Я ЗГАДАЛА ВСЕ…
Карантин, «подарований» нам невідомо ким і нашим урядом, вже добряче набрид. Я опинилась не в самому гіршому становищі : сім’я велика, онуки своє знають, хатніх справ достатньо – побут своє зробив. Але це сім’я яка зі мною. А от тієї сім’ї, яку звати «Волинянка», мені якраз не вистачало.
Телефон хороша штука, але – не те.. А зустрічі – зась! Тоді я, як в тій казці: по «засікам» підмела, у декого поскребла і купила ноутбук. Життя пішло трохи веселіше. Зайдеш в інтернет і щось узнаєш, а як хочеш уточнить- подзвониш. Отож, інтернет – велика сила.
А це вирішила навести порядок зі своїми світлинами. Назбиралось їх: і зі школи, і з «Волинянки». Пам’ять все-таки, ще й яка !
І тут я згадала все:
і перші зустрічі «Волинянки»,
і «Фольклорами»,
і річниці «Волинського братства»,
першу (2004 рік),
третю (2006 рік)
і десяту (2013 рік) річниці клубу,
і встановлення пам’ятної дошки Наталі Ужвій… Ми її 2 роки “виходили” у Київській КМДА.
А скільки було різних заходів, на яких ми побували і приймали в них участь! А створення жіночого об’єднання земляцтв у місті Києві і проведені спільні заходи: День матері, масляна, Тетянин день, тощо.
Найбільше збентежили мене спогади 2004 року – «Помаранчева революція».
Пам’ятаєте, Жанна Василівна і Валентина Анатолівна, як ви подзвонили мені і ми пішли до Данила Марковича Курдельчука за дозволом зробити в нашій світлиці щось на зразок опорного пункту, щоб наші волиняни з майдану могли попити гарячого чаю, відпочити. Данило Маркович погодився, навіть дав нам свій кип’ятильник (жовтий – він і нині у нас) і 1000 гривень, щоб ми купили щось до чаю.
Наше приміщення з цього моменту перетворилося у волинський штаб. Там хлопці і дівчата відпочивали після чергування на майдані.
Волинські підприємці везли до нас продукти й одяг. Ліда Смаль знайшла десь списані матраци, Людмила Баннікова – листи пінопласту і вся підлога нашої світлиці була ними застелена. Були ще кімнати на другому і третьому поверхах. Там відсипались наші хлопці з “нічної варти”. Було організовано цілодобове чергування наших жінок. Часто і вони приносили з дому щось смачненьке для наших майданівців. Я і Жанна Василівна були там кожен день, приходили рано, а йшли з останнім поїздом метро. Часто доводилось їхати на таксі, тому що добиратись вже не було чим.
Не всі майданівці були від початку до кінця, але кожен день прибували нові. Багато хто з них із різних причин (в основному ті, що працювали) їхали додому, а на їх місце приїздили інші. Так що, яка кількість людей перебувала у нас в загальному, сказати важко, та декілька тисяч було.
Помаранчевий Новий рік
Ці спогади дуже щемні, бо майдани 2004 і 2014 років – то святе.
І от між світлинами 2014 року я знайшла досить цікавий лист , за який забула (просто тоді було не до нього). Не знаю, чому його прислали саме мені. Я думаю, таких листів було багато і вибирали людей мого віку і старіших. Лист був, нібито, від «Ради земляцтв України в Росії ». Лист підписав пан Христенко В.М.- заступник голови Правління Ради земляцтв України в РФ. Конверт я не зберегла, але згадала, що лист був не з Москви, а з російського посольства.
Мова йшла про вибори Президента України. 31 жовтня був другий тур в який вийшли Ющенко В.А. і Янукович В.Ф. Прохання було віддати голос за Януковича, бо «він обрав курс стабільного розвитку й незалежності України, є партнерських відносин з Росією й Європою», а Ющенко – «це політика під диктовку американських діячів».
Цей лист – просто папірець, але він доводить, що Росія нічим не цурається, ради того, щоб не втрати свій вплив і так чи інакше втручається в кожні вибори.
Майдан 2004 року згуртував нас. Ми дійсно стали дружньою родиною. У нас з’явилися спільні справи. Ми активно брали участь в різних міських заходах, підтримуючі і представляючи земляцтво, відвідували різні виставки, музеї, підтримували творчі вечори своїх подруг, святкували дні народження завжди з подарунками, а Новий рік – новим сценарієм, що продовжуємо робити і далі. Ми не тільки святкуємо, а беремо активну участь в підготовці і організації різних заходів.
COVID-19 позбавив нас усього цього. Ми обмежені карантинними вимогами… Але я впевнена, що настане світла мить і наша дружна родина знову збереться в нашій волинській світлиці.
До скорої зустрічі мої дорогі подруги!
Антоніна Рєпа
