Spread the love
Як ви думаєте, кому це потрібно? Ретельно спланована
інформаційна кампанія нищення й приниження.
На що розраховують «режисери»? Не дочекаються.
Вдячний всім, хто на боці правди і справедливості.
Іван Марчук
Після першої статті в «Українській правді» я ще міг припустити, що це випадковість.
Після другої, майже дзеркальної за змістом, на «Лівому березі» — вже ні.
Тепер анонсовано показ документальної трилогії Лани Деларош (Руслани Берндл) «Феномен Івана Марчука» у Львівській національній академії мистецтв.
І тут уже важко говорити про збіг – це, очевидно, система.
Спочатку з’являються статті, в яких читача підводять до думки, що феномен Марчука потребує перегляду.
Потім звучать тези про те, що його популярність — це наслідок вдалого маркетингу.
Потім наголошують, що існують й інші художники, які також заслуговують на музей.
Потім пропонують «змінити кут зору» і поставити під сумнів саму рамку, у якій українське суспільство сприймає Івана Марчука.
У результаті предметом дискусії стає вже не музей, а творчість.
Не збереження культурної спадщини, а саме право українців вважати Марчука одним із найвидатніших художників сучасності.
І саме це мене насторожує.
Світ уже відповів на це питання
Чесно кажучи, мене дивує сама постановка питання.
Понад пів століття Іван Марчук творить українське мистецтво.
Його роботи експонувалися на п’яти континентах.
Вони представляли Україну у США, Канаді, Австралії та багатьох країнах Європи.
Лише після початку повномасштабної війни виставки Марчука відбулися у Чикаго, Кракові, Гданську, Мадриді, Відні, Зальцбурзі, Ватикані.
Його особисто приймав Папа Римський.
Понад сто його творів перебувають у державних музейних колекціях України.
Його виставки десятиліттями збирають багатотисячні черги.
Його давно визнав народ.
Саме народ.
Визнанню творчості Марчука не потрібні ні чиновники, ні експертні ради, ні мистецтвознавчі комісії.
Саме українці зробили Марчука одним із символів сучасного українського мистецтва.
Але ж чому держава так пасивно спостерігає за атаками на нього?
ФОРМУВАННЯ ШТУЧНИХ СУМНІВІВ ЧЕРЕЗ ІНФОРМАЦІЙНЕ ТЛО
Особливо показовим став анонс документальної трилогії Лани Деларош.
Я уважно прочитав текст.
У ньому мене зацікавило не те, що авторка має власний погляд.
Це абсолютно нормально.
Мене зацікавило інше.
У центрі уваги опинилася вже не творчість художника.
Не його спадщина.
Не майбутній музей.
А необхідність переглянути сам феномен Марчука.
Пропонується «змістити кут зору».
Відмовитися від «бронзи».
Поставити «незручні питання».
Фактично йдеться про ревізію суспільного сприйняття одного з найвідоміших українських художників.
І це відбувається саме тоді, коли держава нарешті заговорила про створення його музею.
Випадковість?
Можливо.
Але саме так формується інформаційне тло.
Є питання, які не можна ігнорувати
У цій історії є ще одна обставина, про яку український читач також має знати.
Хто така одна із ключових коментаторів феномену Марчука сьогодні Лана Деларош (Руслана Берндл)?
У відкритих джерелах міститься інформація про її участь у 2020 році в міжнародному фестивалі «Кинопроба» в Єкатеринбурзі.
Цей фестиваль проводився за участю державних культурних установ Російської Федерації та реалізовувався із використанням гранту Фонду президентських грантів Російської Федерації.
Я не стверджую, що сам факт участі у такому заході автоматично свідчить про незаконну діяльність чи співпрацю з російськими спецслужбами.
Таких висновків я не роблю.
Але маю право поставити питання.
Чи знали про цей контекст українські редакції, коли представляли її як одного з головних експертів щодо постаті Івана Марчука?
Чи повідомили вони про це своїм читачам?
Чи не є це інформацією, яка має значення для оцінки всього матеріалу?
На мою думку — має.
Як працює інформаційне знецінення
Росія воює не лише зброєю.
Вона воює історією.
Культурою.
Мовою.
Пам’яттю.
Це давно стало одним із ключових елементів російської гібридної війни.
Не секрет і те, що російські спецслужби традиційно приділяли особливу увагу гуманітарній сфері. Вони працювали не лише з політиками чи військовими, а й із культурою, мистецтвом, освітою, інформаційним простором. Мета таких операцій далеко не завжди полягає у прямій пропаганді.
Набагато ефективніше посіяти сумнів.
Не спалити картину.
А переконати людей, що вона не така вже й визначна.
Не заборонити художника.
А зробити так, щоб його велич почали заперечувати свої.
Не знищити спадщину.
А зробити все, щоб вона перестала бути предметом національної гордості.
Саме так працює інформаційне знецінення.
Чому саме зараз?
І саме тому мене турбують не лише статті чи показ фільму.
Мене турбує час, коли все це відбувається.
Адже навколо творчої спадщини Івана Марчука вже тривалий час існує серйозний правовий конфлікт.
У судах розглядаються спори щодо прав на його творчий доробок.
Триває кримінальне провадження, пов’язане з обставинами оформлення окремих документів щодо творчої спадщини художника групою шахраїв на чолі з Апостолом.
Остаточні судові рішення ще не ухвалені.
Саме тому будь-яке формування негативного інформаційного тла навколо постаті митця у цей період не може не викликати запитань.
Адже йдеться вже не лише про репутацію художника.
Йдеться про його спадщину.
Про майбутній музей.
Про те, як наступні покоління українців сприйматимуть одного з найвидатніших митців сучасності.
І саме тому хотілося б, щоб суспільство сьогодні дискутувало про інше.
Не про те, чи достатньо великий Марчук.
А про те, як держава має захистити його спадщину.
Чим більше я спостерігаю за цією історією, тим більше переконуюся: проблема давно вже не в Іванові Марчуку.
Проблема в нас.
Маленькі народи пишаються навіть своїми невеликими досягненнями.
Великі народи перетворюють своїх геніїв на символи держави.
Лише колоніальні суспільства починають ставити під сумнів власних геніїв саме тоді, коли настав час показати їх світові.
Ми вже проходили це із Шевченком.
Із Курбасом.
Із поколінням «Розстріляного відродження».
Із Василем Стусом.
Дуже часто українських геніїв починали по-справжньому цінувати лише тоді, коли їх уже визнавав світ.
Хотілося б, щоб ми нарешті позбулися цієї колоніальної звички.
Бо музей Марчука потрібен не лише Іванові Марчуку.
Він потрібен Україні.
Як символ поваги до власної культури.
Як символ поваги до власної історії.
Як символ поваги до людей, які своєю творчістю зробили для міжнародного авторитету України не менше, ніж багато офіційних делегацій і дипломатичних місій.
І якщо сьогодні справді розпочалося полювання на Марчука, то кожен із нас має поставити собі лише одне запитання:
Кому вигідно, щоб Україна сумнівалася у власних геніях саме тоді, коли весь світ уже визнав їхній масштаб?
Валерій Карпунцов
Доктор юридичних наук, Заслужений юрист України,
Голова Наглядової Ради ГО «Ліга інтернів»
