Вічно живі волинські узори

Волинь. Прадавня українська  земля, край задумливих небесно чистих озер, віковічних лісів, смарагдових лугів. Тут на кожному кроці – подих історії, опо­витий древніми  легендами й переказами. Волинь завжди була колискою духовної скарбниці українського народу. У цьому краї   черпали натхнення геніальна Леся Українка, Олександр Купрін, Микола Костомаров, Ігор Стравинський, Агатангел Кримський, Улас Самчук, Євген Сверстюк та ще сотні  відомих  і невідомих земляків.

Впродовж тисячоліть племена, які жили на цій території –  а це дуліби, волиняни, лучани, берестяни –  творили свою цивілізацію, залишки якої у трансформованому вигляді дійшли до нас у народних піснях, дитячих іграх, обрядах, вбранні, будівлях, творах рукомесництва. Найдревніші знайдені археологами різьбляні  орнаменти відносять до часів неоліту (5000-І800 рр. до н.е.).

Кожний  куточок Волині  має свої  етнографічні  особливості, кожна доба позначена власними  здобутками. Вони закарбовані у витончено простих, сповнених господарської  мудрості та своєрідної  краси  виробах сільського теслі, бондаря, коваля, ткалі, вишивальниці  тощо. Кожна  річ народного майстра: чи то вишукана пи­санка, рогозяний козуб, глиняний глек  або ж візерунок  гаптованої  сорочки – єднає  нас, теперішніх, із предками…

Поряд  із мовою та  релігією традиції  народного мистецтва стоять на сторожі душі нації. Вони –  те життєдайне джерело, те всемо­гутнє  Сонце, що не дозволяє 

Орнаментальне мистецтво – одне з найзагадковіших. Його ще називають літописом давно минулих літ. Можливо, якнайповніше воно збереглося на Поліссі та Волині.

Мистецтво ви­шивки широко розповсю­джене на Волині і є найдавнішим ви­дом орнаментації тканин, в яких віддзеркалюється висока художнякультура, побут цього краю, творчість його народу.

Археологи міркують, що орнаментація  відноситься до часів неоліту. По шматочках кераміки, знайдених на території, яку об'єднувала Волинь, можна зробити висновок, які орнаменти хара­ктерні для даного регіону.

Напівзотлілі кла­птики полотна, в яких ще можна роз­гледіти ледь помітну деталь якогось ор­наменту – це послання нащадкам з глибини віків. Найпростіші мотиви ор­наментів «в ялинку», «в ромби», «три­кутники», «хрест» зустрічаються і в су­часному декорі народних тканин. Соля­рні знаки древніх сюжетів перенесені на тканину, віддзеркалюють дух народу, його віковий досвід, безмежну фантазію, невичерпну глибину поезії.

Навіть в часи найбільшого гноблен­ня української нації, коли Литовське князівство, в складі якого перебувала Волинь, підпадає під владу Польщі, за­знає спустошливих наскоків татар, одяг українки був прикрашений вишивкою, цілком заміняв їй паспорт. Якщо в село прибувала незнайомка, то не було по­треби розпитувати хто така, звідки? Од­ного погляду на орнаменти її одягу було досить, щоб визначити з якого вона села, скільки їй років і, навіть, чи лю­бить ЇЇ чоловік, скільки в неї дітей. І всім було зрозуміло, чому в святковий день підтикала селянка поділ плахти /запас­ки/ і йшла вулицею -так вона демон­струвала узори, вишиті по низу сорочки. Багато чого міг прочитати той, хто розумів мову шифру, який майстрині спеціально закладали в орнамент.

 Упродовж  століть  народні  майстри   створили  своєрідну   мову, якою вміло користувалися. Окремі види і елементи  орнаменту мали власну, лише їм  притаманну, техніку виконання. Високий ху­дожній смак виявився в умінні застосо­вувати орнамент відносно розміру тка­нини, її форми та призначення, підби­рати матеріал, ритміку чергування смуг, ширину, співвідношення між собою та щодо тла. Все це широко використовувалося в народному побуті для прикра­шання житла і одягу, а також мало об­рядове та ритуальне значення. Такі речі й тепер зберігаються у багатьох шафах, скринях як пам'ять про рідних, близьких.

Помітне місце в орнаментах посідають символи сонця, землі і води, які творять життєдайну трійцю. Унікальними є також давньослов'янські образи Берегині -покровительки життя, рослинні мотиви, дерево життя, на гілках якого симетрично сидять птахи -символи людських душ, незахищеності роду.

Без осягнення первісного значення окремих елементів орнамент неможливо правильно і глибоко розуміти сучасну народну творчість, її значення і мову символів.

Саме такою мовою стало вишивання для майстринь з Волині Світлани та Галини Махонюків. Уродженці села Омеляна на Рівенщикі, а нині мешканки села Овадне Володимир-Волинського району сестри вишивають вже давно. Обидві жінки прикуті до інвалідних візків. Але тяжка фізична недуга не зламала їхньої сили волі, і основне, не затьмарила їхні чисті світлі душі, бажання знайти мову для вираження внутрішнього потенціалу.

Рушники волинських майстринь розкривають орнаментальну культуру поліськогокраю.Захоплює філігранність їхньої техніки і толерантне ставлення до автентики, в яку вони уміють делікатно вплести щось своє. Ці рушники вишиті за волинськими автентичними орнаментами, але наповнені подихом сучасності. У них можна відслідкуватиособливості поліського краєвиду.Смуги візерунків на полотні – смуги безконечних полів, доріг, берегів річок волинськогокраю. Їхні чергування витворюютьритм, співзвучний музичним ритмам волинських пісень.. За кожною назвою рушника – надзвичайно поетична  тема, до якої підібрано свій ключ і код.

Розпочинали сестри як і всі – з копіювання вишитих взірців сільських майстринь, які їм найбільше подобалися. Але скоро зрозуміли – наслідування не для них, треба творити суто своє, таке, чого немає ні в кого. Вони розуміли: якщо вишивання – це один з видів народної культури, яка збереглася з прадавніх часів, якщо це самобутнє мистецтво, то воно повинне мати свої закони, національні традиції, свої секрети, родзинки і перспективи. Взялися за літературу. Перечитали все, що тільки могли дістати. Про вишивання хрестиком, про занизування – імітацію ткацтва, особливо поширену у Волинській області… Про вишивання білим по білому. Згодом стали поєднувати дві техніки – біле вирізування і чересницю. Кажуть, таке поєднання властиве тільки Володимир-Волинському району, тож сестри вирішили відродити цю місцеву традицію.

На рушниках, серветках та скатертинах – бджілки, півники-братики, травневі солов’ї, голуби, два коники – свідки козацької слави… Чи не найчастіше на вишивках можна побачити оленів – божественних посланців вічності із прадавніх українських міфів.

Мабуть не всі художники з вищою освітою знають про народне мистецтво стільки, скільки сестри Махонюки. Багато для вироблення власного стилю у народній традиції дало те, що вони поєднали знання, почерпнуті з книжок, з досвідом найяскравіших майстринь, зокрема покійної вже Надії Горлицької.

Втім мистецьке пояснення і обґрунтування творчого почерку сестер можна прочитати у статті Зої Навроцької в розкішному каталозі „Нев'янучий сад", що побачив світ у Луцьку. Це для фахівців. Для більшості ж шанувальників головними залишаються самі їхні роботи – рушники з поетичними назвами „Моє Полісся", „Дотик осені", „Колискова", „Олені", „Водограй", „Соняхи", „Хвилі Світязя", "Калинова сопілка"…

Якщо вірші їх брата Анатолія народжуються лише у його серці – від задуму до виходу у світ, бо поезія — то, як відомо, річ абсолютно інтимна, то прелюдія зародження рушників часто стає справою сімейною. Зазвичай Галина і Світлана роблять на комп'ютері два варіанти малюнка, що має лягти в основу майбутньої роботи. Тоді виносять їх на сімейну раду – свою думку висловлюють і батьки, і Анатолій та Люда. Тоді вибирають кращий варіант і розпочинають роботу. Інколи беруться за неї з двох боків полотна, інколи ж Галина занизує, а Світлана диктує. 

Сьогодні те, що вони роблять високопрофесійне мистецтво із заглибленням не тільки у техніки – хрестик, занизування, зерновий вивід, виколювання, вирізування, гладь, мережку, штапівку, – а й у філософію символів і кольорів. Кожен виконаний ними мистецький твір – коштовна річ, об’єкт захоплення та замилування.  Захоплює не тільки сама вишивка, а й якість та філігранність шиття, враховуючи, що виконують їх малорухливі, хворі руки сестер. Галина та Світлана стали членами Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, стипендіатами премії ім. Галшки Гулевичівни, започаткованої Волинським фондом культури. За високу майстерність їх нагородили Почесною грамотою Міністерства культури та дипломом Всеукраїнської виставки художньо-прикладного мистецтва інвалідів. А на Всеукраїнській виставці-конкурсі «Український вишитий рушник» (2005 р.) волинянок відзначили у номінації «Краще композиційне рішення». Загалом у домашньому архіві двадцять дипломів і грамот, здобутих невтомними руками і небайдужими серцями сестер.

 Не відстає від них і брат Анатолій, котрого доля також позбавила здоров'я, але не обділила талантом. Він член Національної Спілки письменників України, автор кількох поетичних збірок.

Всього в доробку сестер вже понад триста рушників, кожен із яких є витвором мистецтва. Більше сотні з нихрозлетілися по людях. 80 рушників, серветки і доріжки – це  власна колекція, яка експонується на виставках. Експонати цієї   колекції  були  представлена на Різдв"яній виставці «Пісня далекої зірки» у грудні 2008 – січні 2009 р.р., яка відбулась у центрі Києва в Національному музеї літератури України. Різдвяний настрій доповнили Волинські ікони, поліський Дідух, шопка. На відкритті прозвучали колядки у виконанні членів клубу «Волинянка» Ганни Півньової та Ганни Ярмолюк. Вперше прозвучала й колядка на вірші Анатолія Махонюка, музику ж написала Лариса Лучинець із Володимира-Волинського. Виставку відвідало понад 10 тис. Киян та гостей столиці. Своє захоплення роботами волинських майстринь вони залишили у книзі відгуків.

Слід відзначити, що персональна виставка у столиці відбулась за проханням та клопотанням відомої Волинської художниці, прикутої до інвалідного візка, МИХАЛЬСЬКОЇ  ВАЛЕНТИНИ (с. Хворостів, Любомльського району) та  за сприяння  Жіночого Клубу «ВОЛИНЯНКА» МГО “Волинське братство”.  Валя Михальська із власного досвіду знає, як непросто добитися до столичного глядача і який величезний емоційний заряд дає митцеві справжній успіх. Її роботи також експонувалися у столиці за сприяння того ж жіночого клубу «Волинянка». Тому вона й узялася допомогти своїм творчим посестрам. Благодійну допомогу на проведення виставки надали волиняни, народні депутати України Володимир Карпук, Віктор Олійник та старший інспектор Київської регіональної митниці Галина Бідношей. Усіляко допомагали в оформленні експозиції директор Сорока Галина Олексіївна та співробітники Національного музею літератури.

Підготувала Жанна Шнуренко

 за матеріалами дослідників народного мистецтва Волині

admin

See author's posts