12 вересня 2015 року у Музеї Івана Гончара з обрядами, піснями та танцями відзначили прадавнє свято «Весілля Свічки». Жвавим дійством в музеї фольклористи відтворили давню традицію святкування Нового року, яку до 17 століття кияни провадили 14 вересня на Семена-Стовпника. У ті часи на Контрактовій площі у світлі багаття та смолоскипів збиралося братство майстрів. Кожен ремісничий цех демонстрував своє професійне вміння під супровід обрядових пісень та власних традиційних гімнів. Малих княжичів всаджували на коня і справляли «пострижини», щоб були добрими воїнами. Великий ярмарок та забави в рамках святкування тривали цілу ніч.
На святі були показані фрагменти весілля з місцевими особливостями різних регіонів України. Присутні також могли долучитися до майстер-класів з вінкоплетіння – виготовлення вінків для молодих, дружби та дружок під керівництвом дівчат з Асоціації флористів України, зробити ляльку-мотанку, попрацювати за гончарним кругом, навчитися основам ткацтва, зліпити вареники, шишечки для весільного короваю та колачі, разом з учасниками свята прикрасити весільне деревце.
Ведуча свята і режисер дійства, науковий співробітник НЦНК “Музей Івана «Гончара» Галина Олійник розповіла, як в давнину відзначали Весілля Свічки: «Цей день називався не тільки “Новим роком”, а й “Весіллям свічки”. Колись у древньому дерев’яному Києві не дозволяли запалювати свічки, тривалий час люди чекали указу, який би дозволив це робити. А коли нарешті він був підписаний, безпосередньо самим речникам було не вигідно цей указ афішувати, щоб й надалі збирати великі податки з майстрів за паління свічок. Та коли про цей указ дізналися люди, на честь дозволу палити свічки було вирішено влаштувати свято, так зване «Весілля Свічки», щоб у такий спосіб висловити свічці найбільшу шану. Коли цеховики верталися додому, запалювали перші свічки, або «перші посвіти» живий вогонь, який горів в хатах аж до самої всниі і символізував родинне вогнище. А ще цікаво було дізнатись, як в селах молодь на Семена справляла закінчення вулиці (дозвілля): «По селах всієї Україні в цей час відбувалися вступи в парубоцькі та дівоцькі громади. Без вступних іспитів в парубоцькі громади приймалися тільки ті хлопці, які вміли грати на музичних інструментах. Проступала вже так звана економічна жилка, тому що хлопці завжди наймали музик. У дівочі громади зараховувалися без всяких вступних іспитів, треба було вміти шити, прясти, ткати, жати, вишивати і виконувати всю хатню роботу». Тим, хто був присутній на цьому святі, було цікаво знати, що таке ступа, як колись прасували одяг — на качалці та рубльом, як мололи зерно, що таке жорна, як вони виглядають, як тчуть. Тому дівчата й хлопці, які вступали у парубоцькі та дівоцькі громади, мали можливість це все спробувати та пірнути в давнину і зрозуміти, які ж все-таки величезні турботи лягали на жіночі плечі.
Весільний обряд «Даровання», що побутує на Бойківщині, нам показав гурт «Левенятко» під керівництвом Галини Олійник. Присутні побачили і фрагменти весільного обряду з Поділля у виконанні гурту «Бурса Фолькльору» під орудою Валерія Гладунця. Весілля з Чернігівщини відтворив фольклорний ансамбль «Кралиця» КНУіМ під керівництвом професора, заслуженого працівника культури України – Івана Сінельнікова. Магія гуцульського весілля… Чаруюча, захоплююча… Щось містичне і загадкове ховається в обрядах цього дивного краю… Уривок з вистави «Мавра» виконали актори українського драматичного театру «КОР и Феї» (режисер Роман Корнієнко). Вони полонили глядачів своєю майстерною грою і викликали шквал оплесків.
Жінки клубу «Волинянка» приходять в Музей не як гості, а як давні бажані друзі, завжди активно і з задоволенням відвідують різноманітні заходи, а гурт «Волиняни» бере в них участь, знайомлячи з народною культурою Волині і Полісся. Цього разу клуб «Волинянка» був представлений ще в одній, несподіваній, якості. Галина Бідношей влітку була на курсах ткацтва, організованих «Центром дослідження і відродження Волині» в місті Радивілів Рівненської області. Опанувавши старовинні технології цього мистецтва, вона виготовила рушник і собі крайку, яка стала окрасою її автентичного волинського строю. А на святі Галя, як вправна майстриня, сиділа за кроснами і навчала ткацтву всіх бажаючих. До пізнього вечора на подвір’ї Музею лунали пісні, діти, молодь і люди старшого віку кружляли у запальних народних танцях. А частували гостей свята смачним запашним кулішем і варениками.
Така тепла і лагідна осінь… На сході України – війна, а традиції народу – вічні. Горить – не згасає прадавня свічка – символ невмирущої Віри, Надії, Світла, Правди і Миру – у своїй хаті, зі своїм хлібом, на своїй, Богом даній землі, і, ДАЙ, БОЖЕ, ПІД МИРНИМ НЕБОМ!
Матеріал підготувала Вікторія Рутковська,
фото Галини Бідношей
