У місті Баранув-Сандомирський (Підкарпатське воєводство, Польща) з 6 по 8 травня 2026 року відбувся Польсько-український історичний конгрес. Це масштабна наукова подія, організована Центром Мєрошевського та Українським інститутом національної пам’яті (УІНП), платформа для обговорення найскладніших сторінок історії, де головним інструментом є не емоції, а архівні документи та науковий підхід.
Подія об’єднала близько 100 провідних фахівців з обох країн для чесної розмови про спільне минуле, вільне від політики та пропаганди. Про це інформує Український інститут національної пам’яті і опубліковано на сайті “Район.in.ua”.
Учасники конгресу, які представляли різні наукові осередки та школи, зібралися, щоб зміцнити партнерство між народами. Головна теза заходу: від того, як ми говоримо про минуле сьогодні, залежить міцність нашого спільного європейського майбутнього.
Під час відкриття представники влади та наукових інституцій наголосили на важливості деполітизації історії:
- Марек Кравчик(Заступник Міністра культури Польщі): «Історичний діалог — це не лише розмова про факти, а й про цінності, які допомагають нам відповідально говорити про минуле».
- Олександр Міщенко(Заступник Міністра закордонних справ України) підкреслив, що саме науковий підхід, заснований на архівах, дозволить зняти політичну напругу з гострих тем.
- Ернест Вичишкевич(директор Центру Мєрошевського) зауважив, що діалог не має бути «поєдинком» чи інструментом політики, а має показувати складний образ минулого — і конфлікти, і досвід співпраці.
- Олександр Альфьоров(Голова УІНП) зазначив, що мета заходу — не миттєве розв’язання всіх суперечок, а розуміння прогалин у знаннях та визначення сфер для подальшої спільної роботи.
Основні відомості про конгрес
- Учасники: Близько 100 науковців із провідних академічних центрів обох країн.
- Мета: Створення професійного майданчика для діалогу про складні аспекти спільної історії від середньовіччя до сучасності, а також пошук спільних методологій та «мови опису» минулого.
- Локація: Замок у Баранові-Сандомирському, відомий як «Малий Вавель».
- Символізм: Захід присвячений пам’яті видатного польського мислителя Юліуша Мєрошевського (120 років від дня народження та 50 років від дня смерті).
- Програма та теми: Обговорення розділене на 9 сесій, що охоплюють періоди від Русі та Корони Польської до подій Другої світової війни та формування колективної пам’яті в сучасності.
- Ключові спікери: Відкривали захід посол України в Польщі Василь Боднар та голова УІНП Олександр Алфьоров.
Важливе зауваження: Організатори заздалегідь повідомили, що в межах цього конгресу не розглядатиметься тема безпосередніх пошукових та ексгумаційних робіт, оскільки захід фокусується на академічній дискусії та інтерпретації історичних фактів
* * *
Українсько-польський історичний конгрес в місті Баранув-Сандомирський (Польща), є відповіддю російській пропаганді на те, що Київ і Варшава нібито не спроможні вести історичний діалог. Про це напередодні конгресу в коментарі кореспондентові Укрінформу сказав посол України в Польщі Василь Боднар.
Він підкреслив, що історія відіграє одну з ключових ролей у відносинах між Україною і Польщею.
«Ми маємо багату і складну тисячолітню історію. І для нас важливо, щоб всі складні сторінки історії ми розглядали спільно і не трактували її так, щоб давати певне паливо російській пропаганді, адже росія вміло користується нашими неузгодженостями чи різницями оцінок», – зазначив дипломат.
За його словами, проведення цього конгресу є «практичною і рішучою відповіддю» російській пропаганді, що українці і поляки нібито не можуть вести історичний діалог і не спроможні долати історичні суперечки.
Боднар зауважив, що Росія намагається використовувати історію для того, щоб не тільки розділяти український і польський народи і впливати на них, а й щоб обґрунтовувати свою агресивну політику, зокрема війну проти України.
Посол України зауважив, що проведення конгресу є найкращою відповіддю на будь-які спроби політизації історії, навіть якщо історики обох країн не дійдуть згоди щодо спільного трактування окремих історичних періодів.
Український дипломат підкреслив, що конгрес є майданчиком, де понад 100 істориків з обох країн матимуть змогу обговорювати актуальні питання, узгоджувати різні методології, джерельну базу та інші теми, вкрай важливі для того, щоб мати спільне розуміння взаємної історії.
Посол висловив вдячність Українському інституту національної пам’яті та Центру Мєрошевського з польського боку за підготовку масштабного заходу.
«Він був довгоочікуваним, адже останніх кілька років у нас не було таких комунікацій між істориками. Тому сподіваємося на його успішну роботу і що він стане інституційним механізмом наших відносин в цій історичній сфері і функціонуватиме як постійно діюча платформа для професійних дискусій»,- зазначив Боднар.
Дипломат нагадав, що в українсько-польських відносинах свого часу функціонував форум партнерства, до якого залучалися політики, історики, журналісти, і висловив сподівання, що такий формат спілкування буде відновлено або створено схожий, щоб у постійному діалозі могло брати участь широке коло представників обох держав. Боднар також висловив сподівання на ефективну співпрацю між Інститутами національної пам’яті України і Польщі.
Укрінформ
* * *
Відкриття Польсько-українського конгресу істориків у Баранові-Сандомирському супроводжувалося виступами представників влади Польщі та України, а також організаторів.
Заступник Міністра культури та національної спадщини Польщі Марек Кравчик акцентує, що важливою частиною заходу є значення історичного діалогу:
«Історичний діалог — це не лише розмова про факти — про те, що ми знаємо і чого ще не знаємо, — і не лише про їхні інтерпретації. Це також діалог про цінності, які допомагають нам зрозуміти минуле та відповідально про нього говорити».
У своєму виступі заступник Міністра закордонних справ України Олександр Міщенко підкреслив необхідність підходу, що ґрунтується на дослідженнях і джерелах, зазначивши, що добросовісна історична рефлексія — вільна від пропаганди і є умовою чесного опису минулого та зменшення напруження. Як він зазначив:
«Саме такий історико-науковий підхід, заснований на архівних матеріалах, дозволить зняти політичну напругу з цієї теми».
Директор Центру Мєрошевського Ернест Вичишкевич наголосив, що пам’ять вимагає чесності, точності та готовності до осмислення складних тем. Він додав:
«Нам потрібен діалог, який не буде поєдинком чи інструментом поточної політики, а дозволить побачити більш складний образ минулого — що охоплює як конфлікти, так і досвід співпраці».
Голова Українського інституту національної пам’яті зазначив щодо мети спільного заходу:
«Йдеться не про остаточне розв’язання всіх суперечок, а про краще розуміння стану досліджень – прогалин у знаннях, методологічних розбіжностей та сфер, що потребують подальшої роботи».
До Конгресу долучилися близько 100 фахівців із Польщі та України, які представляють різні наукові осередки та історіографічні традиції. Дослідники зібралися, щоб вести розмову, яка не послаблює, а зміцнює. Адже від того, як ми говоримо про минуле, залежить і те, яке майбутнє зможемо побудувати спільними зусиллями.
Український інститут національної пам’яті
Фото: Marek Gorczyński
* * *
Українсько-польський конфлікт 1942–1947 років:
причини, перебіг, наслідки і пам’ять
 |
Цей конфлікт варто розглядати як локальну українсько-польську війну всередині великої війни — війну без державних фронтів, але з підпіллями, збройними формуваннями, цивільним населенням (яке було і жертвою і й активним учасником), із взаємним страхом, особистою помстою і політичними цілями. |
Причини цього конфлікту не виникли раптово у 1943 році. Вони були закладені раніше — у досвіді поразки українців у війні за Галичину 1918–1919 років, у політиці Другої Речі Посполитої щодо української меншини, у боротьбі за землю, школу, церкву, політичне представництво і право на власну державність.
Для поляків Східна Галичина і Волинь були «східними кресами» — частиною відновленої польської держави, здобутої після Першої світової війни. Для українців ці ж території були західноукраїнськими землями, простором, де українці становили більшість населення, і де вони мали право на власне політичне майбутнє. Уже в цьому закладалася фундаментальна суперечність: дві національні програми претендували на той самий простір.
Ідея про можливе співіснування обох народів в єдиній державі зазнала краху у міжвоєнній Польщі. Українці переживали дискримінацію в освіті, культурі, адміністрації, політичному житті. Репресії проти українських організацій, зокрема ОУН, часто переростали в ширші репресії проти українського населення. Окремим травматичним чинником стала колонізаційна політика — поселення польських осадників на землях, де українські селяни й без того страждали від малоземелля. До цього додалася руйнація православних церков на Холмщині 1938 року, яка стала для українців символом не лише національного, а й релігійного приниження.
Але сама міжвоєнна напруга ще не означала неминучого конфлікту. Каталізатором стала Друга світова війна. 1939 року Польська держава впала під ударами Німеччини та СРСР. Радянська влада намагалася використати соціальне й національне невдоволення українців проти поляків. З’явився міф про «українську зраду» Польщі, а серед українців — пам’ять про попередні польські кривди. Німецька окупація лише посилила хаос: і поляки, і українці опинилися під владою режимів, які використовували міжнаціональні суперечності для власних цілей.
Важливо розуміти ще одну річ: це був не конфлікт двох регулярних армій. Це була війна підпіль, самооборон, за участі поліційних формувань, партизанів, кримінальних груп і цивільного населення, втягнутого в логіку страху та помсти. З українського боку ключову роль поступово перебирали ОУН і УПА. З польського — Армія Крайова, інші підпільні формування, польська самооборона, структури, пов’язані з антикомуністичним підпіллям. Окрему роль відігравали німці, радянські партизани, а після 1944 року — комуністичні режими Польщі та СРСР.
Першим регіоном ескалації стала Холмщина. Саме там 1942 року почалися напади на українських діячів, священників, учителів, активістів. Для українського підпілля це виглядало як спроба зламати українську присутність у регіоні. У відповідь виникали перші українські самооборонні ініціативи.
1943 рік став роком вибуху на Волині. Тут конфлікт набув найбільшого масштабу й особливої жорстокості. Волинь була регіоном зі складною соціальною і національною структурою: українська більшість, польські села й колонії, радянські партизани, німецька адміністрація, польська самооборона, різні українські збройні групи. Навесні й улітку 1943 року не існувало єдиного командування сил українського визвольного руху. Поруч із загонами ОУН-б діяли інші формування, радянські диверсанти, кримінальні групи. Але саме в цей період УПА дедалі більше втягувалася в антипольські акції, а насильство проти польського цивільного населення стало масовим.
Поляки, своєю чергою, створювали самооборону, шукали підтримки в радянських партизанів, іноді співпрацювали з німцями. Для українського підпілля це підтверджувало уявлення, що польське населення є базою для сил, ворожих українському визвольному рухові. Для поляків же українські дії були нападом на саме їхнє існування на цих землях. Так замкнулося коло страху: кожна сторона бачила власні дії як вимушений захист, а дії іншої — як агресію або зраду.
1944 рік став апогеєм конфлікту. Насильство тривало на Волині, поширювалося в Галичині й особливо посилилося на Холмщині. На Холмщині польські акції проти українських сіл уже мали характер цілеспрямованого витіснення українського населення. Спалення сіл, показові вбивства, терор проти цивільних мали створити умови, за яких українці самі залишали б ці землі. У відповідь туди перекидалися відділи УПА з Волині та Галичини, а місцеве українське населення активніше мобілізувалося до самооборони.
Галичина мала іншу динаміку. Тут український рух був організаційно сильнішим, польське населення, а відтак і підпілля мало міцніші позиції, а конфлікт розгортався на тлі наближення фронту і боротьби за те, кому належатиме регіон після війни. Для польського підпілля збереження польського населення в Галичині й на Волині було аргументом на користь повернення цих територій до Польщі. Для українського підпілля польське населення часто сприймалося як опора польської державної претензії. Через це цивільні люди ставали не лише жертвами війни, а й інструментами політичної боротьби за кордон.
Після 1944 року, коли радянська влада повернулася в Західну Україну, конфлікт не завершився, а змінив географію. У Галичині він поступово стихав, натомість перемістився на Закерзоння — землі населенні українцями, що опинилися в повоєнній Польщі. Тут українське підпілля розгорталося повільніше, ніж у Галичині чи на Волині. Але польські атаки на українські села, страх перед комуністичними репресіями, мобілізацією до Червоної армії та депортаціями спричинили швидке зростання українських збройних відділів. Врешті жертвами конфлікту тут стало понад 7 тисяч українців
Особливість теренів нинішньої південно-східної Польщі полягала ще й у тому, що тут українсько-польський конфлікт накладався з боротьбою обох підпіль проти комуністичного режиму. У 1945–1946 роках між представниками українського й польського підпілля відбулися переговори, перемир’я і навіть спільні акції проти комуністичних сил. Це важливий, але часто забутий факт: після років взаємного насильства частина українських і польських підпільників дійшла висновку, що головним ворогом стає комуністична система. Водночас це перемир’я не могло одразу зупинити насильство, бо діяли неконтрольовані групи, кримінальні банди й підрозділи, які не визнавали домовленостей.
Фіналом цього процесу стала операція «Вісла» 1947 року. Польська комуністична влада розпочала масштабну депортацію українського населення з південно-східної Польщі на західні та північні землі. Формально операцію пояснювали необхідністю ліквідувати базу підтримки УПА. Насправді йшлося про остаточне розв’язання «українського питання» в Польщі через розпорошення українців і знищення їхнього компактного етнічного простору.
Наслідки цієї війни були катастрофічними для обох народів. Загинули десятки тисяч цивільних. Точні цифри досі залишаються предметом дискусій, не існує надійного консенсусу щодо абсолютних чисел, хоча більшість оцінок визнає, що польських жертв було більше, а українські жертви часто недооцінювалися або витіснялися з публічної пам’яті.
Нині дослідники спеціального проєкту УКУ, який має за мету ідентифікувати жертв конфлікту нараховано близько 30 тисяч вбитих українців, з них близько 10 тисяч на Волині.
Окремий наслідок — це пам’ять. У Польщі Волинь стала одним із центральних символів польського страждання у ХХ столітті. В українській пам’яті сильніше звучать інші травми: радянські репресії, Голодомор, боротьба УПА проти тоталітарних режимів, депортації. Через це обидва суспільства часто пам’ятали не спільну трагедію, а лише власну частину болю. Поляки бачили передусім польських жертв Волині. Українці — українські жертви Холмщини, Лемківщини, Надсяннч операції «Вісла», а також ширший контекст антиукраїнської політики міжвоєнної Польщі.
Найнебезпечніше в такій пам’яті — перетворення історії на політичну зброю. Коли одна сторона говорить лише про власних жертв і не бачить жертв іншої, пам’ять перестає лікувати і починає знову розділяти. Коли складну історію зводять до простої схеми «одні лиш невинні жертви — інші абсолютні злочинці», ми не наближаємося до правди, а лише повторюємо логіку конфлікту іншими засобами.
Володимир Вятрович
* * *
 |
Свої висновки та оцінки щодо Конгресу істориків навів на сторінках Фейсбуку Іван Андрійович Ольховський — відомий український журналіст та історик-публіцист, чиї дослідження присвячені маловідомим сторінкам національно-визвольних змагань на Волині та Поліссі. |
Перший день Польсько-український конгресу істориків у Баранові-Сандомирському показав, що чи найважливішою частиною його буде обговорення волинських подій 1943-1944 років. Зокрема, про це засвідчила дискусія навколо термінів «геноцид», «трагедія», «польська окупація» і так далі.
Учасники дискусії зійшлися на думці, що термін «польська окупація» земель УНР та ЗУНР слід застосовувати до періоду 1919-1923 років, тобто до 15 березня 1923 року, коли Рада послів держав Антанти ухвалила рішення про східні кордони Польщі, згідно з якими, українські землі Волині і Галичини, незважаючи на етнічну перевагу тут українців, визнавалися польськими.
Укотре польськими істориками критикувалось українське трактування подій на Волині як трагедію, оскільки за цим терміном приховується роль учасників подій, а віддається перевага нібито випадку долі, стихії. З боку українських істориків не прозвучало заперечень щодо такого трактування поняття трагедії.
Водночас дискусія розгорілася навколо терміну «геноцид польського населення з боку українських націоналістів», яким користуються польські історики-дослідники подій на Волині 1943-1944 років.
Доктор історичних наук Олександр Зайцев слушно зауважив, що не всі українські націоналісти брали участь в антипольських акціях на Волині, а лише ті, що належали до організації під проводом Степана Бандери.
Володимир Вятрович спробував пояснити, що термін «геноцид» політичний, який надається парламентами. Тому важливо, щоб політичні рішення не передували дискусіям.
Йому опонував заступник директора Інституту національної памяті Польщі Кароль Полейовський, який наголосив, що «геноцид» термін міжнародного права і описує те, що сталося на Волині і Галичині 1943-1944 років.
У цьому плані дуже слушною є думка Олексія Панича яку він висловив на своїй фейсбук-сторінці:
 |
«В обговоренні підняли питання про те, політичний цей термін чи правовий. Насправді те й те: термін взято з міжнародного права, але застосування його до будь-яких конкретних подій рішенням національного законодавчого органу є політичним, а не правовим рішенням, хоч воно й тягне за собою правові наслідки… За всієї відмінності різних визначень геноциду, всі вони сходяться на тому, що йдеться про дії, спрямовані на знищення людей за їхньою етнічною ознакою — як “геносу”. Однак на Волині «для УПА поляки були ворожими не як етнос, а як політична група (яка мала на меті відновлення тут Польської держави, – і.О.); відповідно, їхня фізична ліквідація або фізичне витіснення з цих земель мали на меті не знищити повністю або частково польський етнос, а “обнулити” претензії польського уряду (на Волинь,- І.О.), натомість створити ситуацію “на землі”, яка б надавалася до проголошення на цій території української держави». А «вбивство за політичною, а не етнічною ознакою не є злочином геноциду». |
Вважаю, що на цьому треба було акцентувати увагу Володимиру Вятровичу. Гадаю, до пропозиції Олексія Панича дослухаються українські історики і скористаються нею при обговоренні волинських подій.
* * *
Дива під час обговорення волинських подій 1943-1944 років на Польсько-українському конгресі істориків у Баранові-Сандомирському не сталося.
Основними доповідачами на цю тему були ті самі науковці, які брали участь у польсько-українських форумах 15 та 25 років тому Володимир В’ятрович, Гжегож Мотика, Богдан Гудь та Гжегож Грицюк.
На жаль, нічого новішого від того, що вони сказали, наприклад, у «Другій польсько-українській війні 1942-1947рр», 2011р. (В. Вятрович), «Від волинської різанини до акції «Вісла» 2011р. (Г.Мотика) вони не повідомили.
Натомість на конгресі був відсутній кандидат історичних наук Ярослав Борщик, дисертація якого є новим словом у дослідженні польсько-українського конфлікту на Волині, що розвіює польський міф про те, що УПА з березня по липень 1943 року чинила напади на беззахисне польське населення. Борщик наводить приклади сотень атак у цей період польської самооборони, польської поліції на німецькій службі на українські села.
Чомусь на форумі не було надано слово професору, доктору історичних наук Олегу Разиграєву – учаснику наукової програми Українського католицького університету (керівник професор Ігор Галагіда) «Українські жертви польсько-українського протистояння у 1939-1947рр.”
Не відбулось тут і презентації результатів дослідження цієї програми, яке попередньо планувалося. Натомість довелося слухати від доповідачів та учасників дискусії заїжджені тези злочинні формулювання «Воєнної доктрини» Михайла Колодзінського та праць Дмитра Донцова, про які не знали учасники бандерівського руху, не кажучи вже про упівців.
Знову йшла мова про сплановану керівництвом ОУН(Б) антипольську акцію, але вже не на Волині, а тільки в Галичині. Про 100 тисяч польських жертв, які польські історики не збираються верифікувати чи ставити під сумнів.
Зате інформацію про 30 тисяч українських жертв, які встановили дослідники з УКУ, польські історики категорично не сприймають, ставлять під сумнів методологію підрахунку, та джерела, на які опираються дослідники. Гжегож Мотика їх обмежив 16 тисячами, без пояснень методології підрахунку, ані джерел, на підставі яких вивів цю цифру.
Новим на конгресі було цитування Маріушем Зайончковським знайденої на Грубешівщині інструкції для місцевого бандерівського керівництва від 28 березня 1944 року (коли вже відбулися акції («Грубешівська революція») польського підпілля зі знищення низки українських сіл) про «створення дивізії сокирників на пострах поляків», яка була оцінена учасниками дискусії, як зразок хворобливої уяви її автора, оскільки реалізація її серед української меншості на Грубешівщині була неможливою.
Ще однією новинкою було цитування Володимиром Вятровичем повстанського звіту з Володимирсько-Горохівської округи за липень 1943 року, де зазначалося, що «українці боряться з поляками не за приналежність до польської нації чи католицької віри, а за вороже ставлення до українського національного питання й українських визвольних змагань на її етнографічних територіях».
Цей документ засвідчує, що УПА знищувала поляків не за етнічною ознакою, а за політичною, що не є геноцидом. Очевидно, історика допомогли озброїти цим фактом колеги після дискусії про термін «геноциду». Коментувати цитату опоненти Вятровича не наважилися.
