тоді б не було мене. Але на той момент був 1938 рік.
Отже, всі повернулись до рідної хати, яку моя мама люблячи називала “сірниковою коробочкою”, бо уся вона була з дерева, суха і тепла, з просторими для того часу кімнатами, великими вікнами. Планували згодом переїхати до Канади, куди запрошував двоюрідний брат дідуся, бо в Європі “пахло” війною. Тож відвідали усіх родичів, але тут наступив вересень 1939 року.
Розпочалась страшна війна і всі біди та нещастя українців у ній. Всі заощаджені в Аргентині кошти витратили відразу після її початку, бо продукти були неймовірно дорогими. Про саму війну і як їм жилось чомусь розповідали дуже мало. Це була заборонена тема в умовах життя в УРСР.
Але там залишилось дитинство мами, а воно завжди залишає дитячі спогади, не такі важкі, як у дорослих. Мама розповідала, що за 6 років окупації вона крім української, польської, трохи іспанської могла розмовляти і німецькою. Очевидно, що жилось важко. Пережили вони і німців і “різню” між поляками та українцями.
Знаю одне, небезпека для українців була і від німців, і від поляків, а після війни вони зазнали ще й “дружніх обіймів” комуністичної системи. Більше їм не вдалось “стати на ноги”, як би вони не працювали і що б не робили. Вони були вигнанцями з рідної землі і завжди були переселенцями для місцевих волинян, біля яких вони згодом опинились.
Кінець Другої світової війни став початком краху надій на хороше життя моєї та інших українських родин, які віками проживали на Холмщині. В 1945 році за згодою Сталіна та керівництва (уже соціалістичного) Польщі їх завантажили у “теплушки” і повезли в Одеську область в самі бідні села, дозволивши, правда, взяти майна та провіанту стільки, хто скільки зможе.
Решту – домівку, хлів, клуню, землю, худобу, реманент – забрали. Залишитись дозволили тим українцям, які оженились або вийшли заміж за поляків. То ж залишилась в Холмі тільки старша сестра бабці – Юлія, чоловік якої був поляк. Решту родини вивезли. Прадіда, прабабцю і їх 4-х дорослих дітей з сім”ями: Кузьму, Дем”яна, Міхала і Олександру, мою бабцю.
Цілими селами під дулами гвинтівок до кордону виселяли на чужину, забираючи домівки, розорюючи родинні “гнізда”, тільки через те, що у свідоцтві про народження у графі національність стояв напис УКРАЇНЕЦЬ.
Очищення Холмщини від автохтонного українського населення проводилося в 1944-1945 роках під оманливою назвою “репатріації” з використанням брутального адміністативного тиску, а згодом і солдатського багнета.
2 вересня 1944 р. між урядами УРСР і Польщі підписано угоду про взаємне переселення українців з Польщі до Радянської України, а поляків із Західної України – до Польської Республіки.
Натомість українці Холмщини не хотіли переселятися з землі своїх батьків. Та розправи були надто жорстокі як з боку поляків, так і з боку радянської влади. За неповними даними, у 1944–1946 рр. з українських етнічних земель, які передавалися Польщі, на територію УРСР (переважно у південні області) було виселено 482 880 осіб. Чорне діло знищення в 1947 році довершила акція “Вісла”.
З публікацій Українського інституту національної пам”яті
Проте, Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя є, незалежно від того, як пролягає зараз політичний кордон України, невід”ємною частиною українського національного простору — тут народилися люди й відбувалися події, без яких українська історія та культура були б набагато бідніші.
А крім цього не можна забувати, що зараз серед громадян України можна нарахувати чи не декілька мільйонів людей, які мають своє коріння “за Бугом”. Живе ще ж частина з півмільйона українців, яких переселено в 1944-1946 роках, а в кожного з них діти, онуки, правнуки, які віддано працюють для свого народу. Серед них і мої родичі та знайомі.
На другому боці державного кордону залишилися місця та пам’ятки, вписані в національну історію й культуру, що має відношення й до українського народу. Там ще до цих пір у с. Чулчиці стоїть будинок, побудований “золотими” руками мого дідуся.
Я не дарма зробила цю історичну вставку у свою розповідь. Події 1944-1946 років перевернули, розірвали долі членів моєї родини. Вони знищили порівняно розмірене життя людей, які багато поколінь жили на Холмщині, рахуючи свою землю українською.
Мою родину виселили 31 березня 1945 року в Овідіопольський район Одеської області. Це був другий з чотирьох етапів переселення (виселення) українців: січень–серпень 1945 року.
є
Із розповідей бабці про перебування на Одещині я пам”ятаю лише фрагменти. Але мої відчуття запам”ятали великий душевний біль і розпач бабці за рідною домівкою. Їм було байдуже, де їх поселили. На той момент це було для них нереальним страшним сном і шоком, який викликає півсвідому апатію до життя.
Запам”ятала, що це було дуже бідне село з необробленими землями. Бабця завжди розповідала, як була шокована, коли побачила, що місцеві селяни садять картоплю у ямки, не скопавши грядку. Просто так у суху, тверду землю.
Виживаючи моя бабця з середини картоплі готувала їжу, а вічка садила у важку для картоплі одеську землю, можливо ще якесь насіння, але я не знаю. Знаю, що їм прийшлось там зимувати і вперше дізнатись, що таке голодне життя. Навіть “за німця” вони жили краще (так казала бабця).
До речі, завдяки цим переселенцям багатьом місцевим жителям вдалось пережити голод. Бо чого, чого, а зерна, полови для корму худобі взяли, хто скільки зміг. Бабця розповідала, як до них у хату почав приходити хлопчих з великим від голоду животом.
Звичайно, що його кормили, але згодом бабця взнала, що у нього є мама і ще діти. Бабця сказала хлопчику, щоб він привів маму і спитала, чи погодиться вона взяти мішок полови, бо зерна і муки мало і на свою сім”ю не вистачало. Жінка, звичайно, погодилась. Видно вони спілкувались, бо бабця казала, що жінка робила пляцки з цієї полови, ще щось там додавала і так вони перезимували зиму і не вимерли.
Не знаю, як вдалось їм виїхати з Одещини і коли, але на другу зиму вони були вже на Волині. Коли я спитала у мами, а чого саме на Волинь вони приїхали, вона сказала, що намагались добратись ближче до кордону з Польщею, надіючись, що щось зміниться і вони повернуться додому. Але відомо, що хто попадав в радянську імперію, того вже не випускали. Слава Богу, що не вислали до Сибіру або Казахстану і що дозволили жити на Волині та Рівненщині. Дуже багато вихідців з Холмщини скупчились у тих місцях і так там і залишились.
І все рівно, навіть тоді на Західній Україні було не так голодно, як на східній. Так, ця частина України була під Польщею, але люди голоду не знали і їх не розстрілювали та в тюрми не садили. Цьому свідки родина мого тата – корінні мешканці Луцька з самих давніх часів.
А от над людьми козацької східної України російська, а потім комуністична системи познущались від усієї до них ненависті невідомо за що. Мабуть за те, що назву Росія присвоїли, що мову слов”янську і письменність їм подарували, що Церкву нашу святу вкрали з тисячолітньою історією впридачу. Тому що їм, потомственним угро-фінам, які кровно змішались з татарами, чомусь дуже захотілось стати слов”янами. Заради цього вони відмовились від своїх родових коренів, пуповини пращурів, від якої пішли і стали “бездомними” і безжальними. Що їм інші народи, якщо від свого древнього відреклись. Їм не потрібна достовірна історія, бо імперські амбіції ніколи не визнають своєї меншовартості по відношенню до багатотисячної української історії. А вона дуже цікава і головне інша від тієї, яку нам нав”язували більше 350 років.
Отже, еННе покоління Бейдів, які мешкали на Холмщині, переживши навіть лихоліття війни, опинилось в “іншому світі” – страшному і безжальному для них. Вони почали не жити, а виживати, пристосовуватись, важко працювати заради дітей, онуків і майбутніх правнуків. Адже це був не запланований переїзд, а заплановане виселення.
То ж мої бабця та дідусь опинились в с. Теремно (тепер це вже Луцьк) в будинку, де мешкали чехи – пан та пані Щасні.
Ця сім”я прийняла у свій дім біженців і жили вони дуже дружно аж поки дідусь власноручно не збудував свій, вже другий у житті, дім по вул. Рівненській. Жили бідно, звідки ж статки? Я так розумію, що сім”я Щасних допомагала, чим могла.
є
Будинок у Луцьку по вул Рівненській, нині там готель “Лучеськ”
(знесений у 1971 році)
Згодом чехам і німцям дозволили виїхати на історичну батьківщину. Родинв Щасних потрапили у Чехію (неподалік від Праги, їх вселяли у будинки німців, яких у свою чергу виселили до Німеччини). Про цю сім”ю у нашій родині були самі світлі спомини і вдячність. Обидві родини знайшли спільну мову, поскільки дідусь мій дуже працеюбниий, веселий з почуттям гумору, а бабця здержана, розумна, дипломатична. Саме це Щасні цінували і тому вони жили як одна родина, допомагаючи один одному. Ми з мамою зустрілись з ними усіма в 1968 році в Чехословаччині.
є
Пан Щасний та пані Щасна (фото прислали з тодішньої Чехословаччини)
Ці події я навмисне зв”язую безпосередньо зі своїми бабцею і дідусем, тому що найбільше їх спогадів пам”ятаю. Знаю одне, прабабця Анна (яку я добре пам”ятаю) до самої смерті тужила за рідною землею на Холмщині і не змирилась, не прийняла своє життя на Волині, все сподівалась, що станеться якесь диво, і вона повернеуться на споконвічні українські землі, де поховані її пращури багатьох поколінь.
А бабця і дідусь також до самої смерті скучали, сумували і згадували свою батьківщину – Холмщину, бо важким видалось їх життя після вигнання. Але згодом вони полюбили Волинь, хоча волиняни не завжди привітно до них відносились. Їм не важливо було, що не по своїй волі люди опинились у цих краях. Для них довго ці люди мали прізвиська “переселенці” та “забужани”. Що було, те було. Це вже і я пам”ятаю.
є
Дідусь Скубій Вались Дем”янович та бабця Скубій Олександра Павлівна
(фото зроблене вже у Луцьку)
Сім”ї приїхали бідні, як кажуть “голі-босі” і не тому, що ліниві, а тому, що їх брутально обібрали. І коли вони стали інтенсивно облаштовуватись, це дратувало багатьох місцевих жителів. В Польщі вони не потрібні були, бо українці. В Україні їх довго рахували поляками, хоча католиків, в усякому разі в моїй родині, не було. Ось така їх доля. Як кажуть, добре що залишились живими. У багатьох родинах було ще гірше.
Додам, що бабця і дідусь розмовляли українською з польським акцентом, але невеликим, набагато меншим, ніж інші переселенці. Бабця могла розмовляти без акценту взагалі. Мама розмовляла майже літературною українською мовою, бо була вчителькою, але зовсім не розмовляли російською. А коли приходилось це робити, то у неї був смішний акцент.
Вона була патріоткою України. Кожен раз, приїжджаючи до мене у Київ, обурювалась, що в столиці вона не чує української мови. В останні роки свого життя ходила на різні патріотичні заходи і мітинги, які відбувались у Луцьку. Їй так хотілося, щоб дуже швидко незалежна Україна стала українською. Вона б здивувалась і розчарувалась, якби була можливість потрапити у сьогодення…
Так, довгий час Західну Україну захоплювали різні загарбники, кожен нав”язував своє, але люди зберегли свою рідну мову, хоча мій тато, наприклад, навчався у польській школі. Проте ніхто так тотально і брутально не знищував українське, як імперська Росія. Вона «різала все під корінь». Нищила мову, пам”ятки, вкрала і перекрутила нашу історію, Церкву.
Яка заздрість до інших країн, де збереглись прекрасні архітектурні пам”ятки, парки, пам”ятники. А нам залишили на пам”ять зруйновані храми, руїни замків, потворні коробки «хрущовок» та панельок, типові проекти районних рад, універмагів і пам”ятників Леніна по всіх района великої країни. Вони спаплюжили образи наших героїв, з козаків зробила недолугих п”яниць. А працелюбне селянство стало рабами, отримуючи за свою важку працю «палички» трудоднів.
Освідчених, роботящих, здібних українців «вантажили» у теплушки, як худобу, і везли на смерть. Їх, без будь-якого жалю у серці, ці монстри виморювали голодом. Такими вони й лишаються, бо не має до цих пір у них ні каяття, ні відчуття сорому.
Нащадки цих варварів до цих пір не здатні об”єктивно, зі сторони подивитись і оцінити ті страшні події. Мало того, вони повертають тих бездушних ідолів з небуття і всяко виправдовують скоєні злодіяння. Але такі вони генетично. Ніхто не покаявся за безглузду війну в Афганістані. Вони виправдовують знищення народу Чечні, приліпивши їм тавро «терористів» так само, як нині українцям – «фашистів». Вони нахабно окупували частину моєї країни і вбивають українців, грабують окуповані території і брешуть, брешуть, брешуть…
Виплеснувся цей негатив з великого жалю до моїх рідних, які не мали можливості розпорядитись соїми долями. Двічі втративши шанс на краще життя (свідомо чи напівсвідомо) вони не жили, а виживали. Не встигли добре пожити і мої батьки. Та й наше покоління не може вилізти з цієї ями, з якої не дають вибратись зовнішні і внутрішні вороги та манкрути. І шкода дітей наших та онуків, бо дістанеться їм важкий спадок.
На дворі 21-ше століття, а кінця цьому не має.
Жанна Шнуренко (Остап”юк),
місце народження – м. Луцьк,
з 1983 року – м. Київ
