УКРАЇНСЬКІ КРОКИ У СВІТ ПЕРЕД РОЗПАДОМ СОЮЗУ

Spread the love

 

    Михайло Сорока

 

Чи можна було порівнювати Україну з Каліфорнією?

 

Тридцять років тому Україна поступово виходила на авансцену світової геополітики. Лідери західних країн зі зрозумілою обережністю (щоб не розгнівити СРСР і не образити Михайла Горбачова) сприймали цю активність. Можливо, найбільш різко висловилась щодо перспектив української незалежності прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер.

Маргарет Тетчер на Хрещатику

Під час перебування в Києві 10 червня 1990 року, зокрема, після виступу в залі Верховної Ради УРСР вона на запитання одного з опозиційних депутатів, чи з’явиться колись у Лондоні українське посольство, відповіла: «Ми з Каліфорнією дипломатичних стосунків не наводимо». Прикро було почути з її вуст ці слова. Але такою була тогочасна політична реальність, а ще – очевидні намагання Тетчер підтримати Горбачова та його курс.

Верховна Рада. Черга до мікрофона

 

Однак часи змінювалися. Причому дуже стрімко. Вже трохи більше як через місяць після згаданого виступу британського прем’єра була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а менш як через два роки в Лондоні було відкрито Посольство незалежної України.

 

В ОБХІД МОСКВИ

 

Весняно-літні місяці тридцятилітньої давності позначені, з одного боку, дипломатичною активністю Києва, з іншого – прагненням розвивати прямі контакти з Україною різних держав Європи і світу.

Дуже важливим моментом було те, що на ці контакти виходили найбільші і найвпливовіші країни Заходу. Їхні кроки в українському напрямі були обережними, обставленими дипломатичними застереженнями, з оглядкою на реагування московського центру. Але цінним був сам факт прямої співпраці з Україною. 

Один із характерних прикладів – офіційний візит у квітні 1991-го в Баварію голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука. Так, це був візит в одну із земель вже об’єднаної Німеччини. Однак делегації України виявили увагу не тільки на регіональному, а й на загальнонімецькому рівні: її прийняв канцлер ФРН Гельмут Коль.

Розповідаючи про цей візит в інформаційній програмі «Время», власний кореспондент Центрального телебачення дозволив собі іронізувати з приводу прагнення українських офіційних осіб вести переговори рідною мовою. Українська сторона висловила з цього приводу протест і ЦТ, і голові Всесоюзної телерадіокомпанії Л.  Кравченку. 

Канцлер ФРН Гельмут Коль

 

У травні 1991-го Україну відвідав новопризначений Посол Французької Республіки в СРСР Бертран Дюфурк. На прес-конференції він назвав три причини, чому саме з поїздки в Київ почав свою діяльність у ранзі посла.

По-перше, Франція зацікавлена у безпосередньому співробітництві з Україною.

По-друге, тут відкрите Генеральне консульство Франції, і посол зацікавлений у його активній роботі та готовий розглянути можливість збільшення кількості його співробітників.

По-третє, з Москви зарубіжні дипломати бачать, що Україна здійснює свою власну політику, і вона досить оригінальна, тому варто більше про неї дізнатися, краще її зрозуміти.

Характерно, що приблизно в той же час Київ відвідав і міністр закордонних справ та у справах Співдружності Великобританії Дуглас Херд.

Відповідь на запитання, з якою метою він приїхав в Україну, гість почав з епізоду з дипломатичної історії: «На Віденському конгресі 1815 року раптово помер посол Росії. Тоді австрійський канцлер Меттерніх з цього приводу розмірковував; «Хотів би я знати, з якою метою він це зробив». А моє мотивування приїзду просте: Київ – столиця другої за величиною республіки СРСР і за населенням майже рівним Великобританії. Тому я хочу довідатися про ті зміни, які тут відбуваються, розширити контакти, які вже існують».

Річард Ніксон

 

Мені впам’ятку приїзд у квітні до Києва Річарда Ніксона. Запам’ятав цей візит, бо мав змогу взяти в екс-президента США інтерв’ю. Річард Ніксон не приховував зацікавленості Сполучених Штатів Україною і бажання розібратися в тих процесах, які в нас відбувалися.

А ще його хвилювала ядерна зброя на міжконтинентальних ракетах, розміщених на території України. Тільки під Первомайськом у постійній бойовій готовності знаходилося 86 ракет SS-24 («Скальпель»), які могли за лічені хвилин долетіти до США і влаштувати там апокаліпсис. А ще були ракетно-ядерні комплекси на Хмельниччині з такою ж готовністю до пусків і з такими ж заокеанськими цілями.

Певна річ, це не могло не тривожити США, і Річард Ніксон, за його словами, передав цю тривогу на зустрічі з керівниками українського уряду. Ознакою підвищеної уваги американців до України було форсування підготовки до відкриття в Києві Генерального консульства США.

 

ПІДВИЩЕНА ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ СУСІДІВ

 

Не з меншою, а, можливо, й більшою увагою стежили за розвитком подій в Україні її найближчі держави-сусідки.

З падінням Берлінської стіни і розпадом соціалістичної системи Україна стала своєрідною буферною зоною між країнами Центрально-східної Європи і рештою території Союзу.

В одному з попередніх блогів ми вже мали змогу розповісти про підвищений інтерес до ситуації в Україні з боку Польщі. Одним із підтверджень цього став візит до Києва у вересні 1990 року польського міністра закордонних справ Кшиштофа Скубішевського і підписання ним разом з українським колегою Анатолієм Зленком Декларації про принципи і основні напрями розвитку українсько-польських відносин.

Обидві сторони не обмежилися декларативними заявами, а намагалися наповнити цей документ реальним змістом. Приміром, при Генконсульстві РП активно запрацював торгово- економічний відділ, а також представництва зовнішньоторговельних фірм і підприємств.

Владімір Мечіар

 

У березні 1991-го Київ відвідав прем’єр-міністр Словаччини Владимір Мечіар. У розмові з журналістами він наголосив, що до поділу Чехословаччини на дві країни були дуже розвинені в регіоні кооперативні відносини, існувала спеціалізація виробництва, діяв ринок, на якому сусідні країни взаємно доповнювали одна одну.

Словаччина зацікавлена не тільки зберегти, а й поглибити ці відносини. «Тут з’явилося багато перепон, – сказав В. Мечіар. – Наприклад, співвідношення між національними валютами досі не визначено. Є складнощі, бо продавати і купувати товари на вільноконвертовану валюту і ви, і ми не можемо через брак твердої валюти. Перевідного карбованця, який використовувався у розрахунках раніше, – теж немає. Отже, треба думати, як здійснювати розрахунки в національних валютах. Тут можна і потрібно швидко дійти згоди».

Тургут Озал

 

Україною зацікавилася Туреччина. Підтвердженням цього став візит президента Турецької Республіки Тургута Озала. Саме з його іменем були пов’язана перебудова економічної політики в цій сусідній країні.

Туреччина відмовилася від державного втручання в економічне життя і зробила ставку на відкриту економіку, орієнтовану на ринок. За десять років її експорт зріс у шість разів. Причому 80 відсотків експорту склала промислова продукція.

Стратегічна програма, заснована на ринкових механізмах, наблизила Туреччину до розвинених країн світу. Зрозуміло, що турецький бізнес виявляв неабиякий інтерес до українського ринку.

Тургут Озал на переговорах в Києві назвав цілий ряд напрямків взаємовигідного для обох сторін співробітництва. Було, зокрема, домовлено про створення Українсько-турецької асоціації, яка б займалася конкретикою зовнішньоекономічних зв’язків, та про відкриття українсько-турецького акціонерного банку, котрий фінансував би спільні проекти.

Угорський парламент

 

НА УГОРСЬКОМУ НАПРЯМІ

 

І все ж навіть на цьому фоні виділилася активність на угорському напрямі. Причому її найбільше проявляла угорська сторона. Це нині українсько-угорські відносини час від часу заходять у невиправдані тупики, а тоді, на рубежі вісімдесятих – дев’яностих років, усе було з точністю до навпаки. Угорщина відверто демонструвала зацікавленість у прямих контактах з Україною, викликаючи роздратування Москви.

Особливо помітно це було під час візиту в останній день весни і перший день літа 1991 року в Будапешт Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука.

Мені тоді випало бути в складі шести українських журналістів свідком цього візиту, який за всіма ознаками мав міждержавний характер.

Напередодні візиту в популярнiй угорськiй газетi “Мадьяр Хiрлап” було опублiковане iнтерв’ю Посла СРСР в Угорщинi I. П. Абоiмова.

Вiдзначивши, що “ми зацiкавленi у розвитку вiдносин Угорщини iз союзними республiками”, що цi вiдносини — особливо в економiчнiй сферi — добре доповнюють, збагачують радянсько-угорське мiждержавне спiвробiтництво, посол тут же зробив застереження: “Однак будь-яку спробу пiдтримати сепаратистськi устремлiння, якi проявляються в республiках, або подати безпосередню допомогу сепаратистським силам ми розцiнюємо як втручання в нашi внутрiшнi справи”.

Ох, це безособове, мiфiчне “ми”. Спробуй з’ясуй, хто i що за ним стоїть. Посольство Радянського Союзу в Угорщинi? Мiнiстерство закордонних справ СРСР? Союзний уряд? А може, це заявлено вiд iменi самого Президента СРСР?

Так само важко було зрозумiти, що ж малося на увазi пiд висловом “сепаратистськi сили”. Невже парламенти й уряди республiк, обранi конституцiйним шляхом на основi волевиявлення їхнiх народiв.

А аме вiд iменi найвищих органiв влади України вела переговори i пiдписала дев’ять документів у Будапештi офiцiйна делегацiя нашої республiки. Україна й Угорщина – сусiди, зв’язки мiж їхнiми народами мають ледь не тисячолiтню iсторiю, в Угорщинi живе багато українцiв, а в нас – угорцiв.

До того, що якраз на українсько-угорському напрямi стався дипломатичний прорив, пiдштовхнуло саме життя i в першу чергу економiчна ситуацiя. В Україні вона була складною.

Чи кращою виглядала тоді в Угорщинi? Якоюсь мiрою кращою. Хоча б тому, що там не було такого тотального дефiциту, як у нас. Прибулих до Угорщини, особливо наших землякiв, вражала перенасиченiсть магазинiв рiзноманiтними товарами — i продовольчими, i промисловими. 

Щоправда, цiни “кусалися”… Можливо, тому й мало покупцiв ми бачили в магазинах. Та, як сказав менi тоді Петер Немет, головний редактор газети “Мадьяр Хiрлап”, угорцi – народ терпеливий; вони сподiваються i вiрять у те, що зростання цiн поступово припиниться, що конкуренцiя на ринку приведе не тiльки до їх стабiлiзацiї, а й зниження. А поки що, за його словами, статистика така: приблизно 10 вiдсоткiв населення Угорщини, в основному тi, хто швидко зорiєнтувався в ринковiй кон’юнктурi, живуть заможно, 60 мають середнi статки, а 30 вiдсоткiв — ледь зводять кiнцi з кiнцями (в основному пенсiонери, їх в Угорщинi нараховувалося 2,5 мiльйона чоловiк).

З поворотом країни до ринкових вiдносин, проведенням курсу на приватизацiю економiки дався взнаки цiлий ряд гострих проблем. Болiсно позначався на економiцi, на умовах життя людей процес iнфляцiї — її рiвень неухильно зростав.

Прем’єр-міністр Угорщини Йожеф Анталл відверто говорив нам, українським журналістам, що цей i наступний роки будуть для угорської економiки критичними, її пiднесення має початися 1993 року (зрештою, так і сталося).

Йожеф Анталл на чолі угорського уряду

 

Принаймнi, у створеннi умов для ринкової економiки Угорщина випереджала тоді своїх схiдноєвропейських сусiдiв. Одним iз серйозних досягнень уряду Анталла стала стабiлiзацiя фiнансового становища країни.

Виконувалися зобов’язання i по виплатi зовнiшньої заборгованостi, хоча вона залишається величезною. А щодо Радянського Союзу, то вiн на рубежі вісімдесятих – дев’яностих років перетворився у боржника Угорщини, завинивши їй близько двох мiльярдiв доларiв…

Енергiйний розвиток зовнiшньоекономiчних зв’язкiв — серед визначальних роздiлiв здійснюваної угорським урядом програми. I схiдний ринок, який для Угорщини починається з України, i нове освоєння якого без України фактично неможливе, займало тоді в стратегiї угорського керiвництва один з провiдних напрямiв.

Що цiкавило Угорщину на сходi, зокрема в Українi?

У розмовi з Л. Кравчуком керівники Угорщини не приховували: передусiм сировина й матерiали — залiзна й марганцева руда, вугiлля, лiс, прокат чорних металiв. Узамiн пропонувалися, зокрема, продукти харчування, яких в Угорщинi надлишок (їх виробляється на 17 мiльйонiв чоловiк, тодi як у країнi десятимiльйонне населення).

А що цiкавило нашу республiку в Угорщинi? Члени української делегацiї теж цього не приховували: насамперед — сучаснi технологiї, особливо для переробки тої ж таки сiльськогосподарської продукцiї, для медичної промисловостi, машино- i приладобудування…

Що ж, у кожного свої iнтереси. Та коли в обох сторiн є добра воля i прагнення до спiвробiтництва, то цi iнтереси будуть неодмiнно врахованi, зведенi до спiльного знаменника. Для взаємної користi обох країн i народiв.

…Серед тих, хто проводжав делегацiю Української РСР у будапештському аеропорту, був i посол Радянською Союзу в Угорщинi I. П. Абоiмов. Потиснувши руку Л. М. Кравчуку, вiн сказав українською мовою: “До побачення!”

Хотілося сподiватися, що це була не тільки дипломатична заготовка, а й усвiдомлення, визнання того, що українсько-угорськi вiдносини на мiждержавнiй основi стали реальнiстю.

* * *

Українська делегація теж сказала тоді Угорщинi “До побачення!»

Ніхто в ті дні не міг передбачити, що це побачення – уже в новій якості – відбудеться так швидко, що через лічені тижні буде проголошена незалежна Українська держава, і Угорщина після Всеукраїнського референдуму третьою серед держав планети (слідом за Польщею і Канадою) визнає нашу незалежність.

 

Тридцять років тому події у світі змінювалися з калейдоскопічною швидкістю, і Україна зовсім не виглядала в тих умовах Каліфорнією, хай навіть і найбільшим штатом США.

 Михайло Сорока

Джерело: Укрінформ

Written by 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *