Прийди, прийди, до мене,
Неділенько Зелена,
Зеленою травою
Подвір’я устели.
Веселкою ясною, ясною,
Веснянкою дзвінкою, двінкою
Моє дівоче серденько
І душу звесели.
Вірші Іллі Бердника, музика Івана Сльоти
8 червня 2014 року, на 50-й день після Пасхи, православна церква відзначає світлий празник святої Трійці або П’ятидесятниці. В ній закладено глибокий філософський зміст символу віри у триєдиного Бога: Отця, Сина і Святого Духа. У народі Трійцю називають Зеленими святами, бо в них поєдналися поетичні звичаї і обряди неповторної пори року переходу весни до літа, коли за стародавніми уявленнями весь світ одухотворювався.
Тривають Зелені святки протягом тижня і за народною традицією кожний день характеризується чудовими поетичними звичаями, ритуалами, повір’ями, іграми, піснями, танками. У суботу, що називається клечальною, хату, подвір’я, господарські будівлі прикрашають зеленим гіллям – віттям клена, берези, тополі, а також лепехою, любистком, м’ятою, півоніями. Потім дівчата йшли у ліс, на левади, збирати духмяні квіти, трави, робили вінки, в них обов’язково вплітали полин або зілля – оберіг від нечистої сили і співали: «Ой зав’ю вінки, да на всі святки, ой на всі святки, на всі празники, та рано -рано – на всі празники!»
Цього дня колись був звичай «кумитися» – обирати хрещених матерів для майбутніх дітей. При цьому треба двом дівчатам тричі поцілуватися крізь вінок, обмінятися крашанками, хустками, намистом і сказати: «Будь зі мною, як кума з кумою! Кумаймося, не цураймося, на Ви називаймося!». Так виховувалася повага між юнками, адже кумам не можна було лаятися й мовити поганого слова. Утверджувався зв’язок і на майбутнє: котра з дівчат першою виходила заміж й ставала матір’ю, то за куму брала ту, з якою покумилася на Зелену Неділю.
Найвродливішу і найвищу дівчину обирали «Тополею» – її прикрашали зеленню, польовими квітами, в руки давали гілки дерева, на які чіпляли намисто, стрічки, хустинки. З піснями процесія йшла вулицями, заходила на подвір’я, розносила по селу радість свята. Де є дочка на виданні, обов’язково вітали батьків, а їй бажали «замолодіти». Недарма в народі кажуть: «Що на хаті зілля, а в хаті – весілля». На Рівненському Поліссі, в окремих селах, зберігся реліктовий звичай «Водіння Куста»: він уособлював собою дух рослинності, що мав принести тепле літечко, дощі, врожай, а кожній родині – достаток. Духмяне клечання і листя знімали з дівчини – «кустянки», роздавали людям, щоб оберігало їх від лиха, а в їх домівках завжди панували добро, злагода і щастя. При цьому співали: «Ми водили Куста од хати до хати, щоб були всі люди щасливі й багаті».
Чекає на своє відродження ще один зеленосвятський звичай – «Травневе дерево» або «Віха», який нині забутий, а донедавна, навіть у повоєнні роки, був поширений у наддніпрянських селах. На вигоні, чи на майдані встановлювалася височенна деревина, уквітчана лісовими і польовими травами, стрічками, намистом, знизу доверху її обв’язували зеленим перевеслом, на самий вершечок кріпився колесо або хрест. А навколо неї усі три дні проводилися веселі розваги, пісні, танці. «Віха» – це прообраз Дерева Життя, що символічно єднає Небо і Землю. Так вшановується природа, Сонце, зелена рослинність.
Наш народ має прекрасну міфопоетичну спадщину, сповнену таїни, цілої системи оберегів, легенд і переказів – свято Русалій. За стародавніми уявленнями, русалки або водяні божества, – то є діви родючості, що дають вологу, необхідну нивам для гарного врожаю. З прийняттям християнства цих фантастичних істот стали боятися, бо вбачали в них нечисту силу. Як духи, русалки могли набувати різного вигляду, проте найчастіше їх зображали гарними дівчатами, що мають біляве або зелене волосся, високий гнучкий стан, і живуть на річковому дні. Своєю чарівною вродою, граційними танцями при місячному сяйві вони приваблювали хлопців та дівчат й затягали їх у холодну глибочінь. У перші літні дні, коли квітує жито, настають Русалії: виходять з води річкові діви у довгих білих сорочках, гойдаються на вітах, а на ніч – ховаються. Люди їх бояться, бо можуть залоскотати, тому треба з собою носити часник або полин – тоді вони не страшні. Раз на рік, саме на п’ятий день Зеленого тижня, за легендами, русалки влаштовували собі свято – «русалчин» або «мавчин Великдень», яке люди повинні поважати, і, щоб не образити їх, цього дня не слід працювати. Для пошанування русалок на дерева вішали рушники і намітки, «щоб їм було у що вдягнутися», а на межах клали житній хліб, «щоб було що попоїсти».
Через тиждень після Трійці, в понеділок, у перший день Петрівки, відбувалися проводи Русалок – ще одне аграрне свято, пов’язане з культом рослинності, води, накликанням дощу, молінням за гарний врожай, поминанням предків. У полі дівчата робили спільний обід-частування, після чого розплітали коси, клали на жито вінки і співали:
Ой проведу я русалок до бору,
А сама вернуся додому.
Ідіте, русалоньки, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте,
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівочки у віночку.
На грунті опоетизованих образів русалок і звичаїв русального тижня виникли своєрідні легенди, поетичні твори, пісні. Повір’я про русалок та про чудесне перетворення дівчини оживають у поемах «Причинна», «Утоплена», «Тополя» Тараса Шевченка; поезіях «Рибалка» Петра Гулака – Артемовського, «Лоскотарка» Якова Щоголіва. Образи Мавки, Русалки Польової та Русалки Водяної були навіяні русальними піснями й Лесі Українці. Ці ж пісні лягли в основу творів «Майська ніч, або Утоплена» Миколи Гоголя та однойменної опери Миколи Лисенка.
Вікторія Рутковська
