Україна між двома світовими війнами

alt

Нещодавно на нашому сайті був опублікований фрагмент перекладу з книги скандально-відомого, суперечливого, цікавого молодого польського письменника, дослідника альтернативної історії Пйотра  Зиховича “Зраджена Волинь”, здійсненого Головою МГО “Волинське братство” Сергієм Шевчуком. Ця публікація стала хорошим приводом для дискусії та обговорення історичних подій на Волині напередодні і після Другої світової війни, до якої ми запрошуємо.

Свій погляд і думку про події, описані польським письменником, вже надав на наш сайт Іван Ольховський – журналіст, поет, письменник, учасник програми «Жертви польсько-українського протистояння у 1939-1947 роках» УКУ.

З цими подіями лихоліття переплітаються і спогади відомого академіка, директора інституту літератури імені Тараса Шевченка, президента Міжнародного громадського б’єднання “Волинське братство” Миколи Жулинського.

Тож наступною є публікація уривку з книги канадського письменника і публіциста Джона Рейнольдса «Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика. Цей уривок може бути як осібний погляд з Канади на події в Україні, про які пише польський автор Пйотр Зихович.

Ця книга стала доступною для земляків Яцика завдяки роботі Михайла Михайловича Сороки, який здійснив українськомовний переклад.

Це був перший подібний переклад у його практиці, і дуже відповідальний. Адже лише з перекладом видання «Залишаючи рідний дім» Петро Яцик, хоч і по смерті, нарешті повернувся додому.

25 вересня 2018 року в Інституті філології відбулася презентація українського перекладу цієї книги.

alt

Презентує Михайло Сорока.

 

*       *       *

Україна між двома світовими війнами

Передмова перекладача

Ім’я видатного українця Петра Яцика широко відоме в Україні. Воєнне лихоліття, складні життєві обставини змусили його покинути батьківську хату, рідну Україну і вирушити за океан, до Канади, де він важкою працею, постійним самовдосконаленням, мудрими рішеннями і високоморальними вчинками здобув широке суспільне визнання, став одним з провідних канадських бізнесменів.

alt

Славу Петру Яцику принесли не тільки його незаперечні успіхи в бізнесі, а й багатогранна меценатська діяльність і, насамперед, значна фінансова підтримка розвитку української освіти, культури і духовності. Про все це докладно розповів у своїй книзі «Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика» відомий канадський письменник і публіцист Джон Лоуренс Рейнольдс, яка вийшла в Канаді. 

alt

Передусім, про автора книги. Джон Лоуренс Рейнольдс проживає в Берлінгтоні, провінція Онтаріо, і є автором більше двох десятків книжок, включаючи «Бульбашки, банкіри і фінансові порятунки», національного бестселера «Голий інвестор» та книги «Фрірайдер: як розумник з Бей Стріт вкрав і витратив 20 мільйонів», що отримала премію за найкращу книгу з ділової тематики. Він також отримав дві премії Артура Елліса за найкращий детективний роман, Національну журналістську премію Канади і став лауреатом премії Фонду розвитку канадського письменства.

 За словами Рейнольдса, мета дочки Петра Яцика  Надії полягала в тому, щоб, базуючись на неопублікованих мемуарах Петра Яцика, чернетку яких він написав незадовго до своєї смерті, а також його листуванні, розповісти історію її батька змістовно і точно.

Цієї мети автор, на мій погляд, цілком досяг і навіть вийшов далеко за рамки завдання, яке перед ним стояло. Суджу про це не з чужих слів, а з власних вражень, бо впродовж цілого ряду місяців працював над перекладом книги Рейнольдса про Яцика українською мовою.

Задум і намір Надії Яцик видати цю книгу українською мовою і поширити її в Україні я зустрів з ентузіазмом і схваленням. Але її пропозиція взятися за переклад книги мені самому спершу викликала заперечення, потім – вагання і роздуми: надто відповідальним і складним бачилось мені це завдання. Врешті-решт я погодився перекласти дві перші глави книги і надіслати переклад на суд дочки Петра Яцика та її друзів. І тільки після їхньої позитивної оцінки наважився продовжити роботу. 

Як я й передбачав, це була непроста робота. Джон Рейнольдс, всебічно й глибоко дослідивши весь великий, тернистий і водночас славний шлях Петра Яцика, представив канадському читачеві яскравий життєпис цієї видатної людини. Життєпис на тлі бурхливих історичних подій, які потрясали минуле століття. Багато з них відбувалися в Європі, зокрема в далекій від канадських берегів Україні, і автор книги знайшов достатньо переконливих документів, досліджень та людських свідчень, щоб представити канадському читачеві драматизм тих подій і відлуння їх у долі свого героя.

Начебто я немало знав про цю долю, бо не раз спілкувався з Петром Яциком – і в Києві, куди він час від часу приїздив, і в його гостинній домівці в Міссісазі та під час поїздок з ним у провінції Онтаріо, зокрема за адресами, пов’язаними з його бізнесовою і доброчинною діяльністю.

У нас було багато розмов і дискусій на найрізноманітніші теми. Інколи, з дозволу мого співбесідника, я вмикав диктофон – деякі з цих записів досі зберігаються у моєму журналістському архіві, починаючи з нашої першої бесіди, точніше – з інтерв’ю для газети «Урядовий кур’єр», де я тоді працював. Опубліковане на її сторінках інтерв’ю я озаглавив «Мільйони починаються з центів». Пам’ятаю, як Надія Яцик, прочитавши його, зауважила: «Тільки дуже багато потрібно зібрати центів, щоб склалися ці мільйони». 

Думаю, кожен, хто мав можливість і щастя спілкуватися з Петром Яциком, потрапляв у полон його мудрих сентенцій, нестандартних, часто парадоксальних суджень, несподіваних, оригінальних оцінок, влучної критики, незлобливої іронії…

Джон Рейнольдс докладно розповів про це, спираючись на неопубліковані мемуари Петра Яцика, а також листи та інші документальні свідчення про його велике, надзвичайне життя, а також історії рідної й дорогої йому України. Пропонований нижче уривок з книги присвячений міжвоєнним рокам цієї історії.  

                         alt                                  

 

Михайло Сорока

*       *       *

1920-1939 роки: нація в облозі

БЕЗ РОЗУМІННЯ РОЛІ, яку зіграла українська спадщина в житті Петра Яцика, неможливо оцінити його досягнення. У свою чергу, цю роль неможливо осягнути, якщо не знаєш, які трагічні події пережила його батьківщина протягом значної частини двадцятого століття. Можна з упевненістю сказати, що на землі дуже мало народів, які в період з 1920-го по 1950-ий зіткнулися з більш цілеспрямованими діями з боку інших країн, котрі хотіли панувати над ними та поневолити їх, ніж українці.

Зростання в умовах цих постійних потрясінь та іноземного панування загартувало особистість Петра Яцика та, безсумнівно, живило його амбіції. Коли йому було вже за 60, він написав: «До 22 років я жив і працював під польським, російським та німецьким урядами в Україні. Будучи одним з рабів, я трохи більше обізнаний з таким менталітетом, ніж людина, що вихована в західній культурі».

Клімат і географічне положення стали благословенням України, а її сусіди та їхня жадоба — прокляттям. Територія України, друга за величиною в Європі, охоплює широкі рівнини та плоскогір’я на площі понад 600 000 квадратних кілометрів, її землі зрошуються великими річками, такими як Дніпро, Дністер і дельта Дунаю. Завдяки переважно помірному клімату,  який у Південному регіоні є скоріше середземноморським, ніж центральноєвропейським,  більша частина України ідеально підходить для вирощування зернових культур. Протягом багатьох поколінь її землероби накопичували досвід та стали майстрами своєї справи, що дозволяло їм ростити небувалі врожаї пшениці, жита, вівса, ячменю й кукурудзи, і це повинно було гарантувати сильну економіку та добре забезпечене продуктами харчування населення. Але, на жаль, через достаток зерна Україна стала бажаною ціллю для інших країн. Прагнення панувати в Україні та експлуатувати її виявляли в різні часи  Литва, Туреччина, Австро-Угорщина, Німеччина. Не кажучи вже про Польщу та Росію, які у своєму бажанні володіти Україною були найбільш агресивними. З часів Середньовіччя і до ХХ століття всі вони прагнули контролювати цей регіон.

Хоча Петро Яцик вважав своєю батьківщиною всю Україну, найбільш близькою йому була частина Західної України, відома як  Галичина, і гірська місцевість, яка оточує його рідне село Верхнє Синьовидне. Назва «Галичина» походить від середньовічного князівства Галич, яке було завойоване Польщею в XIV столітті та анексоване австрійськими Габсбургами в 1772 році. Давня українська назва перетворилася на «Галіцію/Галичину» і поширилася на землі Корони Польської, що включали польські території, і Львів, старовинне українське «місто левів», яке стало галицькою столицею.

Перебуваючи під владою поляків, Габсбургів та інших іноземців, українці прагнули створити свою власну політичну, культурну та мовну самобутність і мати суверенітет на власній землі. Дев’ятнадцяте століття засвідчило зростання національної самосвідомості серед українців, їхню націленість на остаточне об’єднання та незалежність.

На початку 1870-х років утворилося безліч рухів, які на різних рівнях роз’яснювали і утверджували українську ідентичність. Значною мірою цю діяльність стимулювала повсюдна і стрімка поява народницьких гуртків та товариств, які, у свою чергу, надихнули на створення театральних постановок, навчальних класів для дорослих, сільських читалень, а також підручників і творів, присвячених українській літературі та історії.

У галузі комерції цей рух викликав сплеск у створенні кооперативних асоціацій, і це тривало з 1890-х років аж до початку Першої світової війни. На території регіону в ті роки було створено і процвітало більш як п’ятсот кооперативів і кредитних спілок. Їх успіх забезпечив селян та торгівців фінансовими ресурсами, які дозволяли будувати ферми й розвивати бізнес у такий спосіб, який раніше вважали недоступ-ним. До того ж їх вплив виходив за межі торгівлі, сприяючи потужному зростанню національної самосвідомості. Як сказав один авторитетний історик: «Кооперативний рух зробив можливим процес органічного соціального піднесення, при якому економічні стандарти зростали разом з українською національною свідомістю».

На відміну від Східної України, Галичина до ХХ століття не була частиною Російської держави. Її мешканці  вважали себе центральними, а не східними європейцями і демонстрували цю приналежність різними способами.

Правління Габсбургів призвело до контакту із Заходом, звільнило кріпаків та впровадило конституційний порядок, який дозволяв вибори та політичну діяльність. Українці в Галичині у переважній більшості належали до Греко-католицької церкви, об’єднаної з Римом, а не до Російської православної церкви.

Упродовж більшої частини ХХ століття об’єднання України було непростим завданням, враховуючи різний характер розвитку регіонів країни. З наближенням закінчення Першої світової війни поляки прагнули включити всю Галичину до складу відроджуваної Польської Республіки. Після того, як українці успішно вийшли з-під влади Австро-Угорської імперії, оголосивши 1 листопада 1918 року східну Галичину Західноукраїнською Народною Республікою, вони опинилися в стані війни з новоутвореною Польською державою.

Тим часом, Східна Україна спробувала позбавитися тривалого впливу Росії і була атакована Червоною (прихильників комунізму) та Білою (умовно об’єднаних супротивників комунізму) арміями.

Спроби Росії, а пізніше й Радянського Союзу замінити українську мову російською стали одним з ефективних засобів знищення ідентичності цілого народу. Геноцид, за визначенням, винищує народ фізично; а викорінення мови та всіх пов’язаних з нею культурних аспектів знищує характер та дух народу.

Українці були змушені відмовитися від своєї рідної мови і говорити, писати та читати російською.  Для англосаксів та представників інших неслов’янських культур мовні відмінності можуть здатися мінімальними тому, що символи кирилиці, які використовують обидві мови, дуже схожі. Насправді ці мови, хоч і споріднені, не схожі одна на одну. Ця різниця має вирішальне значення для розуміння впливу Росії на національну ідентичність України, відчайдушного прагнення українців зберегти та шанувати свою спадщину, і зрештою, вона зіграла вирішальну роль у становленні характеру та формуванні цілей Петра Яцика. 

Прибічники незалежності України знайшли підтримку в Галичині. Під час австрійського панування було дозволено публікувати українські книги та викладати українською мовою у школах.

Під час панування Польщі ситуація погіршилася. Поляки, які перебували при владі, намагалися зробити польську мову основною, обмежити кількість вищих навчальних закладів, середніх шкіл в Україні та «ополячити» університети. Але рух уже розпочався та набирав обертів.

Можливість організовуватися та вимагати політичних прав, надана Габсбургами, вплинула на зростаюче число галицьких українців та сприяла приєднанню до національного руху селянства. Галицькі українці вважали всю територію України своєю Батьківщиною незалежно від того, хто нею керував та яку релігію сповідували її жителі, особливо відразу після Першої світової війни.

У тій війні Росія й Австрія воювали на протилежних сторонах конфлікту. Жорстокі бої призвели до масштабних руйнувань на території Галичини та короткочасної її окупації російськими військами. Як тактичний хід Австрія дозволила створення українських військових формувань для протистояння росіянам.

Розпад спочатку Російської імперії, а пізніше й Австрійської,  дав українцям шанс створити незалежні держави. У жовтні 1918 року, з падінням Австрії, у галицьких українців з’явилась надія на національне самовизначення. Це надихнуло їх на проголошення східної частини землі Австрійської корони Західноукраїнською Народною Республікою на тій підставі, що вони становили тут більшість населення.

22 січня 1919 року ЗУНР  оголосила про Злуку з Українською Народною Республікою, яка була створена у Східній Україні після повалення царя в 1917 році.

Реакція була швидкою. Галицькі поляки виступили проти цього і підняли повстання, підтримане новою Польською державою, яка напала на Західноукраїнську Народну Республіку, спрямувавши проти неї війська, озброєні Антантою. Конфлікт фактично закінчився в липні, коли польській армії, яку значною мірою підтримувала Франція, вдалося витіснити українські війська з Галичини.

Через кілька тижнів все було оформлено декларацією учасників Паризької мирної конференції, підготовленою під впливом Великобританії та США, які побоювалися вторгнення з боку більшовицької Росії.

Згідно з декларацією, Галичина віддавалася під управління Польщі. Тим часом новий комуністичний режим у Москві захопив контроль над Східною Україною та знищив Українську Народну Республіку.

Але у свідомості галицьких українців усе змінилося. Масова підтримка з боку українського населення в період боротьби Галичини за незалежність та проголошення єдності між галичанами на Заході і українцями на Сході засвідчили перетин Рубікону в національному творенні.

Багато українців відмовилися визнавати легітимність польського панування і спробували продовжити активний опір. Інші обрали пасивну боротьбу, намагаючись за допомогою освітніх та економічних прав довести, що ця територія є українською, а не польською.  

У відповідь Польська держава заявила, що ця земля завжди буде польською та перейменувала Галичину  на  «Східну Малу Польщу». Крім того, безліч українських шкіл, які залишилися з Австрійської доби, були змінені на польські: таким чином кількість польських шкіл стала переважаючою. Польська влада відмовилася дати дозвіл на український університет, українці зазнавали дискримінації у сфері допуску до університетської освіти та в отриманні роботи. Для закріплення результатів цих дій польських колоністів заохочували емігрувати до Галичини з метою змінити національний склад регіону.

Звичайно, Польща не була настільки тоталітарною країною, як СРСР. Але водночас вона була агресивно націоналістичною державою і поступово ставала дедалі авторитарнішою, особливо стосовно поводження з меншинами.

Міжнародний тиск обмежив реакцію польської влади на український національний рух, але напруга залишалася і періодично вибухала проявами насильства, зокрема інцидентами, пов’заними із сумнозвісною Пацифікацією (Умиротворенням) 1930 року, коли армія нападала на села, які укривали українських активістів. Репресії проти українців призводили до нападів на польські маєтки та замахів на вбивство, що в свою чергу спричиняло цикли репресій з обох сторін.

І Польща, і Росія (включаючи радянську Росію) прагнули панувати в Україні, але різниця між обома державами в досягненні цього була досить суттєвою.

Як зазначив науковець Українського центру культурних досліджень у Києві Микола Рябчук, поляки неприязно ставилися до українців, у той час як росіяни «любили» їх, мов рідних. Як це не парадоксально, дії останніх були більш руйнівними для України, ніж перших. «Поляки, — пояснює Рябчук, — незважаючи на те, що не любили українців, вважали їх окремим народом».

Росіяни, на його думку, «…зазвичай розглядали українців як підгрупу власної нації… Точка зору поляків щодо українців, хоча вона упереджена і спотворена, зазвичай не ставить під сумнів існування окремої української ідентичності та національності. Точка зору росіян щодо українців, незважаючи на те, що вона доброзичлива та приязна, як правило, заперечує саму цю сутність». Він робить висновок, що українцям вдалося налагодити конструктивний діалог з поляками як з рівними носіями суверенітету, але не з росіянами.

 

САМЕ В ЦЕЙ СПОВНЕНИЙ КАТАКЛІЗМАМИ  після Першої світової війни час, 7 липня 1921 року, в селі Верхнє Синьовидне на Галичині, біля старого угорського кордону, у регіоні, відомому як Бойківщина, і народився Петро Яцик.

Бойки проживали в центральних і західних районах Карпат і на початку двадцятого століття рішуче визнавали себе українцями. І це було важливим чинником для регіону, на який, як на свою домівку, претендували протягом декількох століть різні етнічні та національні групи.

Краєвиди Карпат, можливо, й навдивовижу красиві, але це не була земля сільськогосподарського достатку. Тут жилося складніше, ніж у більш врожайних регіонах України, і така ситуація спонукала значну частину цілого покоління тамтешніх мешканців емігрувати до Нового Світу. Горянам бракувало матеріальних статків, але вони компенсовували це своїм працелюбством. 

У горах ще із середньовічних часів бере свій початок опір закріпаченню й пригнобленню. Цей спротив явив цілу когорту месників, подібних до Робін Гуда. До них належав легендарний Олекса Довбуш, який грабував багатих і віддавав награбоване бідним. Він і сьогодні живе в українському фольклорі, а також у назвах вулиць і паркових зон.

Усі ці якості галичан і бойків, і насамперед прагнення до волі, до протидії зовнішнім впливам, помножене на неабияку працьовитість, відданість власним традиціям, зокрема традиції у надбанні та передачі в спадок  чесною працею створених статків, не могли не вплинути  на цінності Петра Яцика і в багатьох аспектах спрямували й визначили його майбутню кар’єру.

 

ПЕТРО БУВ СТАРШИМ із семи дітей у селянській сім’ї Мар’яни Меленчук і Дмитра Яцика. Дмитро служив у війську під час Першої світової війни разом з двома братами. Вижив тільки Дмитро, хоча його здоров’я було підірване (можливо, в результаті газових атак). Дмитро Яцик, удівець із двома маленькими дітьми, зустрів Мар’яну після повернення з фронту додому у Верхнє Синьовидне. На відміну від Дмитра, Мар’яна вміла читати і писати, а також цінувала освіту й культуру. «Моя мати вважала навчання дуже важливим», – писав її син Петро багато років потому. Це була цінність, яку він сповідував і підтримував упродовж усього свого життя. Мар’яна і Дмитро походили з селянських родин і вели  життя, яке не відрізнялось від того, як жили їхні предки впродовж кількох поколінь.

Сільське життя в 1920-х роках на Галичині було продуктивним, але не простим, тому Петро і його брати змалку були змушені допомагати батькам по господарству.

Навколо них політичні пристрасті або кипіли, раптово вибухаючи націоналістичними проявами, або нуртували в глибинах суспільного буття. Як і більшість селян, сім’я Яциків уникала політики, вважаючи за краще зосередитися на догляді за своїми посівами і домашніми тваринами.

Ми небагато знаємо про ранні роки життя Петра, хоча один випадок, який він розповів уже дорослим, демонструє його співчуття та уважність. «Я пам’ятаю, як мій батько орав землю нашим одним конем, – згадав він під час телеінтерв’ю в 1990-х роках. – Кінь був виснажений, я це бачив, але батько продовжував батожити його знову й знову, намагаючись змусити бідну тварину працювати старанніше і довше, ніж вона була здатна».

Петро попросив батька припинити бити коня і підсобити йому, дати перепочинок. Та, очевидно, це прохання було батьком проігнороване. Старший Яцик дотримувався селянської традиції щодо використання робочих тварин. Щовесни він купляв коня для обробітку полів нового сезону. Кожної осені, після дозрівання і збору врожаю, коли кінь вичерпував свою енергію та сили,  батько продавав його. Можливо, як вважав Петро, при доброму догляді за конем, а не доведенні його до виснаження, вигідніше було б тримати тварину рік за роком і не тратити кожної весни дурно гроші на купівлю іншого коня. Ідея була слушною, до того ж вона продемонструвала гідний захоплення гуманізм молодого хлопця. Однак Петрова здатність переконувати була тоді меншою, ніж його співчуття. Син не переконав батька, проте згадки про непотрібні страждання тварини залишилися з ним на все його життя.

Петро, ймовірно, і не здивувався, що його пропозицію було проігноровано. Зрештою, він був тоді ще маленьким хлопчиком, якого, на додаток до вивчення Десяти заповідей і католицького катехізису, вчили, що повага до старших є моральним стандартом, якого він, його брати і сестри повинні були дотримуватися. Намагаючися переконати свого батька ставитися до коня більш гуманно, він, очевидно, проігнорував загальноприйняте правило того часу про те, що «дітей потрібно помічати і не чути». Якщо його стурбованість стражданнями тварини мало вплинула на його батька, то здатність аргументувати точку зору була широко визнана. Багато років потому, будучи успішним і відомим бізнесменом, він згадав: «Я любив слухати старших людей і розмовляти з ними. Багато з них пропонували мені обрати професію адвоката. Не заради грошей, а для захисту правосуддя і справедливості».

У початковій школі, схоже, мало що турбувало дитинство Петра. Час, витрачений на допомогу сім’ї, як правило, на догляд за врожаєм, урівноважувався навчанням у сільській школі. Для ігор часу було мало, хоча Петро, як і всі діти, грався з друзями у вільний від занять у школі й роботи у господарстві час. 

Протягом 1920-х років у Західній Україні встановився відносний спокій. У певному сенсі край та його населення були виснажені подіями попередніх десятиліть. Серія повстань в ім’я України та її народу, всі прагнення здобути омріяну незалежність виявилися безуспішними.

Міста в цих умовах залишалися центрами активного політичного спротиву, а села, страждаючи від Пацифікації, нерідко ставали центрами аграрних страйків. У середині 1920-х років більшість українців почала орієнтуватися на вирощування сільськогосподарських культур та підтримання мирного життя. Для них свобода і демократія залишалися тільки мріями, причому нереальними мріями, якими вони й були протягом попередніх століть.

Українці у Галичині звертали погляди до «Великої України». У 1920-ті роки, коли радянська влада підтримала розвиток української мови, щоб добитися визнання українцями радянського панування, багато галичан навіть сподівалися, що це стане певною втіхою.

На відміну від Галичини, в якій домінувала Польща, Радянський Союз спочатку дозволив використання української мови, але після 1920-х років українська мова стала використовуватися все менше й менше, а в школах перевага віддавалася підручникам, написаним російською мовою. Уроки за цими підручниками неминуче проводилися з проросійським ухилом. Вплив поширився із середньої школи до університетів, де російськомовні викладачі отримували більші зарплати, порівняно з тими, хто використовував мову, якою розмовляли за межами університету.

У царській Росії діти читали свої уроки російською мовою, отримували вказівки російською, їх також заохочували спілкуватися в класі та шкільному дворі російською. Після Першої світової війни ситуація в Радянській Україні була не набагато кращою. Те, що витримала тоді, в умовах неймовірного тиску і підступної тактики українська мова і культура, є даниною поваги до них і свідченням сили українського народу та його шаленого неприйняття насильницьких російських цінностей і впливу.

В тих обставинах, у зв’язку із нелюдською тактикою, що застосовувалася в Східній Україні  Сталіним і його режимом у Москві, просте виживання стало метою, якої не змогла досягти невідома кількість мільйонів людей.

 

ПРОТЯГОМ СОТЕНЬ РОКІВ селяни Східної України вирощували достатню кількість культур без втручань будь-якої політичної філософії або влади. Українські фермери знали, коли і як сіяти культури навесні,  доглядати за ними влітку і заготовляти їх восени, і робили це так само, як і селяни в Європі.

Сталін знав краще. Або принаймні так декларувала  його версія комунізму. Замість індивідуальних господарств Сталін постановив, що об’єднання земель у колективні господарства або колгоспи, які діють під керівництвом централізованої влади, оптимізує виробництво та ефективність.

Працівники московського апарату влади, які нібито були більш здатними приймати ключові рішення, ніж селяни і робітники, мали на меті керувати діями селян, створивши начебто більшу ефективність праці і корисну віддачу для всіх.

Але вони цього не зробили.

Перебуваючи в теплі й ситості в Москві, Сталін і його підлеглі встановили квоти зернових та інших культур для колгоспів, і ці квоти були настільки високими, що селяни не могли їх дотримуватися навіть за ідеальних погодних умов. Коли колгоспи не змогли виконувати свої квоти, Москва звинуватила в цьому селян. Сталін підняв квоти ще вище, і представники його режиму часто конфісковували вирощене зерно до останнього мішка.

Селяни, які вкладали працю протягом цілого року у збір врожаю, опинилися без їжі для себе і своєї сім’ї. Коли тим, кому вдалося пережити голод, не вистачало енергії і стимулу для виконання своїх квот в наступному році, і багато з них навіть лишилися без насіння, великий експеримент перетворився на колосального механізованого монстра, в якому різні частини перестали функціонувати, незважаючи на те, що оператор машини – Сталін, який керував нею, – продовжував тиснути на акселератор, прагнучи більшої швидкості.

Уродженець Грузії, але з російськими шовіністичними поглядами, Сталін особливо не довіряв українським селянам, оскільки його та інших більшовиків двічі вигнали з України під час спроби нав’язати там свої ідеї. Крім очевидної відплати за цю образу, ставлення Сталіна до селян, можливо, було обумовлене і відчуттям крайнього нестатку.

Якщо б сталінський режим не досяг своєї мети в індустріалізації, комунізм міг бути оголошений повним провалом, а Сталін і його команда сприймалися б як дурні, що вважали побудову комунізму реальною. Цього не можна було допустити.

Результатом став голод, який відразу був неймовірно жахливим, але досі викликає суперечки серед українців щодо мотивів і ступеня його впливу. Хоча пов’язані з голодом події  залишаються складними у розмаху і походженні, його наслідки для населення Східної України, регіону, який тоді перебував під пануванням Радянського Союзу, були страхітливими, і це, без сумніву, не могло не вплинути на Петра Яцика і його ставлення до відносин України і Росії впродовж всього його життя.

Мотивацію законів Москви щодо колективних господарств розглядали з різних точок зору і через більш ніж вісімдесят років після тих трагічних подій.

Наприклад, чи застосував Сталін голод як засіб взяття українських селян змором, як форму свідомого геноциду,  як вважають більшість українців? Чи це був побічний результат його цілеспрямованої спроби нав’язати колективізацію в українських господарствах?

Незалежно від причин, результати Голодомору жахають, і розповіді про страждання українців, які відчули на собі вплив цієї політики, залишаються шокуючими  і незбагненними, як і реакція світу за межами України.

У 1933 році Малкольм Маггерідж, один з небагатьох іноземців, які намагалися попередити світ про існуючу ситуацію, писав про свій досвід зіткнення з голодом:

«Під час недавнього візиту на Північний Кавказ і Україну я побачив щось схоже на битву, що відбувається між владою і селянами. Поле битви є таким само спустошеним, як і в будь-якій війні, і простягається ширше – на більшу частину Росії.

З одного боку – мільйони голодуючих селян, чиї тіла часто опухлі від нестачі їжі, з другого боку, – солдати-члени ДПУ (Державного Політичного Управління), які виконують вказівки диктатури пролетаріату. Вони пройшли по всій країні, як сарана, і забрали все їстівне; вони розстріляли або заслали тисячі селян, іноді цілі села; вони перетворили одну з найродючіших земель у світі на пустелю відчаю».

У відповідь на впертість селянства, яке, на думку Сталіна, відмовилося грати свою роль в його плані, він закликав міських промислових робітників виконувати його укази. Назвавши робітників «кращими синами вітчизни», Сталін відправив кілька тисяч міських активістів по всій українській сільській місцевості, аби з їхньою допомогою гарантувати, що колгоспи виконають вимоги Москви.

За підтримки Червоної армії і НКВС активісти почали експропріацію власності, наполягаючи на тому, щоб колгоспи виконали відповідні норми. Заходячи на територію господарства без попередження, вони вилучали все зібране зерно, яке могли знайти, і відправляли награбоване у будь-яке місце, визначене Москвою.

Силовики були особливо агресивні до куркулів (російською «кулаков»), селян, які нібито мали більший матеріальний достаток, ніж їхні сусіди. Сталін вважав, що нібито процвітаючі куркулі відмовилися прийняти обіцяний тріумф комунізму і в своїх власних інтересах закликали інших селян чинити опір наказам вождя.

Що давало підстави  вважати селянина куркулем? Ці критерії були мінімальними. В процесі колективізації будь-який селянин, який володів більш як однією коровою, який займався господарством більш як на кількох сотках землі, сім’я якого виглядала менш виснаженою, ніж їхні сусіди, або чий будинок здавався новішим за інші, отримував тавро куркуля.

Куркулів оголосили «класовими ворогами», і тих, кого не стратили на місці, було депортовано до сибірських трудових таборів. Селян, яким було дозволено залишатися у своїх господарствах, попереджали, що будь-які проступки призведуть до такого ж ставлення. Їм нагадували, що вони повинні виконувати встановлені для них квоти. Протест або відмова від співпраці визначали того, хто протестував, як куркуля або прибічника куркуля, а отже ворога революції, що призводило до депортації до Сибіру, позбавлення волі або страти.

Якщо Сталін вважав, що його дії будуть стимулом, то він глибоко помилявся. У цих божевільних умовах багато селян вважали за краще відмовитися від сільського господарства і втекти в міста, тим самим надалі скорочуючи сільськогосподарське виробництво.

Замість того, щоб зрозуміти справжню причину невдачі своєї політики, Сталін і далі звинувачував у цьому селян. Він відчував лють і не вважав, що винен він або марксизм: катастрофічне становище було викликане виключно бунтівними і вороже налаштованими до уряду селянами, які наполягали на збереженні своєї мови і звичаїв і, якщо й не були ще визнані куркулями, прагнули наслідувати їм.

Зіткнувшись з неврожаями через несприятливі погодні умови і пошесті, колгоспи знову й знову не виконували квот, викликаючи в Сталіна нові напади люті. В результаті стався Великий Голод, або Голодомор (смерть від голоду) – наслідок свідомих дій сталінського режиму, спрямованих на  упокорення й покарання Радянської України та її незалежних селян за допомогою політики навмисного голоду.

Статистика вимірює розмір наслідків, але вона не може описати масштабів людської трагедії. Проте цифри показують свою власну міру горя. Під час Голодомору очікувана тривалість життя українців (приблизно сорок три роки для чоловіків і сорок шість років для жінок) знизилась на сім та одинадцять років відповідно. Єдине пояснення для такого різкого скорочення очікуваної тривалості життя − надзвичайно високий рівень дитячої смертності.

Є багато історій про голодуючі сім’ї, які були змушені обирати, кому з їхніх дітей випаде померти з голоду, щоб їхня частка їжі могла бути розподілена між іншими членами родини з міцнішим здоров’ям і, таким чином, більш вірогідною перспективою виживання.

Селянам, які намагалися уникнути голоду, споживаючи зерно, відкладене для посіву на наступний рік (якщо припустити, що таке зерно залишилося після вилучення владою), загрожувало звинувачення в «розкраданні соціалістичної власності», злочині, який карався смертю.

Розпорядники від влади, відправлені в Україну, були більш ніж безжалісними в поводженні з селянами; вони були некомпетентними. Купи зерна, відібрані у фермерів, часто залишалися гнити просто неба  або з’їдалися щурами та іншими шкідниками. А коли багато селян, рятуючись від голоду, хотіли залишити свої села в пошуках харчів в інших місцях, влада все зробила, щоб змусити їх залишатися на місці,  призвівши багатьох до смерті від голоду.

Свідченнями тих, які на власні очі бачили це страшне лихо, сповнені сторінки книжок, таких як двотомник «Чорні справи Кремля». Один свідок згадує візит до лікарні, за іронією названої на честь Жовтневої революції, де працював хірургом його друг: 

«Коли я приїхав, він узяв мене з собою до великого гаража у дворі. Охоронець відкрив двері, і ми увійшли. Мій друг увімкнув світло, і я побачив незабутню картину жаху. Складені, як дрова під стінами, шар на шарі, лежали застиглі трупи жертв, яких прибрали з вулиць цього ранку. Деякі тіла, як я дізнався пізніше, були використані для розтину і експериментів у лабораторіях. Решта були просто поховані опівночі в ямах, у прилеглих ярах, подалі від людських очей.

«Це,– тихо прошепотів мій друг, – доля наших сіл».

Ті, хто виявлявся надто слабким для праці на полях, були затавровані як нероби і антисоціальні або антирадянські елементи, що підлягають ув’язненню. Навіть селяни, яким вдалося вижити і продовжувати свою працю, суворо каралися за найменший  проступок.

Відповідно до одного з джерел, їх «засуджували до десяти років заслання до Сибіру, якщо вони назбирали для втамування голоду хоча б жменю колосків із наполовину дозрілими пшеничними зернами. Цей злочин був відомий як «розкрадання соціалістичної власності». 

У розпал цього терору деякі не тільки виживали, а й процвітали. До них належали вищі чини серед партійних працівників і державних службовців, офіцери НКВС, а також сільська влада – голови сільрад, партійні секретарі, бухгалтери, комірники і бригадири. Для них «зберігалися секретні запаси продовольства, які були доступні за фіксованими державними цінами».

Голод призвів не лише до людських страждань, – у масштабі, який важко уявити собі навіть через багато років потому; він фізично змінив спосіб життя українців, нації, яка протягом тривалого часу будувала своє буття навколо сільської громади. Коли життя в селі стало нестерпним, ті, хто пережив наслідки колективізації і міг змінити місце проживання, переїхали до міст, залишивши сільські поселення і суспільну ідентичність, яку там створювали.

Офіційно голоду не існувало. У Радянському Союзі письменникам було заборонено писати про масовий голод. Тим, хто навіть натякав на нього, НКВС погрожував стратою або засланням у трудові табори до Сибіру. У випадках, коли величезну кількість смертей не можна було приховати, статистичним бюро було наказано реєструвати їх як результат «шлункових хвороб», а не голоду.

Тільки на початку 1960-их років, за часів Хрущова, було дозволено торкатися теми голоду, і то в строго обмежених рамках. Лише в кінці 1980-х років про голод, нарешті, почали говорити відкрито.

За даними вартих довіри дослідників, кількість українців, які не пережили нелюдську політику радянської влади під час колективізації, ймовірно складала від 4 до 5 мільйонів; причому, можливо, ще 2 мільйони жертв померли в прилеглих районах, таких як Кубань. Наведені цифри включають у себе не тільки тих, хто помер від голоду, а й інших страчених за відмову слідувати політиці Москви. Малоймовірно, що Сталін та інші радянські лідери вважали ці смерті людськими трагедіями, якщо вони взагалі зважали на них. 

Як зауважив один з коментаторів, «ворогом номер один для Сталіна і його оточення був не український селянин і не українська інтелігенція. Ворогом була сама Україна».

Між Голодомором і політичними репресіями, які слідували за ним, приблизно 80 відсотків українських політиків, викладачів, керівників профспілок і дисидентів були страчені, померли від голоду або відправлені до ГУЛАГу. І більше їх ніхто не бачив.

Широке офіційне визнання Голодомору відбувалося повільно. Канада, наприклад, офіційно визнала цю трагедію тільки в 2008 році з прийняттям федерального закону про визнання голоду 1932-33 років актом геноциду і встановленням Дня пам’яті жертв Голодомору і Геноциду в Україні.

У ГАЛИЧИНІ СІМ’Я ЯЦИКА УНИКЛА ГОЛОДОМОРУ, але знала про його масштаби, наслідки й участь у ньому радянської Росії. Коли в 1930-х роках новини про голод поширилися серед українців, галичани бачили в Радянському Союзі свого основного ворога. Одночасно вони знемагали під контролем Польщі.

Втім, усе могло б бути гірше. Незважаючи на переслідування, адміністративну цензуру та дискримінацію, поляки дозволяли українським політичним партіям вербувати прибічників  і терпіли присутність Української греко-католицької церкви, активність преси та енергійну діяльність ділових кіл. Життя під владою Польщі навряд чи було вибором, якого жадали національно налаштовані українці, але селянам, які вели самостійне господарство, хоча б дозволялося вирощувати врожай, залишаючись вільними від сталінського божевілля колективізації. Більше того, галицькі жителі мали зв’язок з європейською культурою.

«Польща була маленькою і бідною країною зі слабким державним управлінням, – зауважував Петро Яцик. – Але вона була відкрита до впливу західної думки і культури, передусім французької та німецької».

Галичина уникла залізної п’яти сталінських комуністів, катастрофічної колективізації, божевільного примусу до виконання недосяжних фермерських квот і голоду. І хоча життя для Петра та його батьків, братів і сестер було нелегким, знання про катастрофу, що відбувалася серед українців на сході, дало їм розуміння того, що може чекати на них, якщо вони опиняться під п’ятою радянської Росії.

У 1939 році ці побоювання втілилися в життя жорстоким і несказанно кривавим способом, коли прийшов жах війни.

 

Джон Лоуренс Рейнольдс 

Written by 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *