Її життя – це зразок мужності. Її сила духу – взірець для наслідування. До того ж поєднана із неабияким поетичним та творчим завзяттям, якому можуть позаздрити чимало літераторів. І все це поєдналося в тендітній жінці, якій довелося зазнати чимало горя та страждань. Її ім’я – Леся Українка.
Письменниця прославила рідну Україну, яку палко любила і за щастя якої вона по-своєму боролася. Інтереси Лесі були дуже широкі: поезія, драматургія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, фольклор, музикознавство, громадська діяльність. В усіх різноманітних напрямках творчості вона сповідувала передові ідеї свого часу. Леся виявляла геніальність і ліричність поета, розум філософа, душевну красу, любов, вірність своєму народові і стала поетом свободи й справедливості.
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (стара назва Звягель) в родині Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни (літературний псевдонім Олена Пчілка). Дитячі роки письменниці проходили на Волині, в селі Колодяжному Ковельського повіту. Проте не останню роль в її житті відіграв і Київ, хоча жити тут постійно вона не мала можливості через хвороби, перебуваючи на лікуванні то на півдні, то за кордоном. Утім Київ став для Лесі рідним містом, адже саме тут вона почала по-справжньому працювати, навчилася вірити, боротися, кохати. З університетських часів Драгоманови-Косачі, Лисенки і Старицькі намагалися жити в Києві по сусідству. Вони й справили значний вплив на становлення світогляду дівчини. Саме тут готувалися хорові програми Лисенка, ставилися вистави, обговорювалися новини української культури, національна ідея. Не дивно, що наділена чуйним серцем і величезним талантом Леся з перших поетичних кроків перейнялася темою національної самосвідомості.
Уперше вона приїхала до Києва в січні 1876 року з батьками, аби попрощатися з М. Драгомановим, який виїздив за кордон. В той час він жив на Кузнечній вулиці. Леся була на прощальному вечорі і добре запам’ятала, як товариші дядька співали його улюблену пісню «Ой у полі билинонька коливається». У ці роки у дівчинки з’являється потяг до літератури і музики. А свій перший вірш «Надія» вона присвячує широкому синьому Дніпру. У 1881 році вона приїжджає до Києва на навчання. Разом з братом Михайлом Леся вчиться за програмою чоловічої гімназії під керівництвом приватних педагогів. Бере уроки гри на фортепіано в Ольги Деконор, дружини Миколи Лисенка. Вона сповіщала бабусі: «Ми учимось дома, до нас ходить учитель… беру уроки на фортепіані… ходили два рази в театр і на виставку картин». На жаль, як відомо, в одинадцять років Леся сильно застудилася. Відтоді почалася її тяжка хвороба. Пізніше лікар виявив у дівчинки туберкульоз кісток, який з кожним роком прогресував. В подальшому ця тяжка недуга примушувала її виїжджати лікуватися в Крим, Одесу, інші країни (Німеччину, Італію, Єгипет). Але мужня й вольова поетеса не здавалася. Перемагаючи хворобу, Леся Українка багато вчилася. Завдяки своїй наполегливості і любові до знань вона стала високоосвіченою людиною: володіла десятьома мовами, досконало знала історію.
Під час другого приїзду до Києва Леся оселилася на вулиці Стрілецькій, 26, де жила разом із матір’ю Оленою Пчілкою дві зими в період 1882 — 1884 рр. Тут в університетській клініці (зараз – бульвар Т. Г. Шевченка, 17) її оперував професор О. Рінек, який і потім продовжував лікування і консультування. Бідолашна зовсім не могла ходити. Деякий час вона лежала нерухомо із загіпсованими ногами й руками. Але надія на покращання здоров’я не полишала дівчину.
Пам’ять про поетесу зберігають й інші київські вулиці і будинки. Це – Вєтрова, 21; Ярославів Вал, 32; Саксаганського, 101 і 105; Тарасівська, 18. Вона гостювала у свого дядька Г. Косача на Фундуклеївській; була на весіллі брата Михайла, який жив з дружиною на Лабораторній, 11. У 1893 – 1894 роках Леся самостійно приїхала в Київ з молодшою сестрою Ольгою. Свою адресу вона зазначала так: «Київ, Стрілецькій провулок, 9. Писати прошу на моє ймення». Сучасна адреса цього будинку – вул. Стрілецька, 15. Відомо, що будинок належав тоді Григоровичам-Барським, – він існує і досі. Це була перша окрема квартира письменниці, де було написано багато віршів. Київська дата стоїть і під поезією «До Музи».Найвідоміша адреса пов’язана із Косачами – Саксаганського, 97. Тут її родина проживала не один рік, підтримуючи тісні взаємини з родинами Драгоманових, Чикаленків, з Агатангелом Кримським. Тут був потужний осередок національної культури, яке українська громада жартома називала «Сполученими Штатами Києва». На очах поетеси і за її активної участі народжувалось або концентрувалося майже все найважливіше, що творилось у культурній галузі України в ті роки. Проводилися засідання Літературно-артистичного товариства, київської «Просвіти», «Українського клубу», народжувались нові книги, часописи, альманахи. Нині тут – Київський музей видатних діячів української культури з меморіальною кімнатою Лесі Українки.
Засідання товариства проводилися і в будинку князя Мещерського (Рогнединська, 4). Там влаштовували літературні і музично-артистичні ювілеї, оголошували конкурси. До речі, на першому літературному конкурсі 1897 року Леся здобула перемогу і була премійована Золотим жетоном за кращій твір — оповідання «Голосні струни». Письменниця була організатором і активною учасницею молодіжного літературного гуртка «Плеяда», який виник у Києві наприкінці 80-х років ХІХ ст. Він збирався на квартирах відомих письменників та діячів культури – М. Старицького, М. Лисенка, О. Пчілки. До гуртка входили брат поетеси Михайло, Володимир Самійленко. «Плеядівці» підтримували зв’язок з М. Коцюбинським, Ів. Франком та іншими діячами української культури. На засіданнях читалися і власні художні твори, переклади з іноземних мов, філософські реферати. Тут поетеса зустрічалася з революційно налаштованою молоддю. А під час перебування у Криму в 1897 році вона познайомилась і здружилася з Сергієм Мержинським, революційним діячем, який значною мірою сприяв політичному розвиткові письменниці. Та їхня дружба була трагічною, бо він був безнадійно хворим на сухоти, які прикували його до ліжка.
У 1901 – 1906 роках поетеса неодноразово приїжджала до Києва, який став для неї джерелом творчого натхнення. Під київськими враженнями створено чимало палких рядків:
Так! Я буду крізь сльози сміятися,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Тут була написана програмна поезія «Слово, чому ти не твердая криця…» Сумуючи на чужині за Україною, саме до Києва летіла Леся думкою у своїх листах: «Як прийдеться дуже погано, то… йди куди на Дніпро, на Байкові гори, куди хочеш, тільки на простір… Нема гіршого товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи вулиць». Зрештою Київ став містом, де відбулися і визначні події особистого життя Лесі. Тут вона зустріла і зблизилася зі студентом Київського університету Клементом Васильовичем Квіткою, майбутнім чоловіком. Вони обвінчалися 27 липня 1907 року на Деміївці у церкві Вознесіння (зараз проспект 40-річчя жовтня, 54). Мешкало подружжя на вулиці Велика Підвальна (Ярославів Вал, 32). Клемент Квітка допомагав дружині в її творчій діяльності. Так, з побажання Лесі він записував тексти і мелодії українських народних пісень. Окрім того, в Києві нею були видані: драми «Лісова пісня», «Камінний господар»; поеми «У пущі», «Ізольда Білорука», «Адвокат Мартіан»; твори «На полі крові», «Три хвилини. Діалог» та чимало поезій. Востаннє до столиці вона приїжджала у квітні-травні 1913 року. Вона жила на нинішній вул. Саксаганського, 101. Громадськість міста навіть влаштувала вечір на честь поетеси, на якому вона читала свої вірші, серед них – «Досвітні вогні».
1 серпня 1913 року в Сурамі (Грузія), між першою і другою годиною ночі, її серце зупинилося. Невдовзі її домовину привезли до Києва. Навколо Київського вокзалу, куди прибула домовина з прахом Лесі Українки, зібралися шанувальники її таланту. Люди приїхали з різних міст, щоб засвідчити свою любов до поетеси та покласти квіти на її могилу. На станції навіть відбулася сутичка людей з поліцією, яка намагалася заборонити нести труну на руках і вінки, говорити промови, виконувати співи, але їй це не вдалося. Поховали Лесю на Байковому кладовищі поряд з могилою матері та брата Михайла.
Сьогодні в місті на Дніпрі меморіальними дошками позначені місця, де жила Леся. Її ім’я носять: бульвар, площа, вулиця, бібліотека, середня школа, Київський національний академічний театр російської драми. Встановлений пам’ятник у Маріїнському парку. А в центрі бульвару Лесі Українки споруджена велична бронзова постать поетеси, де на постаменті викарбувані слова одного з її віршів, написаних у Києві:
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень.
І стримуваний промінь засіяє,
В ночі запалений, горітиме удень.
Лев КУДРЯВЦЕВ, газета «Народна армія», 27 лютого 2013 року
