Ольга Рутковська
«УКРАЇНО, ТИ МОЯ МОЛИТВА…»
Свято Незалежності, якого ще не було в календарі
Ці хвилюючі рядки з вірша незабутнього Василя Симоненка стали лейтмотивом художньо – публіцистичної програми і святкових концертів, що відбулися в Києві на честь першої річниці ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України
Щодо мене особисто, то я відчувала наближення змін у країні ще задовго до цієї події та проголошення через рік Акту Незалежності України.
Вже наприкінці 80-х, коли набувала обертів так звана «перебудова» і повіяло свободою в усіх галузях життя, це особливо відчувалося у мистецтві.
Тоді ми з Вікторією Рутковською, за підтримки багатьох київських і обласних установ та організацій, на сцені колишнього Жовтневого палацу культури профспілок, де вона працювала, зініціювали втілення у життя проект «Народні звичаї, обряди, свята і традиції українців», який проіснував до кінця 90-х рр. (вже під егідою товариства «Просвіта», на різних майданчиках столиці), і нараховував в своєму активі близько 20 народознавчих та фольклорних заходів.
Декларація про суверенітет нашої держави значно активізувала не тільки політичне і громадське, а й культурне життя України, зокрема, проведення художньо – мистецьких заходів: народних свят, календарно – обрядових вечорів, тематичних концертів, фестивалів козацької слави.
На повний голос зазвучали незаслужено забуті і маловідомі епічні твори – історичні, думи, пісні періоду визвольних змагань, унікальні музичні зразки народної творчості, раніше заборонені до виконання скарби духовної спадщини. Відкрився широкий простір для відродження національної, незаідеологізованої культури.
Ця вікопомна дата увійшла в історію України як День проголошення державного суверенітету республіки. Казали, що тоді ще не на часі відзначати свято Незалежності, бо від прийняття Декларації до реального суверенітету – ген–ген як далеко. Проте її першу річницю святкували мільйони людей по всій республіці, відбулися переважно народні гуляння і громадські акції.
Зокрема, у західних областях вшанували хвилиною мовчання тих, хто віддав своє життя за волю України, хто загинув у снігах Сибіру, катівнях Гулагу, в роки Великого Голодомору; в багатьох містах і селах пройшли масові зібрання під гаслом «Від декларації про державний суверенітет – до незалежності України!».
Досить незвично відзначили подію депутати львівської обласної та міської Рад, які разом з колегами з Тернопільської, Івано–Франківської областей і групами туристів з різних куточків України здійснили сходження на найвищу вершину Карпат – Говерлу.
На імпровізованому мітингу було прийнято звернення до Верховної Ради республіки з вимогою добиватися справжньої незалежності України. Наймолодшим учасникам експедиції було довірено піднести над Говерлою український національний прапор.
Україна гомоніла…Ніби прокинулася від 70-річного (можливо, й довшого) летаргічного сну, почала згадувати свою славетну історію – героїчну і трагічну, стерті з пам’яті імена гетьманів, полковників, кошових отаманів, очільників і героїв національних воєн, поспішала увічнити, відтворити наочно, показати події, визначні постаті – в слові, на сцені; пройти походами (пішохідними, на конях, авто, вітрильниками по Дніпру); відвідати місця битв, встановити там пам’ятні знаки і вклонитися могилам лицарів, що поклали свої голови у звитяжному герці за волю України.
Інакше відгукнулися на подію Український центр народної творчості (колишній РНМЦ), де я працювала, і Республіканський центр виставок та ярмарків (колишня ВДНГ УРСР), запросивши до Києва самодіяльні і фольклорні колективи, виконавців й майстрів з п’ятнадцяти областей та гостю з Кубані (Росія).
Їх репертуар був присвячений виключно темі «Україна», але відображений у різних формах, жанрах, стилях. Аматорів і гостей вітали відомі митці Леопольд Ященко, Вадим Крищенко та ін.
Леопольд Ященко Вадим Крищенко
Збирач і охоронець народних скарбів скульптор Іван Макарович Гончар (на той час він хворів, але заради цього мистецького патріотичного заходу погодився взяти у ньому участь, і його привезли на машині).
Іван Гончар серед учасників свята
Концерти почалися зранку в різних куточках Виставки і продовжилися після обіду у Зеленому театрі – скрізь було велелюдно і такої щирості, глибокого змісту творів та патріотичного звучання глядачі ще не бачили і не чули, бо народ звик переважно до розважального, веселенького репертуару.
У програмі «Фольклорне намисто» переплелися народні мелодії і традиційні обряди у виконанні ансамблів з Одещин, Криму, Івано – Франківщини, Кіровоградщини, Київщини; з патріотичними творами виступило ряд читців, бандуристів та співаків з різних областей.
Звучала соціально–побутова, історична, козацька, стрілецька, повстанська пісня, молитва, твори на слова Т. Г. Шевченка.
Громадянським пафосом були пройняті пісні чоловічих гуртів «Черкаські козаки» з сіл Червона Слобода і Христинівка, що на Черкащині, та «Подоляни» з Літина на Вінниччині – вони подарували киянам незабутні хвилини гордості за свій народ.
Гурті «Черкаські козаки»
Оригінальну і сміливу на той час за тематикою композицію «Герої України» показали актори народного театру «Гамалія» Народного Дому «Просвіта» з села Раневичі і народного театру «Прометей» Дрогобицького механічного технікуму Львівської області.
Режисер В. Котович зумів об’єднати на одній сцені славетних українців різних епох – від київських князів, гетьманів, полковників – до вояків і очільників січового стрілецтва та ОУН – УПА. Богун і Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Полуботок, Калнишевський, Тарас Бульба з синами, Петлюра, Коновалець і Бандера зверталися до нащадків із закликом берегти заповіти гетьманів і кошових, героїв визвольних змагань, тих, хто поклав свої голови за волю України, хто боровся за незалежну соборну державу.
Безперечно, не кожний з присутніх на святі був здатний відчути душею сміливе трактування образів українських героїв, тому не всі виступи глядачами були сприйняті однозначно.
Та можна повністю погодитись з висловом Івана Макаровими Гончара: «Всяке починання не може бути ідеальним, воно потребує вдосконалення. І, слава Богу, що зараз відроджується козацьких дух, який сьогодні потрібен більше, ніж будь – коли. Бо в нашому житті так мало зосталось чогось ясного, світлого… І якби козацтво змогло відродити оті найвищі ідеали духовності проміж собою, воно б зробило величезний внесок у відродження нашої національної свідомості. В нашому козацтві я бачу силу, яка поверне українському народові щирість, любов до ближнього, працьовитість і достаток, поезію нашого життя. В козацтві усі наші корені».
На зустріч з аматорами і численними глядачами прийшли народні депутати УРСР Юрій Збітнєв, Валерій Івасюк, Сергій Головатий, Арсен Зінченко. З імпровізованої депутатської трибуни лунали палкі виступи, сповнені турботи про долю України та її багатостраждального народу і надії на очікувані в державі зміни.
Доповнили різнобарвну палітру свята роботи народних майстрів: гончарні вироби Петра Кучера із Сміли Черкаської області, витинанки і писанки Марії Гуцуляк, Оксани Городинської, Людмили Сорочинської з Могилева – Подільського на Вінниччині, вишивки Надії Кончаківської з Києва та декоративні розписи майстрині зі станиці Білоречинської Краснодарського краю (Кубані) Ольги Орлової, яка продемонструвала техніку пальцевого розпису.
Марія Гуцуляк
Оксана Городинськв
Справжнім сюрпризом для багатьох стала експозиція українських грошей – паперових і монет, що були в обігу в Україні в різні часи – їх показали колекціонер української асоціації «Реліквія» з Києва та нумізмати з Донецька. Гарною кодою свята став сюрприз від клубу любителів голубів, члени якого випустили у небо десятки білокрилих птахів – символ миру, надії, любові.
У величезний об’єднаний хор перетворилася центральна площа Виставки, коли аматори й усі присутні на святі разом співали твори на слова Великого Кобзаря, а також патріотичні пісні «Ой у лузі червона калина», «За Україну, за її волю», «Повіяв вітер степовий», національний гімн «Ще не вмерла Україна».
Це було свідченням тому, що тільки у єдності, у спільній праці на благо рідної держави можна добитися реального суверенітету.
Післяслово через 30 років
Аж не віриться, що все це було насправді у липні 1991 року: патріотичне піднесення, сплеск масового протесту проти існуючої влади, хвиля самоусвідомлення, що ти українець, що матимеш довгоочікувану самостійну державу, що вдалося, нарешті, вирватися з дружніх обіймів «старшого брата», молодшого від тебе майже на тисячу років.
Велелюдні мітинги і віча на площах великих й малих міст, прапори на зібраннях та концертах, напівзабута аутентична пісня і традиційний обряд у всій своїй красі й повноті…
«Що це Рутковська придумала? Яке свято Незалежності?» – дорікало керівництво Міністерства культури УРСР у відповідь на мою пропозицію відзначити річницю проголошення Декларації масовим заходом «Україно, ти моя молитва…» на Виставці у столиці.
А я, в свою чергу, наполягала: «В Росії вже є таке свято, і в нас має бути!». І хоча на державному рівні воно не проводилося і його ще не було в календарі, вже відчувалося наближення змін.
І я пишаюся тим, що зробила перший крок йому назустріч, хоча й серед організаторів були противники, і можна було почути з уст відповідальних працівників колишньої ВДНГ: «Заберите эти желто-синие тряпки, не надо ставить их на сцене».
Від часу проведення цього патріотичного мистецького заходу до Дня прийняття Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року залишалося трохи більше трьох тижнів і ніхто не очікував, що чекає країну найближчим часом.
Сьогодні, через 30 років, не можу без щему згадувати ту незабутню подію, те піднесення, з яким виступали учасники і з яким хвилюванням сприймали глядачі кожний їхній номер.
А які палкі промови лунали з уст шановних депутатів (що згодом, на жаль, стали не всі шановні), скільки болю за ситуацію в країні і сподівання на краще народу, які сумніви щодо особи тодішнього партійного лідера Леоніда Кравчука і його діяльності в уряді вони висловлювали!
Хіба можна було тоді, на зорі Незалежності уявити, що станеться за час, що минув, з державою та її набутками, і що президент Л. М. Кравчук буде не гіршим варіантом?
Хто знав, що не зможемо втримати досягнення, завойовані з такими труднощами. Як і в княжі, козацькі часи, у період національно – визвольних змагань, причиною поразок стали міжпартійні (у минулому – міжусобні) сварки, зрада вождів, відсутність єдності, зазіхання сусідів на нашу землю, а також ринкові відносини і гроші, великі гроші, що, як і раніше, правлять світом.
Чи можна було уявити собі, що незабаром зникне головна сцена Виставки (Зелений театр хтось випадково спалить); гурт «Черкаські козаки» під час гастролей в Америці надовго залишиться за океаном, і тільки на початку 2000–го року керівники Юрко і Василь Марштупи повернуться додому, але будуть займатися переважно естрадною діяльністю?
А моя колега і надійний помічник Катерина Дунай виїде в Італію і там знайде свою долю…Не стане і нашого доброго друга, режисера Тернопільського обласного театру, постановника вищезгаданого незабутнього дійства та інших народознавчих і обрядових вечорів, заслуженого діяча мистецтв України, Євгена Петровича Ваврика.
Нехай запропоновані матеріали навернуть читачів не тільки на ностальгічні спогади, а, можливо, допоможуть у майбутньому в проведенні подібних патріотичних заходів, що сприятимуть черговому відродженню нашої держави, багатостраждальної української культури і народної творчості.
Здається, світло в кінці тунелю все ж таки є і під час відзначення 30-річного ювілею Незалежності сподіваємося побачити цікаві змістовні тематичні програми і концерти, які засвідчать багатство й мистецькі досягнення українців крізь століття – від автентики, бароко – до сучасних музичних творів.
Ольга РУТКОВСЬКА
