Харитонюк Олена Іванівна

Уста шепочуть: «Тихше, тихше, тихше…»

Тремтить тоненька свічечка в руках.

 А за вікном зима мережить вірші,

 Мережить білі вірші на гілках.

В дитинство знов вертаюся думками.

Торкнуся мрій. Наслухаюсь казок…

Там світлячки в траві тремтять зірками

І особливо пахне так бузок.

Там медом липа квітне, і лелека,

Старий лелека звив гніздо нове.

Дитяча мрія, вже така далека –

Хмаринкою пливе собі, пливе,

І серед жита русоокі Мавки

Волошки сіють і червоні маки…

… В люстерко задивилося дівчатко,

Йому всміхнулось сонячне зайчатко…

Там нам іще щоночі сон-трава

Дарує сни барвисті, веселкові.

Там не міліє віра у дива

Й не знає берегів ріка любові…

І вже мені на серденьку тепліше.

То так зігріли спомини-думки.

Зимова ніч мережить білі вірші,

Блакитні й помаранчеві казки.

                    *** 

Ходити небезпечно босоніж

По лезу болю, мов по лезу бритви,

Бо так бува в красивих фільмах лиш:

Страждання, смуток… "Нарру еnd" і титри…

А жити, жити, любий мій, складніш.

Найважче ж тим, хто не уміє грати.

В житті встромляють мріям в спину ніж

І сподівання кидають за ґрати.

Таке буває, що брехня і гнів

Вдягають маску доброти й покори.

Тут тиша мовчки молиться до слів…

Бо жити – то немов іти угору:

Із кожним кроком все складніш, складніш,

Проте надію маєш на спочинок…

Зима напише снігом білий вірш,

Але і в тім хтось знайде темний вчинок.

То що ж тепер? Ховать свої серця,

Мов равлики, у мушлю збайдужіння

Чи відкривати крижані сонця

Відрікшись власних почуттів проміння?..

Як хочеш… Я кажу рішуче "ні!.."

Калину хтось образив, плаче гірко.

І дощ іде по сонячній струні,

Як по канату акробат у цирку.

                    ***

Забудь печаль.

Нічого не проси…

Ми надто часто в борг беремо щастя.

Я так люблю оцю ледь стерту часом

Сонату пелюсткової краси!

Вже маєш все. – Чого ж іще бажати? –

І яблуко, надкушене в раю,

До чаю – мед, до сміху – біль і втрати,

Чужу сльозу і молодість свою.

Мовчать думки. Мороз малює квіти

І туляться сніжинки до шибок.

Облиш печаль. Зігрій самотність літом

Й сонатою весняних пелюсток…

***

Сьогодні я у білих рукавичках,

 В рожевім чудернацьким капелюшку

Пробач мені химерну давню звичку

В чужих очах читати власну душу.

Сьогодні я вдягла старенький плащ,

Загримувала біль під загадковість.

Прости мені любов мою. Не плач…

Життя почну спочатку, ніби повість.

Нехай пробачать очі ці ясні,

Що надто довго я тебе шукала…

Мені хотілось жити навесні.

Я в осінь випадково заблукала.

***

Несу в душі я цуманські ліси,

Де проліски, як свічечки весняні.

Небес вкраїнських неповторну синь.

Пташиний спів і ніжний усміх мами.

Несу в душі бабусині казки.

Дідусів сад у сонячному німбі.

Волошки і пшеничні колоски,

Що завтра, неодмінно, стануть хлібом.

Несу в душі джерельні почуття

Усіх людей, що доброті навчали.

Всю радість і усі земні печалі.

Несу любов. Несу в душі життя!

                        ***

У маминих очах ясна печаль,

То таїна найвищої любові.

Душа – безмежно чиста, мов кришталь,

І ніжність в кожнім погляді і слові.

У маминому серці доброта,

Яку дарує дітям по краплині.

Та доброта в малих серцях зроста,

Як колос із маленької зернини.

В матусиних думках – ріка тривог,

Ріка турбот й неспокою безміри,

Поразок сум і радість перемог.

В її душі свята криниця віри.

У неньки в косах пломінь сивини,

Як діадема мудрості іскриться,

Немов промінчик сонячний, ясний

В її косу русяву тихо вплівся.

                        *** 

Народився світанок над рікою.

Ніч туманом спеленала.

Подивився на світ

Небесно-блакитними оченятами.

Добридень сказав.

Дівчинка обіруч промінчик

Сонячний ловить.

Трава босі слідочки лічить

У білих трояндах

Росинок намистинки блакитні.

«Квіти засмутилися», – каже дівчинка

І, склавши човником долоні,

Богу молиться,

Щоб сонечком сльози витер.

***

Старенький клен до ниточки промок.

 Соборні дзвони тишу сколихнули.

 Зітхнув бузковий вечір і замовк,

Краєчком ока глянувши в минуле.

Лиш стереже свої важкі думки

Бездомний пес із лапками рудими.

Листків кленових зірвані зірки

Уранці стануть просто сизим димом…

Колись так само календар-двірник

Змете листочки наших свят і буднів.

Вже хтось у невідомість нишком зник.

І вечір ніч цілунком ніжним будить.

***

Хай буде затишно. Хай буде світло.

Хай прийде день, а поруч нього – ніч.

Всевишній, вислухай мою молитву.

Не відведи своїх ласкавих віч

Від душ стражденних, і від душ злиденних,

Від душ зболілих, і від душ сліпих.

Насущний хліб подай на повсякдення.

Не полишай в біді рабів Твоїх.

Прийми любов, сльозу полинно щиру

На тричі вітром хрещених устах.

І каяття. Зміцни нас, Отче, в вірі,

Щоб не шукали щастя по світах.

Щоби тулились до своєї хати,

Щоб сад нам був,як Твій Господній Рай.

Додай нам сил прийняти інші втрати,

Лиш втратою коріння не карай.

Прости гріхи всім ворогам і друзям

І нам, і прадідам,апотім вдобрий час.

Прости і тим, що прийдуть після нас.

І журавлю самотньому у лузі.

Звертаюсь із молитвою сьогодні,

Щоб не забули Твій Закон Святий.

Насити добром стражденних і голодних,

Всіх спраглих правди – правдою напій.

Хай буде світло. І нехай дитина

Всміхнеться матері, як сонце внебесах.

Всевишній! Захисти відзла Вкраїну!

Оцю ранкову, в росяних сльозах.

Мій Янголе, з розп'ятими крильми

Цей хворий світ прости і обніми.

Бо вірю щиро – світ не сирота,

Його любов Господня пригорта.

Любов всесильна, чиста і свята!

Мій Янголе, з розп'ятими крильми!

Надії свічку в небо підійми.

Нехай вона осяє нам серця

І зітре пудру сумнівів з лиця…

Тоді лишень дістанемось мети,

Не втонемо у морі суєти.

Тоді лиш сітка темряви густа

Не покладе мовчанку на уста.

Лиш віра істинна зцілить і душу й тіло,

То ж час настав – вперед рушаймо сміло.

Злоби і болю ми зберем каміння

Й посієм в душах сонячне проміння…

Зійде в ту мить з небес Едем святий

Мій Янголе, з тобою легше йти…