13 грудня православною церквою відзначається день пам’яті святого апостола Андрія Первозданного.
За легендою, він усе життя подорожував різними країнами, проповідуючи нову віру. Прийшовши до Корсуня, поплив Дніпром до Скіфії і зупинився на тому місці, де згодом виник Київ. Нестор-літописець залишив про це таку згадку: «Бачите гори ці,– сказав апостол своїм учням,– на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков збудує Господь». Після цього вийшов на Київські гори і поставив великий хрест. Це християнське свято злилося з давньою народною традицією і в народі має назву «Калита».
Які ж витоки цього прадавнього свята українців, що означають його магічні дії й образна символіка? Найперше, Калита як символ Сонця, втілює згасання енергії й тепла і завершує осінній хліборобський цикл. Після цього дня не можна турбувати землю, глину, воду: природа відпочиває і спить до весни. Цей процес, що супроводжується зміною однієї пори року іншою, колись відзначали велично й урочисто – піснями-молитвами, ритуальними танцями, спеціальною обрядовою їжею. Крім того. Калита, як культове свято, уособлює боротьбу двох стихій – світла й темряви, тепла і холоду, багатства й злиднів, добра і зла. Тому злі сили, за давніми віруваннями, у всі часи слід було відганяти, а добрі – вшановувати, щоб вони подарували людині здоров’я, гарний врожай і щасливе подружнє життя.
Дванадцять полін клали в піч навхрест, а перед тим, як садовити в піч калиту, дорогу до неї окроплювали водою. Після цього дівчата в одній мисці мили руки і одним рушником витирали – в знак причетності до спільної справи. Ритуальний хліб в давнину випікали на честь сонячного божества Хорса. Отож коржа треба відтворити так, щоб він був схожий на Сонце – гарний, прикрашений квіточками, зірочками, голубками; по краях, ніби промінчики, – хвильками т.зв. меандра – символа безперервності руху, безкінечності життя. І, звичайно, – смачний, з медом, маком, родзинками. Усі в захопленні і співають: «Ой, Калито, Калита, із чого ж ти вилита? Ой я з жита сповита, ой я сонцем налита для красного квіту, по білому світу».
Основний мотив «андріївських вечорниць» – це «кусання калити» Охороняли Калиту пан Калитинський, який тримав у руках квач або віхоть з сажею. Другий – пан Коцюбинський, скакав на дрючку чи коцюбі верхи, щоб вкусити коржа. Присутні намагалися його розсмішити, щоб йому не вдалося доскочити, – тоді його вимазували сажею, потім до гри долучався другий, третій учасник, як дівчина, так і хлопець. Той , хто вкусив калиту і гне засміявся, ставав Калитинським, а вартовий – Коцюбинським.
Дівчата цього вечора ворожили: на балабушках, які помічали іменем симпатика, запускали у хату пса і дивилися: яку він схопить, та перша й вийде заміж. Кидали також чоботи, дивилися, у який бік вони впали, – звідти й прийде суджений; питали у перехожих чоловіків ім’я, підслуховували під вікнами розмови. Лили віск у воду і по утворених фігурах фантазували про майбутнього чоловіка. Пекли солоного коржа і їли на ніч – суджений мав уві сні подати води. Щоб наступного року знайти пару, дівчата опівночі виходили у двір, ховалися за комору, щоб їх не побачили хлопці, і засівали конопель, при цьому співали: «Калитою радію, конопельки я сію, підтичкою волочу, бо заміж хочу. Дай, Доле, знати, з ким жити мати…». Сівба конопель і магічні дії при цьому означають бажання стати гарною господинею, знайти собі чоловіка-хазяїна.
Під час свята виконуються пилипівчані, тобто постові пісні, бо йде підготовка до Різдва-Коляди. Тематика їх різноманітна: дівчата співають про щасливе і нещасливе кохання, жінки – про минуле, про зрадливого чоловіка, про сирітську долю, про злу свекруху і т.д. Тож вітаємо Андріїв, Андрійовичів, Андріївн, Андрійчуків, Андрієнків, Андрусяків з іменинами і запрошуємо всіх волинян до Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» на Андріївські вечорниці 13 грудня 2010 року о 18 годині!
Наш кор.
