Як тебе не вистачає,
Рідна моя ненько.
Коли я тебе згадаю,
Заболить серденько.
Рік за роком, крок за кроком біжить життя і нема йому зупину… Пам’ять, не зрадь! З твоїх глибин виловлюю уривки спогадів, розмов, вражень, що стерлися, намагаюся оживити минуле, доповнюю його фактами з книжок, листів, уточнюю дати і назви з підписів на сімейних фото. Прагну пірнути у ті далекі часи й наблизити щасливі моменти, коли ще була жива моя мати – 35 років її вже немає поряд. Спалахи спогадів, як ліхтарики, висвітлюють епізоди давноминулих і призабутих подій. Дивуюся, пишаюся і заздрю силі волі моєї матусі, яка у важкі післяреволюційні, воєнні і повоєнні роки, переживши нестатки, втрати, хвороби, чесною працею та сумлінням змогла утвердити свою гідність й громадянську позицію, заслужити повагу і пошану оточуючих.
Мама Євгенія Іванівна (1907-1979) народилася в чарівному краї – у селі Мельниця Ковельського повіту Волинської губернії. Батько Іван Владиславович Войнаровський походив з православної волинської шляхти, яка коріннями сягала часів Мазепи і його сановних родичів. Він працював на Ковельській залізниці ревізором, а мати Домінікія Мартинівна Козак – зі старшинсько – козацького роду, викохала сімох дітей (усі дівчата). З початком 1914 року Першої світової війни, більшість населення Західної Волині було евакуйоване в глиб Росії. Родина (10 чол.) виїхала у місто Липецьк, де мама навчалася у міській жіночій гімназії, закінчивши чотири класи. Ця початкова освіта дала їй основи знань, навіть французької мови, потім вона і мені допомагала в оволодінні цим складним предметом. По закінченні війни у 1918 році, Войнаровські вже не змогли повернутися на батьківщину, яка опинилася за кордоном, у Польщі, а нову домівку знайшли на Житомирщині, у містечку Миропіль Романівського повіту (потім – Дзержинський, зараз – знову Романівський район). До школи мама більше не ходила, займалася вдома з батьком і брала уроки у вчителів. Ніякої спеціальної освіти не отримала, але була обдарованою і грамотною дівчинкою, добре знала математику і у 12 років (з січня 1919) пішла працювати у місцеві селищні організації: спочатку рахівником споживчого товариства, у 13 років – регістратором у народний суд, потім – рахівником заготконтори, районного податкового бюро та ін. Із зміною влади (органи УНР, Директорії, радянські, польські, згодом знову радянські) ці установи постійно реорганізовувалися і маму переводили з одного місця роботи на інше. У 20 – х роках, під час українізації, всі службовці обов’язково повинні були вільно володіти державною мовою. Мама відвідувала спеціальні курси, на яких удосконалювала свої знання, адже спочатку навчалася в Росії (про їх закінчення збереглася довідка, за тодішнім правописом – на ім’я Югини Іванової Войнарівської). Молода, активна, працелюбна дівчина користувалася авторитетом серед старших товаришів, займалася громадською і профспілковою роботою, брала участь у мітингах, що постійно проводилися в роки становлення радянської влади, була делегатом різних конференцій і зібрань, членом всіляких добровільних товариств, зокрема, «Авіяції та повітроплавання України й Крима», «МОДР» (допомоги борцям революції), «Допомоги у ліквідації неписьменності і малописьменності на Волині». Її навіть делегували до Москви на похорон В. І. Леніна, проте в ніяку партію ніколи не вступала.
Коли у середині 20 – х рр. ХХ ст. почали проводити експропріацію майна колишніх дворянських родин, дід позбувся своїх статків і невдовзі помер. Щоб уникнути неприємностей, бабусі довелося знищити документи, які свідчили про шляхетське походження чоловіка і його предків. А це – гербові папери, печатки, нагороди, фотографії, листи; збереглося на згадку лише кілька вітальних листівок на ім’я «високоповажного пана Івана Владиславовича Войнаровського». На руках у бабусі Домці залишилося семеро дочок, найменшій – два роки. У свої 19 років мати вже допомагала утримувати велику родину.
1930 року мама переїхала до Києва, влаштувалася бухгалтером в обласній конторі держбанку, згодом працювала в Укрсількоопцентрі, Укркоопспілці та в інших республіканських установах. У той період доля звела її з моїм батьком Василем Тимофійовичем, інженером. Вони були дуже гарною парою – обоє красиві, елегантні – це видно зі світлини 1935 року. Мама навчалася на заочному відділенні Московського інституту народно – господарського обліку, який не довелося закінчити за станом здоров’я (інвалідність ІІ групи – хвороба серця). Проте поїхала за батьком в Челябінськ, куди він отримав призначення після Київського механіко – будівного (політехнічного) інституту. У вересні 1937 року прилетіла до Києва, народила дівчинку Олю і через два місяці полетіла з дитиною і своєю мамою (моєю бабусею) назад, за Урал. Декретна відпустка тоді була дуже коротка, здається, десь чотири місяці. Бог нас оберігав: в той час, коли тривали суцільні репресії, одного за одним арештовували батькових колег, іноземних фахівців, які приїхали в СРСР будувати соціалізм, «сталінська коса», на щастя, нас оминула.
15 червня 1941 року, рівно за тиждень до початку війни, заспокоєні радянською пропагандою, бабуня і мама разом зі мною вирішили їхати на свою історичну батьківщину – Волинь, до родичів, з якими не бачилися цілих 26 років, бо ця територія до 1939 року належала Польщі. Спочатку перебували у тітки в селі Козлиничі під Ковелем. Та мирне гостювання було недовгим. Прикордонна Волинь першою зазнала фашистської навали. У неповних чотири роки навряд чи можна щось згадати, але в мою пам’ять на все життя врізалися картини жахливої канонади і кривавого неба, яким гасали чорні круки з хрестами на крилах, скидаючи на мирні поля, ліси і озера величезні бомби. Щоб зменшити переляк від бомбардування, бабуня закривала мене своїм тілом, а коли в село прийшли німці, ми з мамою ховалися під припічком. Потім переїхали до родичів у Колки, жили на дядьковій факторії. Наближалася зима і мама ризикнула якось добиратися до Києва за теплим одягом і документами. Мене з бабусею взимку 1942 року вирішили на возі лісовими стежками відправити у Шепетівку до її дочок, куди згодом повернулася мама. І лише у лютому 1944 року, після визволення міста від ворога, ми змогли приїхати додому, у Київ. Поспішаємо до вцілілого будинку на Пушкінській, З7 (на щастя, цей квартал, на відміну від перших, не згорів у вересні 1941 року), піднімаємося на останній 4 – й поверх. Стукаємо у двері – і на порозі … стоїть радянський офіцер з пістолетом. Отак зустріло нас рідне місто майже через три воєнних роки. Виявляється, було спеціальне розпорядження коменданта столиці про дозвіл «освободітелям» займати порожні квартири, в яких до війни жили кияни і куди ще не встигли повернутися. А про тих, хто був в окупації, мова взагалі не йшла, – їх вважали зрадниками і «ворогами народу». Страшно навіть уявити собі ситуацію, яка тоді склалася: мама з 6,5 – річною дитиною опинилася на вулиці, батько – у м. Воткінськ, куди евакуювали київський завод «Арсенал» (побачилися з ним лише у 1945 році). Наш одяг, меблі, книжки, посуд, родинні реліквії, мої улюблені іграшки – все дісталося чужим людям і ніхто нам не збирався компенсувати втрати, а добитися правди було неможливо. Добре, що допомогли сусіди й старі київські знайомі, у яких за різними адресами ми жили більше року. Отак і ходили з мамою від одних до других з валізою, в якій були речі першої необхідності. А ще ж треба у щось одягатися, якось харчуватися. Коли з’явилися гроші, ми змогли обідати в так званих «обжерних» рядах на Бесарабці. О, який аромат йшов від тих борщів, вареників, тушкованої капусти, каші з м’ясом! Мабуть нічого смачнішого в своєму житті я ніколи більше не їла.
Надзвичайно важко в цей повоєнний час було нашим матерям, адже чоловіки ще не повернулися з тилу і з фронту, а на жінок залишалися батьки й діти, в основному, літні люди й інваліди. Усі, хто був на той час у Києві працездатним, розбирали зруйнований Хрещатик. Коли бачиш фото або ці незабутні кінокадри по телевізору, дивуєшся силі й витримці наших героїчних, зморених голодом і нестатками жінок й дівчат, які піднімали важкі носилки з камінням, допомагали відбудовувати столицю. Я теж підносила цеглу, за це отримувала пайок – авоську з грушами. Мама важила, мабуть, трохи більше 40 кг. Коли влаштувалася на роботу, отримала квартиру і працювала, як усі, по 10 – 12 год., без вихідних (треба було швидше відбудувати країну), а дома – мала дитина, в магазинах – суцільний дефіцит і за продуктами багатогодинні черги. І якось з усіма проблемами намагалася впоратися – встигала і приготувати, і перешити одяг, отриманий за ленд – лізом від союзників (т. зв. «американські подарунки»), і влаштувати доньку у піонерський табір, і сама інколи лікувалася у санаторії.
Незважаючи на кардіологічну хворобу, професійні навички допомогли матусі ствердитися у житті, стати досвідченим бухгалтером – практиком і згодом займати відповідні до свого фаху посади у солідних установах: Наркомземі (міністерстві сільського господарства), міністерствах м’ясної і молочної промисловості, легкої і харчової промисловості та ін. Гарний фахівець, вона завжди була правою рукою директора, адже без її підпису на фінансових документах не вирішувалася жодна справа. Сподівалася, що отримає пристойну пенсію, бо працювати пішла з дитинства, проте нарахували мінімальну, десь 60 руб. Під час війни, у Шепетівці, щоб прогодувати велику родину, влаштувалася на плодоовочевій базі. Ці півтора року перекреслили весь величезний трудовий стаж – понад 40 років, тому в трудовій книжці довелося вказати тільки 17 повоєнних літ.
У матусі був спокійний, врівноважений характер, вона ніколи не підвищувала голосу, з усіма знаходила спільну мову, користувалася авторитетом, мала багато приятелів й гарних друзів, любила театр і розбиралася в ньому. Вміла гасити батьків вибуховий темперамент (він родом з Донбасу, з бідної багатодітної шахтарської родини), – навіть дивно, як вони, такі різні, разом мирно прожили понад 40 років. Я зараз кажуть, «Схід і Захід – разом». Мама душі не чаяла у своїй єдиній онучці Віточці, якій прививала найкращі риси, навчила її читати, куховарити, шанувати професіональне і народне мистецтво; до зятя Бориса як справжня інтелігентка, зверталася на «Ви». За все найкраще, що я маю, вдячна своїй матусі – турботливій, ласкавій, жертовній, яка в першу чергу думала про сім’ю, про комфорт і затишок для неї, відмовляла у всьому для себе. Вона навчила мене чесно трудитися, шанувати чужу думку, бути ощадливою, терплячою і стриманою. З 16 років я вже пішла працювати у школу і заробляти на хліб.
І ще найсвятішими у маминому житті були сімейні стосунки. Яка б важлива подія не відбувалася у сестер Войнаровських (радісна чи сумна), вони збиралися разом, хоча мешкали в різних кінцях України і навіть у Молдавії, часто з чоловіками й дітьми, обов’язково фотографувалися на пам’ять, дарували одна одній сувеніри або необхідні у господарстві речі. Цей традиційний зв’язок частково передався молодшому поколінню – нащадків від баби й діда нараховується вже понад 150 чол., але контакти між ними не такі міцні й щирі, як були у їхніх матерів. У заміжжі мама дівоче прізвище на чоловікове (Кононенко) не міняла, пишалася своїм давнім славетним родом, хоча розповідала про це не часто. Відомості про наш родовід по лінії діда, з вказівкою фондових даних, є у дворянських книгах, які знаходяться в Житомирському державному обласному (колишньої Волинської губернії) архіві, що підтверджено листом звідти, та поїхати туди ніяк не складається. Сьогодні наше родове прізвище збереглося лише у сина та онуків старшої сестри Олександри, двоє з яких живуть в Росії.
Наприкінці 60 – х рр. у мами з’явилася онкологічна хвороба, з якою вона боролася близько десяти років. Не втрачаючи надії на одужання, просила покласти її то в одну, то в іншу лікарню. Доглядати маму допомагали шість її рідних сестер, які, не рахуючись з сімейними обставинами, час від часу приїздили до Києва. За це їм величезна дяка і низький уклін. Вічная пам’ять моїй матусі і усім близьким, з якими я поєднана родинними узами, і яких вже немає серед нас.
Ольга РУТКОВСЬКА, член жіночого клубу «Волинянка»
