|
А поет – не поет, що зі словом у згоді. Втім, його непорядно винити в олжі. Досконалих віршів не буває в природі, у майстерності рим не існує межі. Лідія Скрипка |
* * *
Микола Гриценко
Во-істину наше рідне свято! А як інакше?! Адже саме український народ створив найбільше в світі пісень (а це прояв – найвищої душевної поезії). Нам належить сотні колядок та щедрівок. А всесвітньовідомий «Шедрик» – зразок найвищого злету святкового слова й музики!
Українська поезія досі належно не поцінована нами самими. Майже не відома вона й світовій спільноті, хоча це одна – із найпотужніших поетичних шкіл!
Всесвітній День поезії по праву ми могли заснувати й самі, запропонувавши його цілому світові. Але відзначається воно за ініціативи ЮНЕСКО з 2000 року, саме 21 березня, у весняний день сонцестояння, коли скресає крига від молодої трави!
Хоча українці не відразу пристали до святкування Дні поезії. В наших календарях воно вперше з’явилося 2004 року.
Започатковуючи це творчо-весняне свято двадцять років тому Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура влучно зазначив, що «поезія нам необхідна для встановлення діалогу між культурами та гармонійної взаємодії між різними суспільствами».
Тому серед шанованих нами поетів, перекладених рідною мовою, люди різних епох та різних континентів. Скажімо, мені з поміж іноземної поезії, яку сприймаю всім серцем, чомусь найближча – іспанська.
Поезія – вища матерія! Не кожен здатен осягнути всю її глибину й висоту, але, переконаний, кожен може знайти для свого серця – найближче йому слово. Адже, як жартома говорив один мій знайомий: «Поетів нині багато – тролєйбусів мало»!
На завершення хочу подарувати кілька власних строф, які торкаються теми магічного народження поетичного слова. Зі сподіваннями, що комусь ці рядки ляжуть на душу пучечком рідних пролісків…
РЯДОК
Коли впускаєш душу у рядок,
Як морфій, від якого – холодіє…
В чужих людей розкрилюються мрії,
… Коли впускаєш душу у рядок.
Коли впускаєш серце у рядок –
Воно клубочком котиться вздовж нього,
Клубочком-колобочком, аж – до Бога,
… Коли впускаєш серце у рядок.
Коли вже сили в тебе не стає…
А ти себе з останніх сил впускаєш –
Рядок зерном весняним вибухає
І вже без тебе… Й після тебе… Є!
* * *
Йосип Струцюк
ТИ ДУМАВ ТАК
Ти думав так: усі діла довершив,
всі до одної втрати наверстав.
Тепер правицю в далину простерши,
пора врости навічно в п’єдестал.
І ти зійшов на моноліт речисто,
відкинувши русявий німб волосся.
Тобі здалося: площа цього міста
такого полум’я не чула досі.
Ти схрещував у жестах блискавиці,
у слово втискував тяжкі громи —
лягало до підніжжя ницьма нице,
його б розтерти об граніт ти міг,
як плювака.
Та на своїх руках
ти вічність поселяв і для чола
така проблема завузька була.
Ти садовив за спільний стіл народи,
малих — у кут, великих — на виду,
політиків напучував до згоди
і асамблейно мильні бульки дув,
ходити вчив у борозні орла,
а піднебесся креслити — вола.
Та твій орел пихтів у борозні,
а віл його збивав з високих ніг.
Добачив у сльозі іскринки сміху,
а в сміхові іскристому—сльозу.
Свою утіху вічну Терпилиху
у постоли нейлонові узув.
Краваткою під золотий горошок
ти славу почепив собі на шию
і вкотре, зазвичай, таки сфальшивив,
так непомітно і помітно трошки.
Ти височів, одягнутий в каміння,
з камінним серцем командора.
Від тебе вниз гули камінні тіні,
як ідоли або ж смереки в горах.
Як жорна, ворушилися зіниці,
холодний усміх придавив уста.
Рум’янець тихий ще тихіше вицвів,
осипавшись у ніч за п’єдестал.
Та все ж ти бадьоривсь речисто,
відкинувши гранітний блиск волосся.
Ти знав напевне: ні село, ні місто
подібного іще не чули досі
і розкидав бескиддя слів високих.
І тут же схаменувся: хто внизу?
Ані душі. На травах — вічний спокій
і тільки вівці трави ті гризуть.
І враз твої закам’янілі жили
бікфордом підпалила самота…
Вже падаючи, з усієї сили
ти виштовхнув з-під себе п’єдестал.
Але ота в горошок прелукава,
в кадик зашмуляна твоя неслава
на горлі зашморгнулася петлею —
і ти повис між словом і землею.
1974
* * *
Надія Гуменюк Лис
Ця ніч – як чаша для причастя…
Ані світильника ніде…
А він не спить, а він – на чатах,
Аж доки Денниця зійде.
Самотній, вже червонокнижний –
Перед прицілами гравців.
То рими на вітри наниже,
То приколише на руці.
В облатки слів ховає відчай,
У строфи затискає біль.
Мій небоокий сивий світе!
Навіщо страж оцей тобі?
З ним не заснути й не забути.
У ньому стільки протиріч.
Мов сік зеленої цикути
З покути скапує у ніч.
Він в літерах літа засвітить
І розтроюдить стихлу кров.
Він ловить час. Він марить світлом.
Бо він – світар і часолов.
Та тільки сонце оком кліпне
І промінь небо розітне,
Час зажене його до клітки
І до галер своїх припне.
Парнас, Голгофа… Скітс і Лета…
І день новий, і ніч нова…
Час випробовує поета,
Поет карбує час в слова.
(Із збірки “Аркан для ластівки”)
* * *
Вікторія Рутковська
ДУША ПОЕТА
Душа поета – лагідна, вразлива,
Беззахисна, оголена, м’яка.
Вона все чує: як приходить злива
І як задумливо тече ріка.
Душа поета – ніжна і тремтлива,
Як гілочка на дереві Життя.
З легких рядків народжується диво –
Наївне, світле, чисте, як дитя.
Душа поета – пристрасна й ласкава.
Всі звуки світу в ній, всі кольори.
В думках яскраво виграють заграви
Дзвінких акордів, милозвучних рим.
Душа поета глибше розуміє
Характери і настрої людей,
З колін підніме і вдихне надію,
Запалить свіжим вогником ідей.
Відкрите серце – що це? Божа кара?
А, може, це безцінний Божий дар?
Поет завжди літає десь у хмарах
Під ніжні звуки сонячних литавр…
7 вересня 2012 року
