Цей вислів відомий, та я чула його на Волині: “Нема пророка у своїй вітчизні”.
Вочевидь, це стосується всіх регіонів України, як і сіл, як і районів. Бо коли ти добре когось знаєш, ви ходили разом до школи, одними вулицями, жили по-сусідськи, сиділи за одними застіллями, балакали про одне й те ж, то як визнати, що той хтось розумніший від тебе чи талановитіший, чи взагалі визначний? Навіть коли й так, то що нового чи новаторського він здатен повідати?
А якщо цей хтось – твій родич, навіть батько, тоді про визнання узагалі може не йтися.
Так сталося і з лучанином СТАНІСЛАВОМ САРЦЕВИЧЕМ – художником і скульптором, якого за життя а, коли точно, вже коли він був на заслуженій пенсії після багатолітньої праці бухгалтером у собезі, не розуміли, не приймали, обзивали й викликали до нього міліцію, яка погрожувала відрізати світло, відключити воду. За те, що створював дивні скульптури на власному подвір’ї.
Я й собі уперше почула про митця лиш тепер, на 41-ші роковини його смерті. Тобто, творив цей чоловік у складні совєтські 70-ті, 80-ті. Помер у 1984-му.
Звів біля дому цілий Сад скульптур із 50 фігур із цементу (більшість – людського зросту), розфарбовував їх малярськими фарбами.
Казав: «Я хочу, щоб було гарно на землі».
І от діти після смерті батька не задумались над тим, що, може, його роботи мають художню цінність, – будуючи більший дім на території старого, пустили фігури під бульдозер.
Елегантні дами в капелюшках, оголені русалки, партизани, військові, класики Франко, Гоголь, Стефаник; реалістичні фігури тварин – лева, оленя, жирафа, слона, та птахів, – зосталось з усього 15 фігур, та й то – сильно пошкоджених, адже автор їх творив із цементу та підручних матеріалів: відер, дроту, пляшок, бляшанок.
Сад живописних скульптур, як виявилося унікального митця наїву, лишився хіба на фотографіях.
А ще – він з’явився в сучасному театрі. Кілька тижнів тому в музеї Гончара артисти київського театру «Шарж» показали прегарну біографічну інтермедію «Раптова казка серед міста» — за мотивами життя і творчості луцького скульптора-наївіста Станіслава Сарцевича.
Коли Наталка Шепель (акторка театру «Гармидер», журналістка з Луцька) запитала мене після вистави: “Як тобі?”, я, проковтнувши застряглу в горлі грудку, відповіла: “Сумно”. Бо такий глибокий і водночас світлий сум охопив мене тоді!
Вистава була пречудовою. Біографічна історія, а так талановито показана! З промовистими й надиво влучними рухами, мімікою, музикою, словами та декораціями.
Я би дуже хотіла дізнаватися в такий спосіб іще й іще про когось із маловідомих геніальних українців. І вельми важливо, якби театр “Шарж” показував цю виставу про Сарцевича ще і ще.
А сум огорнув мене через те, що ми, навіть самі волиняни, аж так пізно дізнаємося про своїх. Про великих своїх.
Тож я дякую всім причетним, хто відроджує зараз ім’я Станіслава Сарцевича, повертає художника й скульптора для і до Життя.
Дякую також музею Гончара, зокрема його директору Петрові Гончареві, який свого часу врятував 15 творів Сарцевича і перевіз їх до музейних фондів.
| ***«Він творив із того, що було під рукою – з бетону, паперу, пляшок. Але ці скульптури мають жити». Так – сказав Гончар. Він також висловив готовність передати частину робіт Луцьку: «Я хочу вклонитися цій землі, яка народила Сарцевича. Було би дуже правильно, якби його скульптури повернулися сюди. Це був би пам’ятник тому часу, який ми пережили».
Так сказав Петро Гончар під час панельної дискусії «Мистецтво наїву. Україна у світовому контексті», що відбулася у мистецькому просторі «Ангар» у Луцьку 8 жовтня 2025 року. |
І дякую Руслані Порицькій за активну участь у поверненні пам’яті скульптора, зокрема, в проєкті “Сім розмов про Сарцевича”, які я з цікавістю передивилась, переслухала й запрошую зробити те інших. За посиланням:
Жанна Куява
