ДО 30-Ї РІЧНИЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ: «НАША НЕЗАЛЕЖНІСТЬ». МАРАФОН-30

Spread the love

 

 

Волинська обласна державна адміністрація

 

Волинь долучається до Всеукраїнського культурно-освітнього марафону «Наша незалежність»

 

Всеукраїнський культурно-освітній марафон «Наша незалежність» проводиться в рамках відзначення 30-ої річниці Незалежності України. Проєкт має на меті сприяти популяризації української історії шляхом скоординованого поширення історичних фактів та матеріалів, що стали знаковими та визначними для становлення незалежної України та притаманних для окремого регіону.

 

Волинська область також долучається до марафону, поширюючи матеріали про історичні події, пов’язані з проголошенням незалежності України та її утвердженням на Волині. Переглянувши запропоновані матеріали, ви дізнаєтесь, зокрема, як на Волині відроджувалась національна культура, релігія та духовність, як зароджувалась демократична преса та утверджувалась українська символіка.

Сьогодні ми показуємо Волинь у буремний час кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття. Від створення перших незалежних, непідконтрольних радянській владі організацій (регіональні відділення Товариства Лева, Народного Руху України тощо) до масових мітингів за відновлення української державності.

Пропонуємо ознайомитися з архівними документами та спогадами учасників тих подій, які розповідають, як у Луцьку ще в липні 1990 року підняли синьо-жовтий прапор над міською радою, де було утворено українську демократичну більшість. Як вже на другий день після проголошення Незалежності України у 1991 демонтували пам’ятник Леніну.

Ми розповідаємо про діяльність Волинської філії Української Гельсінської Спілки ще до проголошення незалежності, появу на Волині першої демократичної газети «Народна трибуна» та їх вплив на формування громадської думки волинян.

Тож вашій увазі – історичні фото, окремі випуски першої демократичної преси на Волині, а також уривки з книги Івана Корсака «Оксамит нездавнених літ», де публікуються спогади волинян – учасників періоду проголошення незалежності України Клави Корецької, Віктора Вербича та Івана Корсака.

Продовжуючи цікавий та важливий проєкт – Всеукраїнський культурно-освітній марафон «Наша незалежність», передаємо естафету Хмельницькій обласній державній адміністрації.

Детальніше – у фотоматеріалах. 

  \

 *   *   *

ЗАКОНОМІРНІ ПАРАДОКСИ: ЦЕ БУЛО ЗОВСІМ НЕДАВНО

  

Розповідає Віктор Вербич,

член Національної спілки  письменників України.

Мабуть, вони-таки щасливчики – ті, котрі, зодяглись у тоги непомірних суддів, виносять вердикти Епосі. Трафаретно одних нарікають героями, інших-ворогами, а для більшості зволено канути у безвісне, безіменне сіро-безбарвне ніколи. Поза судді рятівна: не бачиш себе в прокрустовому ложі часу, не відчуваєш тягаря гріха за дії та бездіяння.

Ми краплини у стабільному бездонно-мінливому річищі історії. Час обирає нас, хоч би як не намагалися його відцуратися. Ховання в абсурдно-шизофренічну гру (думаю одне, чую протилежне, кажу ще інше) виявилося на якийсь момент рятівним. Хоча вже тоді, у вісімдесятих, після естафети смертей кремлівських зверхників виразно вчувався трупний сморід від зовні цнотливих ідей справедливості, інтернаціоналізму, ба, навіть свободи. Імперія агонізувала. Одначе, як не парадоксально, здавалося: оте конання буде вічним. Можливо, таке відчування не стосувалося тих, хто обрав хресну дорогу і, не шукаючи компромісів з совістю, став на прю з режимом, розплачуючись за врятоване “я” смертю, в’язницями, засланнями чи божевільнями. Водночас уже в першій половині вісімдесятих стало зрозуміло, що вже жодні ін’єкції не врятують приречений партійно-державний організм. Намагання вилікувати страшну недугу означало більш скорий кінець. Що й, зрештою, стало всупереч відчайдушному намаганню групи горбачовських перебудовників надати вмираючому імперському монстру людську подобу.

1988 року, якраз у дні, коли відзначалося перше тисячоліття Володимир-Волинського, судилося супроводжувати юних волинян (це були мої учні з Луківської середньої школи) на І Всеукраїнське свято рідної мови, що проводилося в Кіровограді. У центрі степової столиці найперше вразив своїм підтекстом пам’ятник Кірову. Більшовицький секретар, ліву долоню заховавши до кишені, правицею вказував у землю. Вершителі доль і водночас самі жертви системи – алегорія імперкомуністичної перспективи. Офіціозне відкриття свята затягнулося. Від одного з організаторів вдалося довідатися: Валентина Шевченко не дозволила вітальній групі кіровоградських школярів вийти до зали під звуки національного маршу – “Запорізької похідної”. Тож старт дійству (казали, ситуацію врятував Дмитро Павличко) дав “Вічний революціонер” на слова Івана Франка. Прозоро натякалося: свято – “спускання пари”, революція триває. Коли ж Голова Президії Верховної Ради переплутала якийсь листок із тексту свого виступу і пауза вже тягнулася хвилину, В.Шевченко від себе не продовжувала словесної еквілібристики, зауваживши лише: “Що, думаете, український президент не може говорити без написаного?” Це прозвучало риторично, хоча й викликало гіркі посмішки: треба ж назватися президентом неіснуючої держави. Додав колориту і виступ Дмитра Павличка. Мовляв, зрадів би російський цар, воскресши, якби побачив, що всі вивіски, дорожні вказівники – російською мовою, що русифікацію, яку виправдовував царат, у набагато більших масштабах реалізував радянський режим.

Намагання “переключити” соціально-національне невдоволення суто на сфери мовно-культурницьку, освітню спочатку було досить успішним, виявившись цілком керованим процесом. Навіть київська ідея створити Товариство рідної мови, незважаючи на спротив одвертих шовіністів і сталіністів зі старої раті, ретельно “пересівалася” крізь сито відповідних структур. Кандидатура голови на рівні області узгоджувалася з тодішнім Волинським обкомом КПУ. Натяком на маріонетковість організації вільно-невільно слугувало й те, що установча конференція проводилася в Театрі ляльок. На день раніше до школи зателефонували з райкому. Один з тодішніх партійних керівників повідомив: завтра виїжджаємо до Луцька, зустрінемося в Ковелі, під’їдете туди ягодинським потягом. “Мені з вами не по дорозі”, – “відпарирував” я і поклав слухавку.

Під час установчої конференції обласної організації Товариства рідної мови довелося вперше відчути, що таке голосування ногами. Приблизно половина аудиторії( її забезпечили тодішні рай – і міськкоми, звісно, не без участі КДБ) сумлінно тупцювала ногами, тільки-но звучала смілива думка чи до керівництва ТУМом пропонувалася кандидатура “демократична”. Про людей більш радикальних поглядів, ветеранів національно-визвольних змагань і мови не могло бути, окрім хіба що словесного обпльовування, що пристрасно зробили. Уже тоді було зрозуміло: обласна організація ТУ Му реально не зможе стати дієздатною. Але з’явився рятівний момент: Статут пропонував зв’язок з київським керівництвом Товариства безпосередньо. І ми з Степаном Дружиновичем, головою Луківського осередку, викладачем місцевого ПТУ, вирішили цим скористатися, аби не потрапити під опосередкований контроль місцевих партійних банкрутів. Я відвіз документи до Києва та передав їх доктору філології Андрієві Бурячку. Восени 1989 року ми отримали свідоцтво про реєстрацію. Як не смішно, але організація стала своєрідним більмом в оці для райкому. Дісталося нашому братові й під час помпезних, доволі велелюдних зборів у Луківському будинку культури. За вказівкою райкому гнівні інвективи на адресу “купки відщепенців, не задоволених нашою радянською дійсністю” випускали місцеві вірні ленінці. Особливо дісталося за те, що посміли під час зустрічі з людьми золотий вересень називати чорним для Західної України (благо, частина з нас була членами товариства “Знання”- як тут не використати приводу читання лекцій).

Цікаво, що на наш бік ставало все більше й більше людей. У тому числі й тих, котрі впродовж багатьох років перебували в компартії. Особливо багато важила порада та особиста найактивніша участь у роботі Товариства Василя Михайловича Сліпка, заслуженого вчителя України. Це унікальна людина, феномен якої слугував і слугуватиме притягальною силою. З 1941 року він замість демобілізації – на фронті. Оскільки довелося воювати в Криму, під час читацьких конференцій у вісімдесятих дозволяв не погоджуватися з тим, якою постала земля у “Малій землі” Л.Брежнєва. З 1946 року, закінчивши Житомирський педінститут, В.Сліпко вчителював у Луківський школі – викладав історію. Окрім основної роботи, було ще й читання лекцій на міжнародну тематику в селах району (Маїв-Мацеїв, який перейменовано у Луків, був тоді райцентром). Велосипед, згорнута в сувій карта, гармошка (після лекції доводилося бути ще й музикантом-і танцювала молодь на сільських майданчиках, у клубах). Зауважимо: і в сорокових, і в п’ятдесятих у районі було немало боївок УПА. Чому ж ніхто невиставляв претензій до комуніста В.Сліпка? Очевидно, просвітницьку діяльність Василя Михайловича вважали благою справою як повстанці, так і офіційна влада: читав лекції про міжнародне становище, а не обливав брудом патріотів. До речі, Василь Сліпко єдиний з учителів став на захист Луківської МОН (Молодіжної організації націоналістів), розкритої каральними спецорганами. Про це з вдячністю згадують учасники МОН, серед них – і мешканець Нововолинська, композитор Олександр Калішук.

Крім В.Сліпка та С.Дружиновича, душею Луківського товариства української мови були Валерій Холодков (за національністю росіянин, людина зі справді золотими руками), Володимир Шевчук, Віктор Гембик – представники молодої генерації, Микола Лонюк – керівник початкової військової підготовки у місцевій школі, Юрій Коломієць – один із найактивніших учителів… Цей перелік можна було б продовжувати й продовжувати. Давався взнаки той факт, що Луків-Матіїв у період польської та німецької окупації був потужним національним осередком – ми мали підтримку як серед корінних міщан, так і серед приїжджих, навіть тих, котрі працювали колись у радянських репресивних органах. Вечори, які проводило Товариство, як правило, збирали переповнені зали в Будинку культури, клубі ПТУ.

Серед найнезабутнішого – ситуація, що виникла під час панахиди по Тарасові Шевченку. Акція планувалася в рамках свята рідного села, яке проводилось Товариством у селищі (до речі, його найактивніші учасники навіть отримали значки, спеціально виготовлені Степаном Дружиновичем). Щодо панахиди з місцевим душпастирем попередньо домовлявся Дмитро Харченко – учитель-пенсіонер, дослідник воєнного періоду історії селища, людина з унікальним даром художника. Своє слово мовили й симпатики Товариства з-поміж церковних півчих. І ось зі словом до віруючих звертається отець Володимир. Уже перші фрази-як грім серед ясного неба: “Не вірте тим, що йдуть під синьо-жовтими прапорами… Коли вони під час так званого ланцюга єднання проходили через Корець, де в мене сім’я, то казали, що людей повбивають і перемелють на ковбасу…”. І далі в такому ж стилі. На очах людей – сльози, значна частина покидає храм. А тим часом священик зникає за вівтарними дверима, паламар читає Євангеліє. Стою в заціпенінні, пронизаний поглядами. Знову з’являється священик і тепер уже приязно промовляє про Шевченка, про тих, хто пошановує його пам’ять, про ініціаторів панахиди, тобто тих-таки рухівців, на адресу котрих ще недавно звучали безпідставні звинувачення (осередок Руху в нас очолював Валерій Холодков, я, як і в Товаристві, був заступником голови).

Завершується відправа. У луківській Церкві святої Параскеви майже порожньо. Лише кілька бабусь та ще вряди-годи – погляди цікавих очей від вхідних дверей: що воно буде далі. Терпляче стою і чекаю, коли вийде настоятель храму. Нарешті він виходить у чорному підряснику. Просто назустріч. “Отче Володимире, хочу подякувати вам за те, що все-таки сказали приязне слово про Шевченка. Спробуйте колива, яке ви самі святили (приготувала Тамара Василівна Сліпко, котра з дивовижним терпінням не раз виручала нас. – В.В.), – кажу стиха, але виразно і зустрічаюся з запитальним поглядом: не того від мене чекали. Священик тричі хреститься, маленькою ложечкою зачерпує коливо. “Але мені прикро, що ви образливо мовили про нашу національну символіку, – продовжую далі. – Повірте, більшість людей, котрі йдуть під синьо – жовтими прапорами, не заслуговують такої образливої оцінки. Хочу запросити Вас на сьогоднішній вечір, присвячений Тарасові Шевченку…” Священик погоджується, як і погоджується з думкою особисто зустрітися. Як повідомить пізніше отець Володимир, перед панахидою, на день раніше, його терміново викликали до райкому компартії (спочатку – до райвиконкому), де відповідно “опрацювали”, що й вплинуло на проповідь.

Неодноразово після цього зустрічався я з отцем Володимиром, наші політичні погляди виявилися близькими. Влітку 1990 року він освятить національні знамена не лише для луківчан, ковельчан, а й для володимирівців, нововолинців, червоноградців з Львівської області, котрі візьмуть участь у мітингу на селищному стадіоні. Після смерті своєї доньки від невиліковної хвороби отець Володимир та його дружина приймуть чернечий постриг. Під час об’єднання УАПЦ та УПЦ о. Володимир Мудрак ввійде до УПЦ Київського патріархату, ще раніше будучи висвяченим у єпископи. Йому доручать очолювати єпархію УПЦ КП у Миколаївській області.

Різко активізувала політичне життя передвиборна кампанія. До тодішнього Турійського виборчого округу входили населені пункти Любомльського, Турійського та частини Локачинського районів. Ми узгодили свої позиції з любомльцями (там Рух очолював Захар Сокольв’як) і підтримали кандидатуру Олександра Скіпальського – тоді ще полковника, уродженця Любомльського району, людини демократичних поглядів. Компартійні структури зробили ставку на Юрія Бабанського, тоді ще також полковника. Оскільки головних листівок було обмаль, виготовляли в буквальному розумінні тисячі від руки з лаконічним закликом: “Голосуйте за Олександра Скіпальського!” Розклеювали їх щодня, щовечора, охоплюючи частину території Турійського та Любомльського районів. Зустрічалися з людьми в магазинах, клубах, на фермах, навіть у храмах. Бували парадокси: скажімо, у Кульчині та Тупалах групи жінок гнівно розвінчували О.Скіпальського за те, що той був у лавах УПА. Доводилося показувати газету з біографічними відомостями, аби переконати, що дитина не могла бути повстанцем… Зрештою, таки поталанило добитися вагомого результату: незважаючи на шалений спротив владних структур, підтасовування результатів, О.Скіпальський пройшов до другого туру. Правда, він зрозумів, що отримати депутатський мандат не дадуть, хоч ми контролювали більшість виборчих дільниць, окрім тих, що були в Локачинському районі. Як витримували старенькі “Жигулі” Володі Шевчука з Лукова – один Бог знає: машиною доставляли команди спостерігачів, перед виборами розвозили листівки (по кілька разів до кожного населеного пункту). Не зуміли ми проконтролювати виборчі дільниці у Локачинському районі, де переваги в голосах, здобутої Ю.Бабанським, вистачило, щоб перекрити результати в Любомльському та Турійському районах (а ще ж масові порушення Закону виборчими комісіями). Зрештою, перемогу святкував Ю.Бабанський, котрий у серпні 1991 року “прославить” Волинь на всю Україну, проголосувавши проти незалежності. Але ще на початку 1991 року йому висловлюватимуть недовіру в трудових колективах, під час мітингів та пікетувань будинків органів влади в Турійську та Любомлі.

Системнішою стала наша діяльність після офіційного створення Турійської районної організації Народного руху. Попередньо ми неодноразово зустрічалися з такими активістами, як Володимир Багницький, Микола Стець, Анатолій Жолоб (нерідко за участю лідерів ковельського Руху Володимира Осіюка, Ігоря Лучка-їхній досвід, щира порада дуже багато важили). Пропозицію турійчан, аби районний Рух очолив луківчанин, я категорично відкидав: районна організація Руху різко втратила б оперативність, не могла б своєчасно реагувати на тактичні маневри райкому та райвиконкому. Районну конференцію ми ретельно підготували: виготовили мандати, до деталей продумали те, щоб не потрапили випадкові люди. Крім того, демонструючи і свою силу, і відкритість, вирішили запросити й керівників району. Чим вони, зрозуміло, скористалися і сумлінно вистоювали, коли лунав Гімн “Ще не вмерла Україна”. Для того, аби установча конференція пройшла чітко, чи не найбільше зусиль доклав тоді ще головний архітектор району Богдан Шиба. На жаль, певна упередженість до нього (у тому числі й з мого боку) стала основним фактором, що його кандидатури на посаду голови районної організації не підтримала більшість учасників конференції, яку доручено було вести мені при секретарюванні Олександра Бобрика. Головою районної організації обрали Миколу Стеця – журналіста районної газети, чоловіка надзвичайно порядного, котрий уже через два роки відійде від політики. На установчій конференції вдумливо виступили Федір Свідерський, котрий кілька тижнів як став народним депутатом, лучанин Богдан Самохваленко. Біля кінотеатру в Гурійську ще напередодні конференції було встановлено флагшток, на якому замайорів національний прапор.

У першій половині 1990 року мені довелося не раз бувати в Києві. Я підтримував тісні, дружні стосунки з тодішнім народним депутатом, педагогом унікального обдарування Богданом Козярським (з ним звела мене доля ще в серпні 1989 року – тоді в центральному інституті вдосконалення вчителів проводилися його авторські курси, ми мешкали в одній кімнаті, разом виривалися на майдан до Київської політехніки, де відбувався установчий з’їзд НРУ за перебудову). Відчував, що мій внесок в активізацію національно-демократичних настроїв у суспільстві міг би бути вагомішим, якби співпрацював у виданні патріотичних організацій. І така нагода невдовзі трапилася. Мій добрий старший приятель, людина, у якої вчився та й вчуся як літератор, письменник Йосип Струцюк познайомив з редактором газети “Народна трибуна”, письменником Іваном Корсаком. Почався новий періоду моєму житті. Зрештою, про це красномовно свідчать сторінки цієї газети. Однак, очевидно, найцікавішими роздумами про “Народну трибуну” міг би поділитися її редактор.

Яких би ярликів не начіпляли і тоді, і пізніше цьому виданню, беззаперечно одне: “Народна трибуна” першою з-поміж волинської періодики однозначно сповідувала ідеали самостійної демократичної Української держави, викривала злочинну сутність більшовизму, говорила правду про національно-визвольні змагання.

Звичайно, не все було однозначним у колективі редакції, ми, зрештою, мали дещо специфічні погляди на перспективи України. Але, як би там не було, ми опинилися в одному човні, котрому дано було пливти до чітко визначеного берега, йменованого незалежною Україною. Ми намагалися зробити свій скромний внесок у те, аби процес відродження України став неминучим.

Не нам судити, чого більше було на цьому шляху – здобутків чи помилок. Принаймні вже під завісу 1991 року навіть ті журналісти й керівники,котрі оприлюднювали антиукраїнські проімперські погляди, зодягали тоги суперпатріотів. Нічого поганого в цьому не вбачаю . Навпаки, приємно, що, незважаючи на всілякі негативні наслідки, було обрано шлях, за який не соромно перед пам’яттю тих, хто поклав своє життя на вівтар самостійної України.

15 грудня 1997 р.

*  *  *  

ЦІ ЛЮДИ НЕ ЗНАЛИ ВТОМИ

Розповідає Клава Корецька, 

член Національної спілки письменників України.

У Луцьку відбудеться несанкціонований мітинг. Це щось неймовірне. Це        – із галузі фантастики. Йти чи не йти? Для багатьох лучан це питання було рівнозначне гамлетівському “Бути чи не бути”. Я твердо знала, що піду, хоча багато хто мене відмовляв.

В обласному центрі вперше після довгої перерви вшановували пам’ять жертв трагічного розстрілу в Луцькій в’язниці 23 червня 1941 року. Про цей розстріл я знала давно. Мені розповів про нього мій колишній співпрацівник і колишній політв’язень Юлій Головацький, з яким я спілкувалася з 1976 року, коли після закінчення Львівського лісотехнічного інституту за направленням потрапила на роботу до Луцька. Звичайно, Юлій Миколайович постійно перебував у полі зору КДБ. Закономірно, що я також опинилася під мікроскопом відомства, яке оберігало голови людей від зайвих думок і правдивої інформації. Адже відмовилася вступити в ряди КПРС, спілкувалася з дисидентом, була внучкою репресованого.

Відверто кажу чи, до горбачовської перебудови політикою цікавилася мало. Саме Юлію Головацькому завдячую пробудженням патріотичних почуттів та інтересу до заборонених на той час тем. Але перші насінини супротиву існуючому ладу набагато раніше посіяв у моїй душі мій батько Данило Корецький, який розповідав мені про арешт енкаведистами свого батька, а мого діда Панаса. Це сталося одразу ж після війни. Діда звинувачували у зв’язку з бандерівцями. Додому із норильських концтаборів він не повернувся.

Не дивно, що у 1989 році я однією з перших вступила до обласної організації Народного руху України за перебудову. А перед тим були Товариство Лева і Товариство української мови, в діяльності яких я брала активну участь. Без перебільшення можу сказати, що той час був найкращим у моєму житті. Серце переповнювала рішучість боротися з старим режимом до повної перемоги. Такої ейфорії і такого піднесення не доводилося переживати більше ніколи.

Отже, 23 липня 1989 року. На Замкову площу міста поволі сходилися люди. Поки що міліціонерів і працівників КДБ більше, ніж мітингуючих. Розмовляю з подружньою парою старших людей. Вони розповідають мені про свого сусіда, колишнього енкаведиста, який перед смертю покаявся і зізнався втому, що після війни його направили на Волинь для підривної діяльності проти бандерівців. Перед цим він та багато інших провокаторів проходили підготовку в спецшколі у Ленінграді.

Перевдягнувшись у бандерівські форми, з синьо-жовтими прапорами в руках групи провокаторів удень з’являлися в селах Волині. Поводилися мирно, загравали з населенням. А вночі ті самі провокатори розстрілювали наших земляків, кидали в криниці.

Для мене ця розповідь стала справжнім одкровенням. Як і багато іншого у той день. Розмовляючи з подружжям Табачуків, помічаю, що біля стіни профтехучилища формується монолітна група людей, у центрі якої-викладач Луцького педагогічного училища Олександр Гудима з мегафоном у руках. Пробираюся ближче до нього. Хочу чути кожне слово. Тоді до Луцька приїхало багато родичів тих, хто лежав у могилах під асфальтом. Вони писали імена загиблих на клаптиках паперу і передавали Олександру Гудимі, аби той зачитав їх.

Мітинг тривав недовго, але після його закінчення люди не розходилися з площі. То там, то тут можна було бачити групи лучан, які жваво обговорювали почуте й побачене того дня. Багатьом з очей спала полуда. Свіжий вітер змін витав над площею. Наступного дня після мітингу почалися “розборки” серед членів Товариства Лева і серед рухівців. На зборах, які відбувалися у приміщенні художнього фонду, один письменник виступив з пропозицією виключити Олександра Гудиму з рядів Руху за проведення несанкціонованого мітингу. Я рішуче протестувала проти пропозиції, і її ніхто тоді не підтримав.

Доречно нагадати, що за місяць до цих подій вінки на могили під асфальтом поклали члени Товариства Лева на чолі з Олегом Покальчуком. Ми тоді проводили один із чергових суботників у Луцькому замку. Самі зробили вінки, прикрасили їх маленькими синіми і жовтими вервечками. Поєднання цих барв тоді не допускалося – на такий вчинок потрібно було чимало мужності, адже за кожним нашим кроком пильно стежили, і ніхто не міг передбачити, як розвиватимуться події у майбутньому. Товариство Лева було елітарною організацією. До його складу входили художники, музиканти, поети, науковці. Честь їм і хвала за їхній мужній вчинок, адже це був перший прояв громадської непокори, перший публічний виклик існуючому ладу.

Я тоді працювала у міському Парку культури і відпочинку імені Лесі Українки. За мною стежили, на мене доносили. Якось прийшли порозмовляти зі мною два співробітники КДБ. Були надзвичайно ввічливими і толерантними. Розпитували про Товариство Лева, вдавали, що нічого не знають ні про організацію, ні про її керівника. Вихваляли Леоніда Кравчука, головного ідеолога ЦК КПУ, який тоді вів теледискусії з професором Мирославом Поповичем щодо Народного руху. Пізніше, коли Леонід Макарович став на бік демократичних сил, ті ж самі працівники КДБ змінили свою думку про нього на протилежну. Керівництво парку отримало вказівку за будь-яку ціну звільнити мене з роботи. З цього приводу відбулася навіть нарада у міськкомі компартії, яку проводили секретарі Л.Голубева і Н.Луцюк. Тодішній начальник доручив директору парку Галині Радченко збирати на мене досьє. Галина Хасанівна, татарка за національністю, ненавиділа все українське, ненавиділа Рух і нашу символіку. Вона відверто заявила, що “её муж возьмёт автомат и постреляет всех этих бандеровцев’’.

Зрештою, я не витримала тиску і розрахувалася з роботи. Але ніхто не міг заборонити мені думати, говорити, діяти.

Найяскравішою подією того часу став для мене установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Волинська делегація вирушила до Києва ковельським поїздом, на який я мало не спізнилася. Пам’ятаю, напередодні від’їзду хтось із знайомих переконував мене в тому, що ковельський поїзд відправляється пізніше. Це й з збило мене з пантелику. По дорозі на вокзал, втиснувшись у переповнений тролейбус, я виявила, що не маю квитка на проїзд. Кондуктора тоді не було, а водій квитки не продавав. Отож я почала просити допомоги у пасажирів. Але ні в кого зайвого квитка не виявилося. На кінцевій зупинці у дверях тролейбуса мене затримали два дебелі контролери. Я пояснювала їм ситуацію, але вони нічого не хотіли слухати. А поїзд тим часом уже рушав з вокзалу.

Несподівано до тролейбуса підбіг Володимир Стрілка, розштовхав контролерів, схопив мою валізу, і ми побігли. Володя підсадив мене на підніжку одного з останніх вагонів поїзда, який вже набирав швидкість, і мені не довелося наздоганяти його на таксі.

Вранці Катерина Шаварова запросила мене і Зою Навроцьку до своїх київських родичів, які прийняли нас надзвичайно тепло і привітно. Ми поснідали, відпочили і, переодягнувшись у вишиванки, вирушили до Київської політехніки. По дорозі зустріли поетів Юрія Андруховича та Віктора Неборака. Настрій був чудовий.

Тисячі людей з просвітлілими обличчями, з радісним блиском в очах яскравими потічками стікалися до Київського політехнічного інституту, перед яким уже хвилювалося барвисте людське море. Багато хто приїхав тоді до Києва без мандата і запрошення. І поки тривав з’їзд, ці люди стояли надворі, вловлюючи кожне слово, виголошене у залі.

Хтось із волинян приклеїв на тумбі для оголошень мій вірш про народ. Перед цією тумбою збиралися люди, читали, переписували для себе у блокнот. Мені про це розповів пізніше Віктор Вербич, який також був під стінами Київської політехніки.

А в залі вирували пристрасті. Один за одним на трибуну виходили промовці, перед якими схилялася вся Україна. Зал зустрічав оваціями виступи Володимира Яворівського, Дмитра Павличка, Михайла Гориня, В’ячеслава Чорновола та багатьох інших відомих людей. Від Волині слово виголосив Євген Шимонович – природжений політик, людина надзвичайно інтелігентна та ерудована. І якщо більшість промовців керувалася тоді емоціями, то Євген Михайлович переконував своєю далекоглядністю, виваженістю, логікою. У залі з’їзду, в його кулуарах можна було побачити багатьох відомих письменників, артистів, художників, науковців, політиків. Воістину весь цвіт нації зібрався тоді у стінах Київського політехнічного інституту.

Особливо приємно було бачити серед учасників з’їзду Ліну Костенко та Павла Мовчана, перед якими я схиляюся не лише як перед творчими особистостями, але і як патріотами свого народу. Тоді я сказала Ліні Василівні, що високо ціную не тільки її творчість, але й мужню громадянську позицію. Вона відповіла, що я перша жінка, яка їй це сказала, і що вона ніколи цього не забуде. На з’їзді була й донька Ліни Костенко, відома поетеса і перекладачка Оксана Пахльовська, з якою також вдалося поспілкуватися.

Велике пожвавлення викликала поява на трибуні з’їзду Леоніда Кравчука. Він знав, що завдяки телевізійним дебатам з Мирославом Поповичем став надзвичайно популярною особою, і відкрито хизувався цим. Леонід Макарович, вийшовши на трибуну з синьо-жовтим значком па лацкані піджака, заявив, що йому не дають проходу, що навіть у туалеті навколо нього збирається багато людей, які засипають його запитаннями, ведуть з ним полеміку. Головний ідеолог ЦК КПУ так завуалював свою промову, що більшість у залі вирішила, що він уже на боці Руху, підхопилася і почала аплодувати. Але оратор сказав, щоб не поспішали висловлювати свою радість з приводу його позиції щодо Руху, створення якого він міг би привітати, якби не… І весь виступ у такому ж руслі, у таких обтічних формах, в які вміє зодягати думки тільки Леонід Макарович. В одному він не лукавив: справді, був уже тоді популярним політиком, що й допомогло йому згодом стати першим Президентом незалежної України.

Апофеозом з’їзду стало прийняття статуту та програми Руху і обрання толовою організації Івана Драча. Люди вітали один одного, браталися, у багатьох на очах блищали сльози. В обійми жінок волинської делегації потрапили Іван Драч та Вілен Мартиросян. Ейфорії не було меж. У кулуарах з’їзду співали Василь Жданкін, Віктор Мороз, Марія Бурмака. Справжню бурю овацій викликала поява у залі Київської політехніки хору під керівництвом Леопольда Ященка. Могутньо і сміливо лунали дня щасливих учасників з’їзду і “Ой у лузі червона калина”, і “Ще не вмерла Україна”. Відчуття щастя, впевненості у нашій перемозі ми повезли на Волинь, аби передати тисячам своїх земляків.

Після установчого з’їзду Руху закипіла робота щодо відродження духовності та культурної спадщини нашого народу. При відновленій Хрестовоздвиженській церкві було створено недільну школу. Особливо величним і урочистим стало святкування Різдва Христового, Великодня та інших релігійних свят. Проте найбільше, мабуть, запам’ятається лучанам Різдво 1990 року, коли під стінами Луцького замку відбулися три вертепні дійства (силами Народного руху, Товариства Лева і “Дніпроспецавтотрансу”). Здається, ще ніколи не бачили сивочолі будівлі древнього Луцька такої кількості люду. Озвучення було поганим, і тому старалися ловити кожне слово. Стояли, немов заворожені, адже все у той день було вперше: і строкаті ватаги вертепників біля підніжжя В’їзної вежі замку, і вертепні вистави, у яких вгадувалися події сучасності, і різдвяна символіка.

Коли ми задумали організувати вертеп, то з’ясувалося, що потрібних текстів ніде немає. Усю виставу довелося записати з уст Андрія Бончевського, який пам’ятав її з дитинства, адже на Львівщині, звідки він родом, цю традицію більшовикам не вдалося цілковито викоренити.

Репетиції проводилися в міському будинку культури. Драматичного мистецтва навчав нас покійний Тарас Музичук. Акторами були Віктор Федосюк, Сергій Наумов, Зоя Навроцька, Андрій Бончевський та багато інших активістів Руху.

Після завершення різдвяних вистав на Замковій площі вертепники розійшлися в різні кінці міста. Свято тривало, на вулицях і площах лунали колядки, святкові віншування. А як радісно приймали нас у домівках лучан. Незважаючи на те, що наша група нараховувала близько двадцяти чоловік, нас садовили за святкові столи, щиро частували й обдаровували. Ніколи не забуду гостювання в оселі Олега Дядьо, коли нас довго не хотіли відпускати щасливі господарі, і як плакав їхній сусід циган, який запросив нас до себе і ми йому не відмовили.

А на Великдень святково прикрашена площа перед стінами замку знову зарясніла людом. Звучали веснянки та гаївки, дівчата в національних строях водили хороводи… А потім, як і на Різдво, відбувся святковий хід від Замкової площі вулицею Лесі Українки до Театрального майдану. Цим маршрутом проходять тепер учасники фестивалів “Берегиня” та “Поліське літо з фольклором”.

Відроджуючи народні звичаї та обряди, організовуючи велелюдні святкування Великодня, Різдва Христового та інших релігійних свят, рухівці показали напрямок подальшої діяльності установ культури, які ще перебували тоді під ідеологічним тиском компартії. Але чомусь про це ніхто вже не згадує. Напередодні десятої річниці Незалежності України хочу нагадати тим людям, які кажуть, що рухівці все зруйнували і натомість нічого не створили: саме завдяки виникненню і діяльності Руху маємо сьогодні відроджені й новозбудовані храми, маємо пам’ятник Тарасові Шевченку в центрі міста, маємо Волинський університет, який створено завдяки активній позиції Руху (і два обкомівських приміщення під університетські аудиторії відвоювали у компартійців ті ж самі рухівці). Пам’ятаю, як на одній із сесій Луцької міськради група викладачів тодішнього педінституту разом із секретарями обкому КПУ доводили депутатам, що приміщення обкому не підходить для університетських аудиторій. З “Політосвітою” вони розпрощалися легше, хоч і вона була для них великою втратою. Депутати демократичного блоку настояли на своєму, і їм вдалося прийняти доленосне рішення. Усе це повинно бути записано в історію першого на Волині університету. Його студенти мають знати, завдяки кому створено цей вуз.

Ми також маємо можливість сповідувати віру, яка кому до вподоби, вшановувати своїх героїв, збиратися на масові акції протесту. Ми маємо багато, але, на жаль, не вміємо цим багатством належно користуватися.

У той бурхливий час визріла також ідея створення Музею волинської ікони. Питання про приміщення для цього музею вирішувалося на сесіях міськради. Працівника КДБ самі запропонували стару будівлю на вулиці 5 Лютого (тепер проспект Перемоги), в якій частково розміщувалося їхнє відомство. Думки щодо будинку колишньої гімназії, а тодішнього КДБ різко розділилися. Деякі депутати, в тому числі і я, рішуче виступали проти перенесення ікон у будівлю, в якій проводилися допити і тортури. Але Музей волинської ікони поселився саме там. Пізніше, коли змінилося керівництво КДБ, довелося вести боротьбу, аби ікони одного дня не викинули з будинку на проспекті Перемоги.

Надзвичайно бурхливою була полеміка щодо місця встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в обласному центрі. Газети рясніли матеріалами, в яких висловлювалися побажання одних і заперечувалися ідеї інших. А дехто відверто писав, що пам’ятник Великому Кобзареві нам не потрібен. Врешті місце визначили, хоча й не всіх воно влаштовувало. У сквері навпроти СШ №4 урочисто заклали камінь з написом про те, що саме тут буде споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. Біля цього каменя майже щодня збиралися лучани, проводилися мітинги, урочисто відзначалися Шевченківські дні та інші свята. На жаль, пам’ятник установили в іншому місці. Але це не головне. Головне те, що Великий Кобзар прийшов до Луцька.

Коли у 1990 році в Луцьку проходив другий фестиваль авторської пісні “Оберіг”, було вирішено запросити учасників фестивалю до Шевченківського каменя, аби вони продемонстрували своє мистецтво перед десятками тисяч людей, котрі не змогли потрапити до залу кінотеатру “Промінь”, у якому відбувалися фестивальні концерти. Ми підготували власну концертну програму, але оскільки у визначений час барди біля каменя не з’явилися, довелося розпочинати без них. Наш концерт підходив до кінця, а учасників фестивалю все не було. Ми дуже хвилювалися, адже тоді зібралося стільки людей, що вони не могли вміститися у сквері. Приїхала велика група гостей з Червонограда. І всі хотіли бачити і чути оберегівців. Нарешті з великим запізненням вони все-таки прийшли. З’ясувалося, що, прочувши про організований Рухом концерт, дирекція фестивалю, за вказівкою комсомолу, на ту ж саму годину призначила обговорення фестивалю в кінотеатрі “Промінь”. Учасників фестивалю закликали не йти до каменя, але вони не зреагували на ці заклики і таки дали свій незабутній концерт, який тривав декілька днів.

Фестивалі авторської пісні та співаної поезії “Оберіг”, які проводилися в Луцьку з ініціативи Василя Ворона, мали величезний вплив на пробудження національної свідомості наших земляків, на формування їхньої активної громадянської позиції. Мабуть, що й у думках окремих представників влади, правоохоронних органів пробудилися патріотичні почуття. Мабуть, що й вони вирішували для себе питання про приналежність до українського народу. Секретарі обкому КПУ виходили на Замкову площу і вели з народом дискусії, поводилися надзвичайно ввічливо, на загострення ситуації не йшли. Хоча, повернувшись у свої кабінети, очевидно, давали вказівки, кого звільнити з роботи, кого і як шантажувати.

Згадується мені один цікавий випадок. Якось на Замковій площі підійшов до мене молодий хлопець і попросив, аби я оцінила його вірш. Вийняв з кишені зім’ятий папірець, на якому незграбними каракулями було виведено декілька абсолютно бездарних рядків. Якась нісенітниця, яка з поезією не мала нічого спільного. Але у цих псевдовіршах звучав різкий осуд КГІРС. Не знаю чому, але я одразу зрозуміла, що це провокація. Занадто вже підозрілим видався мені новоявлений поет. Поводився якось неприродно, нервувався, в очі не дивився. Я вирішила перевірити його. Запитала, кого він знає із сучасних поетів. Як і очікувалося, він не знав нікого. Не зміг також відповісти на запитання про те, навіщо він все це пише. Одне слово, провокатор був недосвідчений і зі своїм завданням явно не впорався. Трохи пізніше, перед одним із мітингів зі мною розмовляли два працівника КДБ, і той самий хлопець підійшов до них і відрапортував про те, що всі їхні уже зібралися. Не знаю, чи він тоді мене не впізнав, чи подумав, що я уже на їхньому боці.

Повертаючись до фестивалю авторської пісні та співаної поезії “Оберіг”, потрібно віддати належне Олексію Левченку, який декілька років поспіль був організатором і директором цього пісенно-поетичного свята. Воно стало витоком і “Червоної рути”, і багатьох інших фестивалів, які мали не менше значення, аніж політичні акції. Жаль, звичайно, що Василь Ворон і Олексій Левченко пізніше не порозумілися, і, здається, у 1992 році кожен з них провів свій фестиваль “Оберіг”.

Після виборів рад усіх рівнів, які відбулися навесні 1990 року, головні політичні баталії перемістилися у сесійні зали. Мене обрали депутатом Луцької міськради, причому з першого разу, що вдалося тоді тільки декільком кандидатам. Очевидно, посприяли цьому мої виступи на мітингах, учасниками яких були мешканці старого міста – мої майбутні виборці. Демократичний блок міської ради не мав більшості, але нам вдавалося приймати потрібні рішення. Це стосується, зокрема, виборів редактора першої на Волині демократичної газети “Народна трибуна”, утвердження в місті національної символіки, передачі компартійних приміщень Волинському університету та багатьох інших акцій. Коли вирішилося питання про те, щоб у Луцьку офіційно використовували синьо-жовтий прапор і тризуб, голова міськради Антон Кривицький опинився між двома вогнями. З одного боку, на нього тиснула ще керівна тоді компартіям з іншого – депутати демократичного блоку, яких активно підтримували мешканці міста. Під дверима міського Будинку культури, у якому відбувалися сесійні засідання, збиралося чимало людей. Інколи вони стояли цілими днями. Представники демблоку виходили поспілкуватися з ними, розповідали про те, що відбувається в залі.

У своїх діях Антон Федорович був дуже обережний, спірні питання багато разів переголосовувалися. Так було й тоді, коли вирішувалася доля національної символіки. Депутати прокомуністичного блоку заявили, що в Конституції нічого про це не сказано. Демократи відповідали: якщо немає заборони, то використовувати можна. Створювалися узгоджувальні комісії, в яких дебати спалахували з більшою силою. Врешті прийшли до компромісу: вирішили вивісити національні прапори на вежі Луцького замку та на щоглі біля Шевченківського каменя.

Того ж дня, коли прийняли це рішення, у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка виступав український народний ансамбль “Веселка” з Австралії. Після закінчення сесійного дня депутати вийшли на Театральний майдан. їх вітали тисячі лучан. Під стінами театру відбувся стихійний мітинг, після якого більшість присутніх одразу ж пішли на концерт. На сцені ми побачили синьо-жовтий прапор, який привезли з далекої Австралії нащадки емігрантів з України. Там ніхто не забороняв їм берегти національні скарби – віру, мову, символіку, народні звичаї та обряди. Так практично одночасно синьо-жовтий прапор повернули нашому місту двічі.

А якою теплою і зворушливою була зустріч рухівців з учасниками ансамблю “Веселка” у залі ресторану “Світязь”. Керівник ансамблю, колишня лучанка Наталя Тиравська зі сльозами на очах ділилася своїми враженнями про Україну і сучасний Луцьк. Учасники ансамблю, молоді хлопці й дівчата, висловлювали сподівання на те, що Україна стане в майбутньому незалежною державою.

Активісти Руху – Олександр Гудима, Михайло Тиский, Геннадій Кожевніков, Богдан Самохваленко, Микола Панасюк – запевнили учасників зустрічі, що працюватимуть не покладаючи рук, аби сподівання молодих українців з Австралії мільйонів людей в Україні збулися. Тоді ми обмінялися подарунками. Гості привезли нам футболки з національною символікою і написом “Народний рух України”. Натомість ми презентували їм збірки поезій Віктора Лазарука “Літораль” та вироби народних умільців.

Одним із важливих завоювань Руху була поява на Волині першої демократичної газети “Народна трибуна”. Вибори редактора газети на одній із сесій міськради засвідчили, наскільки сильним є протистояння з боку прокомуністичних сил. З самого початку демблок підтримував кандидатуру Івана Корсака, письменника, редактора камінь-каширської районної газети “Радянське Полісся”, який потрапив тоді в опалу за підтримку Народного руху. Решта кандидатів, окрім хіба що одного Реброва, в іншій ситуації з успіхом могли б зайняти редакторське крісло. А балотувалися тоді на цю посаду ще й Микола Панасюк, Валерій Мельник, Михайло Світліковський. Після того як кандидати виступили зі своїми програмами, ми зрозуміли, що не помилилися у виборі. Програма Івана Феодосійовича була не тільки найкращою, вона була іншою. В ній чітко проступали нові орієнтири, відчувався погляд у Європу, нове бачення ролі й змісту преси. Думаю, що й комуністи та їхні прихильники прекрасно розуміли, що Іван Феодосійович поза конкуренцією, що він найсильніший з-поміж усіх претендентів на редакторський пост. Але комуністи твердо стояли на своєму і за Корсака не голосували. Очевидно, вони отримали вказівку його кандидатуру провалити за будь-яку ціну.

А тим часом під стінами Будинку культури тисячі лучан, які підтримували депутатів демблоку, скандували: “Корсака! Корсака!” Група найбільш активних із них на чолі з Петром Вінцукевичем проникли в сесійний зал. Вийшовши на сцену, вони й далі скандувати у мегафон: “Корсака! Корсака!”. Знову створювалися узгоджувальні комісії. Кипіли пристрасті. Питання багато разів виносилося на голосування. Нарешті прийняли компромісне рішення: призначити Корсака редактором газети тимчасово. Думаю, що останнє слово все-таки було за Антоном Кривицьким. Пізніше ніхто особливо не наполягав на перевиборах редактора “Народної трибуни”, яка стала надзвичайно популярною газетою не тільки на Волині, але й в інших регіонах України. Де-юре вона була органом Луцької міськради, де-факто-рупором демократичних сил.

У редакції працювали п’ятеро письменників: Іван Корсак, Микола Панасюк, Надія Гуменюк, Віктор Вербич і я. Прекрасно володіли словом журналісти Богдан Берекета, Леонід Осауленко, Михайло Світліковський. Пізніше в наш колектив прийшов ще один здібний поет і журналіст Андрій Криштальський. “Народна трибуна” стала тим осередком, навколо якого гуртувалися національно-свідомі сили. У редакцію йшли, в редакцію телефонували, редакцію засипали листами і матеріалами. Там ніколи не було спокійно. Великою проблемою стало написання журналістського матеріалу за своїм робочим столом. Писали переважно вдома, писали ночами і у вихідні. “Народна трибуна” публікувала надзвичайно гострі статті, висвітлювала заборонені на той час теми. “Народну трибуну” читали в Криму і Донецьку, у Києві й на півдні України. “Народну трибуну” читали за кордоном.

Можливо, колись науковці візьмуться дослідити тему про те, який вплив мала наша газета на формування громадської думки і створення демократичних засад у нашому суспільстві. Тема надзвичайно цікава. Матеріалу – прірва. Хоча підшивок “Народної трибуни” за перші роки її існування не знайти в багатьох бібліотеках. Її не передплачували. Газета була опозиційною до існуючої влади. Але багато людей до сьогодні бережуть уже пожовклі примірники перших номерів газети, а дехто має підшивки “Народної трибуни” за декілька років.

З перших днів існування газети проти неї вели підривну роботу. Серед працівників редакції виявилися провокатори. Проти Корсака затіяли судовий процес. Оскільки я, крім того, що висвітлювала у “Народній трибуні” питання культури, релігії та національного відродження, писала ще й репортажі з сесій міськради, то депутати комуністичного блоку неодноразово виступали з пропозицією заборонити мені писати про все, як воно є насправді. Дехто навіть пропонував, щоб мої матеріали узгоджувалися з думкою депутатів. Багато із них не хотіли, аби люди знали правду про те, що відбувається у сесійному залі. А ситуації там, треба сказати, виникали найрізноманітніші, інколи просто анекдотичні. Якось на одному із сесійних засідань слово взяв начальник міського відділу міліції Сергій Шелепін. Він поскаржився, що міліція вже не може дати ради розлютованим покупцям, які у той час брали магазини приступами. Був час дефіцитів, бензин і шкарпетки продавали по талонах. Отож, коли в один із магазинів у районі ДПЗ-28 завезли жіночу білизну, перед його дверима зібрався чималий натовп. І оскільки продавці довго мудрували, як прихопити щось для себе та своїх знайомих, у жінок увірвався терпець і вони увірвалися в зал і почали громити полиці. Працівники магазину викликали міліцію. Жінок повиводили з приміщення, але двоє із них вчинили запеклий опір. Сергій Шелепін просив жінок вийти, однак вони заявили, що у них немає трусів і що поки їм не вдасться їх придбати, вони з магазину не вийдуть. “Так уже й немає?” – засумнівався начальник міліції. І тоді жіночки задерли спідниці й показали йому, що з білизною в них справді проблема. “Антоне Федоровичу, – благав Шелепін, – ну що мені робити у таких випадках?”

У залі стояв регіт. Антону Федоровичу було дуже незручно, і він сказав: “Шелепін, ти б якось розповідав про це по-іншому”. На що той відповів: “А як я можу сказати по-іншому, якщо вони зробили саме так”.

Були й інші курйозні випадки, але попри це у залі йшла напружена робота. Сесії тривали інколи впродовж декількох тижнів. У всьому доводилося долати запеклий опір лівих, які не хотіли здавати свої позиції. Проте “Народну трибуну” вони втратили з дня її заснування і, очевидно, навіть добре того не усвідомлювали, адже не докладали особливих зусиль, щоб відвоювати її у демократичних сил. Але вони та їхні прибічники уважно читали газету. Про це можна судити хоча б з тих листів і анонімок, які приходили на адресу редакції від наших супротивників. Мені особливо діставалося від отців Московського патріархату, які не хотіли миритися з тим, що газета активно підтримувала відродження Української православної церкви. Крім того, що я отримувала анонімки, в прокомуністичній газеті “Справедливість” час від часу з’являлися гнівні листи від вірних Московського патріархату. Але насправді авторами тих листів були все ті ж “святі” отці.

Наскільки ризикованою була робота в редакції “Народної трибуни”, ми по-справжньому зрозуміли тільки під час серпневого путчу 1991 року. Вранці, ще до початку робочого дня в редакції пролунав телефонний дзвінок. Редактор підняв слухавку й почув погрозу: “Мы теперь вырежем вам во лбу ваши тризубы”. І якби перемогли путчисти, то так би воно й було. Іван Феодосійович зібрав працівників редакції на нараду і поцікавився, як ми будемо діяти далі. Ніхто не злякався, хоча впевненості у завтрашньому дні не було. “Народна трибуна”, на відміну від інших газет, матеріалів путчистів не публікувала, а, навпаки, виступала з різким осудом їхніх дій.

На другий день путчу о сьомій годині ранку у двері моєї квартири подзвонили. Я не спала усю ніч, ловила кожне слово радіостанції “Свобода”, яка вела прямі репортажі з Москви. Підійшовши до дверей, запитала, хто там. У відповідь почула: “Працівники Комітету державної безпеки”. “Почалося”, – подумала я і різко відчинила двері. Мені простягнули великий букет квітів. Так пожартував зі мною Валентин Собчук – поет, наш земляк, який живе і працює в Дніпродзержинську. їдучи в гості до своїх батьків у Нововолинськ, він вирішив по дорозі провідати мене й дізнатися, яка у нас ситуація.

Удень він потелефонував із нашої редакції до своїх колег по роботі у дніпродзержинській газеті й дуже серйозно розповідав, що на луцьких вулицях барикади. Мовляв, йде запекла боротьба між прибічниками і противниками путчу, а редактор “Народної трибуни” Іван Корсак з танка виступає перед лучанами. Почуття гумору, притаманне Валентину, не зраджувало йому навіть у такій складній ситуації.

Працювати в редакції “Народної трибуни” було надзвичайно цікаво. Мені доводилося брати інтерв’ю у Лариси Скорик, Левка Лук’яненка, директора Інституту дослідів Волині у Вінніпезі Ярослава Пеленського, митрополитів Іоанна та Володимира Сабодана, учасників фестивалю “Оберіг” та багатьох інших відомих людей. У моєму кабінеті в київського режисера-документаліста Михайла Ткачука виникла ідея зняти фільм про Ніла Хасевича. Михайло приїхав тоді до Луцька у пошуках нових тем для своєї творчості, і директор кіностудії “Волинь” Борис Ревенко направив його до мене. Гортаючи підшивку “Народної трибуни”, Михайло натрапив на публікацію Віктора Вербича про художника і вояка УПА Ніла Хасевича. “Усе. Я знаю, що буду знімати!” – вигукнув тоді відомий кінорежисер.

Спогади, неначе спалахи, зблискують у моїй пам’яті: одні – яскравіше, інші – тьмяніше, а дещо й забулося. Але є моменти, які пам’ять зафіксовує навічно.

16 липня, у день першої річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, представники місцевих рад Західного регіону України встановлюють на Говерлі синьо-жовтий прапор. На вершечку гори холодно, градусів дев’ять тепла, сіє мжичка, туман. Підйом був важкий: мокре каміння вислизало з-під ніг, одягнені легко, адже внизу спека, ми страшенно замерзли. Поруч зі мною Михайло Тиский і Олег Мазепа. З нами – наші діти. Прапор піднято. Читаю один зі своїх віршів.

Святкування 500-річчя козацтва у Нікополі та Запоріжжі. Наметове містечко в сухому ліску поблизу дніпровського лиману. Навколо могили Івана Сірка – сотні тисяч людей з синьо-жовтими прапорами. Коли ми сюди приїхали, то побачили вздовж шляху на кожному стовпі інші прапори – червоно-сині. Хлопці з Івано-Франківська потім спалили їх у лісі. Волиняни двома автобусами їдуть в одне із сіл Нікопольського району, і, хоча про зустріч з нами місцеве населення попередили, на площі в центрі села немає ані душі. Виходимо з автобусів, починаємо співати. Спочатку несміливо, поодинці підходять мешканці села, а згодом, незважаючи на заборону місцевого начальства, котяться хвилею. Цікавість взяла гору над забороною. Люди там надзвичайно щирі та добрі. Після кількагодинного спілкування, пісень, танців нас не хочуть відпускати, просять залишитися на нічліг, але у нас своя програма. Незабаром був і похід учасників святкування 500-річчя козацтва вулицями Запоріжжя. По дорозі до нашої делегації приєдналися запорізькі хлопці з гітарами. Разом співали українських пісень, разом прийшли до стадіону, разом стояли під час святкового мітингу, на якому першим примудрився виступити Пилип Ромашок з Берестечка. Він привіз на Хортицю землю з козацьких могил у Пляшевій.

З Берестечком пов’язано у мене також чимало незабутніх спогадів. Ідея відродження вшанування загиблих козаків народилася у мене вдома. Тоді Товариство української мови організувало концерт на Театральному майдані. Це було 22 травня 1989 року в день перезаховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі. До нас приїхали гості з Рівного, серед яких був і Василь Червоній. Після концерту запросили їх на обід до мене. Довго спілкувалися. Богуслав Ляхович співав кобзарських пісень. Микола Куделя ділився спогадами про те, як у тридцятих роках з усієї Волині сходилися під Берестечко люди, аби вклонитися полеглим козакам. Я сказала, що цю традицію ми повинні відродити. І волиняни, і рівненчани підтримали мене.

Того ж року у червні традицію ми відродили. Щоправда, довелося долати запеклий опір існуючої влади. Рівненську делегацію перепинила міліція й поламала синьо-жовті прапори. Навкруги стояли натовпи кадебістів, міліціонерів, солдат з вівчарками. Співробітники ДАІ зупиняли автобуси і автомашини, які їхали в Берестечко. Шукали приводу, аби не пустити. Але свято все-таки відбулося. Львів’яни привезли маленькі синьо-жовті прапорці й усім приколювали їх на груди. З цим прапорцем я приїхала до Луцька.

Особливо грандіозним було святкування 340-річчя битви під Берестечком. Тепер міліція вже, навпаки, стежила за порядком, щоб, не дай Боже, не виникло конфліктів і непорозумінь. Очікували прибуття Леоніда Кравчука і Патріарха Мстислава. Під Берестечком майоріло синьо-жовте море прапорів. І ніхто вже не виривав їх із рук і не ламав.

Машину, в якій я їхала з Віктором Федосюком, Василем Бубенщиковим та декількома іншими рухівцями, зупинили далеко від місця проведення свята. Кілометрів з десять довелося йти пішки, але ніхто не нарікав. Урочисто відкрили пам’ятник козакам, які загинули тут понад 300 років тому. Велелюдне зібрання вітає Патріарха Мстислава. Леоніда Кравчука не сприймають. Його виступ зустрічають свистом. Ситуацію рятує мудрий Мстислав. Народ дає Л.Кравчуку урок – найкращий урок у житті Леоніда Макаровича.

Учасниками всіх цих подій були активісти Руху, які вели за собою людей. Справжніми героями того часу стали Олександр Г удима, Геннадій Кожевніков, Михайло Тиский, Євген Шимонович, Ростислав Кушнірук із хором “Посвіт”, Катерина Шаварова, Олександр Юрченко та багато інших відомих і невідомих, які за покликом серця виходили на майдани і вулиці міст. Свою справу вони зробили. То була робота не з примусу, не за гроші. Ці люди не знали відпочинку, у них не було вихідних. Завдяки їхній наполегливій праці Україна стала незалежною державою.

 *  *  * 

Газета “Народна трибуна”№23 (39), 1 червня 1991 року

На все життя залишиться в пам’яті моє перше інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом. Це була середина грудня 1990 року (інтерв’ю друкувалося в “Народній трибуні” 20 грудня).

“В’ячеслав Чорновіл: Волинь і Галичина”-перша публікація за всю історію волинської преси, де до імені В’ячеслава Максимовича не додавалися звичні десятиліттями епітети та ярлики – “злочинець”, “ґвалтівник” і т.ін. Хоча часи були ще вельми непростими – у Києві й абсолютній більшості областей, за винятком тільки Західної України, влада сповна належала КПРС, і в тюрми та сізо все ще кидали найвідчайдушніших представників демократичних сил. У тому ж номері “Народної трибуни” один із заголовків – “Наступ реакції в Україні”, а поряд з інтерв’ю стояло звернення депутата міськради О.Черниша до депутатів обласної ради. У зверненні йшлося: “Взявши за мету поодинці розправитися з найбільш безкомпромісними представниками опозиції, зараз прокуратура намагається притягти до кримінальної відповідальності Г.Кожевнікова, вимагаючи від обласної ради позбавлення його депутатської недоторканості та згоди на арешт… Пам’ятаймо історію нашої України, коли ті, що своєчасно не виступили проти розкручення машини репресій, згодом самі стали її жертвами. Сьогодні – Кожевніков, завтра на його місці може бути будь-хто з депутатів”.

Таке ще творилося на Волині, а у Львові головою обласної ради вже був В.Чорновіл…

Незабутніми залишилися не тільки відповіді В’ячеслава Максимовича, а й саме спілкування. Неймовірне переміщення з тюремних нар у крісло губернатора нітрохи не зашкодило цій людині: вона не стала чванливо надуватися та гороїжитися, не було гонорової зверхності у спілкуванні, того гонору, при якому співрозмовнику сановито дарується слово, мов шелесткий червінець. Ні, ця людина не втратила своєї природної безпосередності – швидка, енергійна мова, що видавалася синхронною з такою енергійною, пульсуючою і невгасимою думкою, з нечастими, але стрімкими жестами. На обличчя В’ячеслава Максимовича – це своєрідне дзеркало дії і думки – лиш зрідка набігала тінь утоми, але ця тінь була такою ж непосидючою, як і сам Чорновіл – нова думка, новий приплив енергії, потреба діяти, при тому рішуче і негайно, у мент безцеремонно зганяли з обличчя таку зрозумілу від напруження та відповідальності тих років утому.

Дивне відчуття виникає, коли перечитую інтерв’ю з В’ячеславом Максимовичем: розмова відбулася десятиліття тому, а відповіді актуальні й сьогодні…

Я запитав про можливість синхронізації дій демократичних сил у регіоні, в тому числі й у земельному питанні.

– От зараз центральний уряд прийме закон, – В.Чорновіл двічі підкреслює щось у своїх нотатках, – який, власне кажучи, забороняє приватну власність на землю. Разом з тим Львівська рада уже прийняла ухвалу, яка допустила з певними обмеженнями (наприклад, заборона продавати) приватну власність на землю. Тут людина знає, що це завжди буде її, що держава не може забрати її ні на яку дорогу, ні на яку залізницю і т.ін. Хіба заплатить так, що людину влаштовувало б це.

То велика справа людина-власник, вона знає, що земля її назавжди, і вона буде зовсім по-іншому працювати на цій землі!”

… А може, то така особливість видатних людей, що їхні думки і через десятиліття не переписуються “набіло”?

Коли вже виходив з кабінету В.Чорновола, то зустрівся очима з журналістами двох провідних агентств Японії. Незважаючи на перевищення терміну для інтерв’ю (аж на 45 хвилин!), що примусило японців стільки чекати в приймальні, я не відчув у їхніх поглядах голок образи чи роздратованого невдоволення. В очах далекосхідних колег швидше світився подив і якась дослідницько-наукова цікавість: а що то за люди, які, ламаючи густо повиту іржею залізну завісу, рвуться на волю із остогидлої загорожі…

Згодом мені оповідали, що японські журналісти лишилися зачаровані одержимістю В.Чорновола, його несхибністю і неспинністю, перед якими безсилі тюремні ґрати і лемент дбайливо випестованих ідеологічних гончаків.

А мені й досі звучать завершальні слова інтерв’ю В’ячеслава Максимовича, мовлені стиха, без слинявого пафосу, але з тією ж несхибною бронебійністю:

Історія працює на нас…

***

Я з великим задоволенням і вдячністю згадую співпрацю з колегами по “Народній трибуні” – Віктором Вербичем і Богданом Берекетою, Надією Гуменюк і Клавою Корецькою, Андрієм Криштальським і Олексієм Шумиком, Леонідом Осауленком та Іваном Капітулою, Віктором Федосюком і Василем Бубенщиковим, Володимиром Комаровим і Віктором Головійчуком – з усіма, хто творив одне з перших на Україні дійсно незалежне видання. Уже другий номер газети заборонив обласний прокурор І.Заплотинський. Богдан Берекета в третьому номері дав потужний відлуп панові прокурору, що уславився репресіями проти демократичних сил на Львівщині й обкомівським прислужництвом на Волині – такого високі “правоохоронці” досі ще не знали і на таке не сподівалися. Кожен наступний номер потребував немалої праці й також неабиякої мужності моїх колег. То ж для всіх газет вистачало паперу, який тоді ще належав до “фондів”, тобто ділили його можновладці, а “Народній трибуні” – зась!..

Ми змушені були брати руберойд у Луцьку, міняти на цигарки у Львові, а тоді Олексій Шумик сідав у КамАЗ і аж на Волзі, у Правдинську, міняв ті цигарки на газетний папір. Так і виходили у світ, ще й іншим виданням допомагали. Коли першій ластівці української незалежної преси, першому українському антикомуністичному виданню “Народній газеті” ЦК Компартії повністю перекрив “кисень” у Києві, цей часопис пробували друкувати у Львові, згодом у Теребовні – але й там партійна влада була ще всесильна.

Тому з абсолютно обґрунтованою гордістю я з колегами згадую, що саме у найтяжчий час три номери “Народної газети” (стотисячним тиражем!) були віддруковані на нашому папері саме у Луцьку, на базі газети “Народна трибуна”, Петро Кралюк, нині доктор наук, завідувач кафедри, кандидат наук Віктор Пенько, інші науковці не цурались чорнової роботи, вели коректуру, вичитували сторінки, зрозуміло, що все безкоштовно. Боже, які то були гарні, романтичні часи…

Але в ті гарні, романтичні часи цілком безкарно “невідомі” особи (якраз навпроти облпрокуратури та облуправління міліції) били періодично нам газетні вітрини, викрадали національного прапора, який ми вивішували задовго-задовго до визнання його державним, а прокуратура “сі тєгала” редактора за образу честі й гідності Президента Горбачова. Коли на вулицях Вільнюса пролилася кров, у “Народній трибуні” на першу сторінку винесли заголовок “Імперський чобіт топче. Литву”, а відповідальність за безневинні жертви прямо поклали на діючого Президента СРСР.

Після публікації фейлетону “Зозулині яйця” – судовий процес.

Через рік і вісім місяців після здобуття Україною незалежності опублікував я в “Народній трибуні” (26.05.1993 р.) статтю “Інтелігенція і влада”. Із сумом, на жаль, доводилося констатувати, що ставлення бюрократично-владних структур до інтелігенції й надалі залишається як до горезвісного “прошарку”. По інтелігенції, як по беззаперечному двигуну української оксамитової революції, найперше вдарили всі економічні негаразди, національно-свідома державницька преса лише спиналася на ноги, та й з тих, ще кволих ніг її легко збивали, на книжковому ринку – нахабна й безцеремонна інтервенція російської літератури та низькопробного чтива… Досить цікаві, як на мій погляд, наводилися розрахунки щодо економічного становища преси. “Сьогодні, – йшлося в статті, – собівартість номера такої газети, як “Народна трибуна”, за найскромнішими підрахунками перевищує 60 карбованців. З початку року до кінця травня ми даємо читачу сорок номерів. Якщо врахувати, що передплату ми провели у 288 карбованців, то нескладно прийти до висновку: ніхто, крім читача, нам не дав ані шеляга, зате ми кожному передплатнику дали дотацій тільки за п’ять місяців понад 2100 карбованців. Ці гроші журналістський колектив заробляв рекламними та поліграфічними послугами, здешевленням випуску, співпрацею з державними і малими підприємствами… І ми не вважали, що працюємо на “дядю”. Бо той “дядя” – то наші вимучені й згорьовані люди біля заводського верстата і під пекучим сонцем у полі”.

Ми з усіх сил старалися втримати свою економічну незалежність, бо, як зазначалося в тій самій статті, “придворними борзописцями не були і не будемо”, і вірили, що “зламаються іржаві й щербаті цензурні ножиці”.

За п’ять років існування “Народної трибуни” газета не взяла ні копійки державних дотацій. Лише один раз за рішенням сесії нам переказали суму, що не робила для видання погоди,та й ту ми “відігнали” назад.

І не з амбіцій відігнали, не від гонору чи зарозумілості. Втрата економічної незалежності для будь-якого видання означає втрату незалежності взагалі. Саме тоді на всю Україну прозвучали слова відомого народного депутата і журналіста М.Батога: “Якщо раніше преса була залежна, то тепер – продажна”.

Певно, ні для кого не секрет, що й на початку дев’яностих років, і сьогодні владні структури кревно зацікавлені в економічній залежності засобів масової інформації та продовжують підгодовувати їх офіційно і неофіційно.

Особливо мав я можливість надивитися на проблему через кілька років після статті “Інтелігенція і влада”, коли, як депутата обласної ради, мене делегували на парламентські слухання про свободу слова.

Враження – незабутні. І найперше: та плювати хотіли народні депутати на ту вашу свободу слова, причому плювати знехотя і через губу. На вранішнє слухання, пам’ятається, прийшло ледве більше ста п’ятдесяти депутатів, тобто тодішня третина, а по обіді у залі (незалежно від того, скільки реєструвалося) нарахував я тридцять дев’ять… Журналісти, запрошені на слухання у парламент, криком кричали: прийміть закон, який забороняв би будь-яким гілкам влади бути засновниками чи співзасновниками засобів масової інформації. Це давно зроблено у всіх розвинених країнах, у всіх державах, де демократія не на папері, без цього Україна до демократії не ступить ні кроку.

Аніякісінького бажання прийняти такий закон Верховна Рада тоді не мала. От якби перетягнути ковдру на себе, поставити усі ЗМІ під свій тотальний контроль – то охоче б.

А невдовзі, під час передвиборної кампанії, ті ж самі нардепи плакали великою та жалісливою сирітською сльозою. їх, мовляв, кривдять опонуючі гілки влади, не допускають парламентських сиріт до газетних шпальт та теле- і радіомікрофонів навіть на гарматний постріл… Гаряча сльоза, що мала, за задумом, душу наскрізь пропекти, чомусь душу ту залишила зовсім холодною; навпаки, на голову спала гіркувата думка: “А Де ж ви були, дорогі наші обранці, коли вас журналісти просили прийняти закон, що не винищив би жодну із гілок влади?”

Та повернуся знову до статті “Інтелігенція і влада”. З наведених у ній розрахунків видно, що передплатні кошти у загальній собівартості становлять 12 відсотків. А де взяти решту 88? Тобто стояла дилема: або йти з шапкою до бюджету і відбирати там від сироти у будинку немовляти чи старця у притулку для старих, або заробляти самим (був і третій, найбезпечніший і найспокійніший варіант-закрити газету).

Ми вибрали: заробляти самостійно, видавати незалежний часопис і далі.

Боже, чим ми тільки не заробляли… Видавали церковні календарі й молитовники, друкували та продавали бухгалтерські бланки, торгували продовольчими і промисловими товарами, нафтопродуктами. Ми забезпечували у колективі 35 (у середньому) робочих місць, дотували газету, ще й податків платили стільки, що вистачило б на зарплату ще для 90 лікарів чи педагогів.

Каменем спотикання для нас стали нафтопродукти. Спрага на них тієї осені була чимала, тож білоруські партнери вельми вчасно поставили нам сімнадцять залізничних цистерн дизельного пального.

І тут я натрапив на економічне диво, навіть на два.

Найперше впала у вічі відмінність угод. Кого не спитай, за кілограм цукру давали по 2,2, максимум 2,4 кілограма дизпального. А мені вдалося укласти угоду із співвідношенням 1:2,9.

Я мало не запишався: он який я тямущий, як умію укладати угоди. (Угода й справді була непоганою. При тодішній питомій вазі дизельного пального 0,86 це означало, що за 1 кілограм українського цукру білоруси дали нам по 3,372 літри пального – вигідність, скориставшись дією множення, неважко сьогодні навіть школярику вирахувати. А один з відомих на Волині ділових людей, поклацавши калькулятором, крутнув головою:

Якби мені така угода, то я місяць на роботу не ходив би).

Друге економічне диво чистісінько збивало мене з пантелику: який же я нетямущий, зовсім не вмію розмовляти з людьми та укладати угоди. Я тільки розгублено кліпав очима, коли голови колгоспів відмовлялися від моїх значно кращих умов, а брали дизпальне у приватних структур на незрівнянно гірших умовах. Герой соцпраці, чиї груди ордени й медалі так само рясно всіяли, як він рясно все життя засівав поля, теж зламав “договірні” зобов’язання і замість співвідношення мого 1:2,5 взяв у приватника в пропорції 1:2,2. Чому такий землеробський ас “прорахувався” на рівному місці на тридцять і шість десятих відсотка? Це вже мене геть заінтригувало, і я почав “діставати” керівника отими численними “чому”.

– Бо наказали тільки в он того брати… – бухнув нарешті голова. І спробуй його зрозуміти: сказав щиру правду чи трішки злукавив, за хитрою посмішкою сховавши свій інтерес.

… Отож зовсім небагато часу мені потребувалося, аби допетрати: ані гоноритися власним умінням укладати договори, ані впадати у відчай від безталання не слід. Просто всі без винятку, чистісінько усі, працювали майже за однаковими пропорціями. Тільки у приватних структур до “гіршої” ціни додавалися неофіційно долари чи рідні купюри. Попутно “відстібувалася” дещиця суворим контролюючим і перевіряючим. І чим вище тримали голову штатні захисники народу, чим гордовитішою була їхня постава, мов бронзових класиків на мармуровому постаменті, тим товстішим мав бути конверт із шелесткими асигнаціями і тим більше на тих асигнаціях мало вишикуватися вгодованих і некліпаючих нулів.

Мені, як керівнику держпідприємства, аби бути конкурентним у цих первісних преріях юного капіталізму, слід було здійснити принаймні дві дії: спочатку украсти, а тоді цим краденим сплатити численні податі численному чиновницькому племені. І горе тому, хто не послухається цього непорушного правила диких прерій ще не взятого у законодавчі шори дикого ринку: високо в небо тоді здіймається грізний бойовий клич, від якого стигне кров навіть у бувалих, рясно пір’ям орлів розцяцькованих індіанців, хижо зблиснуть на сонці добре відточені томагавки полку інспекторів та ревізорів, і, знімаючи хмари куряви, за скальпом ослушника кинуться вони на бойових мустангах і гнатимуть до заходу сонця, і, напевне, здебільшого таки доженуть.

Written by 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *