Нелля Даниленко
Ночі, що минула, наснився Євген Сверстюк. Не пам’ятаю деталей, але Євген Олександрович усміхався. Прокинулася з легким серцем. Далі – напружений і цікавий день роботи в апаратній студії Будинку звукозапису Українського радіо. Вже вдома. І знову згадалося…
Коли не стало Євгена Олександровича, подзвонив Василь Овсієнко: «Напишете спогади про Сверстюка? Ми готуємо книжку». Звичайно, напишу.
Василь Васильович Овсієнко
Пізніше, прочитавши ті спогади, побратим Сверстюка, правозахисник, в’язень (як і Євген Сверстюк) радянських концтаборів, Микола Горбаль сказав: «Це зріз певної частини цілого покоління».
Микола Андрійович Голрбаль
Дякую долі і Миколі Андрійовичу Горбалю, що в моєму житті трапилися такі люди, як Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Семен Глузман, Микола Плахотнюк, Надія і Леоніда Світличні, Юрій Бадзьо – “Люди світла” (Світлана Кириченко), шістдесятники. Багато з них, на жаль, уже за обрієм.
Семен Глузман Юрій Бадзьо
Надія і Леоніда Світличні
Микола Плахотнюк
А мої спогади про Євгена Сверстюка з книжки “На полі честі. ІІ”
Ось вони:
«Одразу перепрошую у шановного читача за дещо задовгий вступ про себе, але без нього важко зрозуміти важливість і значимість постаті Євгена Олександровича Сверстюка в моїй долі.
Отож, в 1965-му році, коли 4-го вересня Василь Стус в переповненому кінотеатрі “Україна” в Києві вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!» – і підвелися кілька десятків безстрашних, я ходила до 3-го класу однієї з полтавських шкіл і, як зразкова піонерка, на заклик: “Піонери! До боротьби за справу Комуністичної партії будьте готові!” – відповідала: ”Завжди готові!”, навіть гадки не маючи, що серед “справ” Комуністичної партії – і нищення найкращих синів і дочок мого народу.
І хоча я тоді ні в чім не була винна і навіть не чула таких імен як Василь Стус, Євген Сверстюк, Микола Горбаль, Василь Овсієнко, Алла Горська, Іван і Надія Світличні і ще багатьох і багатьох, котрі тепер серед найдорожчих, – відчуваю і свою перед ним провину, і сором за сліпоту, і гнів до тих, котрі кричали нам із трибун про гуманність, свободу, рівність, братерство, а зійшовши з трибун, сідали в чорні “Волги” чи “ЗІМи” і їхали підписувати документи про обшуки та арешти істинних борців за свободи і права людини, тих, які хотіли бачити Україну рівною серед рівних і вільною серед вільних, а також документи про вилучення тисяч українських книжок із бібліотек і секретні розпорядження про доплату викладачам російської мови.
Нічого я про це не знала, вихована на радянській ідеології . От тільки тато… коли я стала членом Комуністичної партії, тато мене привітав так: “Шкода, тепер і ти серед тих бандитів”. Я страшенно образилась. Я свято вірила, що комуніст повинен бути завжди там, де найважче: першим іти в бій за Вітчизну, захистити слабшого, віддати останній шматок хліба голодному – словом, у комуніста один привілей – не мати ніяких привілеїв. Але потім, коли побачила, очоливши Полтавське міське радіо, привілеї партійної верхівки, була вражена і приголомшена.
Я спробувала боротися. Я страшенно обурилася, коли дізналася, що для партійних чиновників є спеціальна лікарня, де умови в сотні разів кращі, ніж у лікарнях для простих смертних, що для високих партійних чиновників вирощують городину на спеціальних ділянках і в спеціальних господарствах вигодовують тварин і птицю для споживання.
Мене охопив праведний гнів, коли комуністи збудували для себе розкішне приміщення обкому партії в той час, як по хворих дітях в старезному приміщенні туберкульозного диспансеру бігали пацюки.
І коли на обласній партконференції в 1989 році прозвучали тривожні нотки – мовляв, останнім часом партію намагаються дискредитувати в очах народу, я у своєму, можливо, аж занадто емоційному виступі зазначила, що ніхто не може дискредитувати партію, окрім неї самої. І запропонувала працівникам обкому віддати свої розкішні кабінети під палати хворим на туберкульоз дітям.
Кілька днів після цього чекала звільнення з роботи чи ще якоїсь неприємності. Нічого не було. Але я відчула в собі переміни – не хотіла, не могла жити як раніше. Ще не знала до кінця, як стану жити по-інакшому, але по-строму вже не могла і, що діється зі мною, ще не розуміла. Тепер розумію: в душі прокидалося почуття власної гідності. Вже пізніше була надзвичайно втішена, прочитавши слова Євгена Сверстюка:
“Відродження починається з гідности, а не свідомости. Треба повторити це тричі.”
1992 року я переїхала з Полтави до Києва. Моє перше знайомство з Євгеном Сверстюком було заочним. Я почула по Українському радіо його авторську передачу про Тараса Шевченка.
Це був цілий цикл розповідей, котрий вразив мене: я вперше пізнавала Шевченка не стандартного, не з бронзи і не в кожусі – мені розкривалася велика душа великої людини, яка любила і страждала і всю силу таланту свого, і все теплого великого серця віддала Україні.
Шевченко залишився для мене після тих розповідей неосяжним генієм, але став і близьким, як брат. Думала про поета і про автора передач. Який він, отой Євген Сверстюк, що тихим спокійним голосом здатен викликати в душі бурю емоцій?
Вперше не з радіоприймача почула його голос і побачила мудрі, лагідні очі, що випромінювали спокійну впевненість, незлобивість і гідність, на виставці робіт брата Миколи Горбаля – Богдана.
Говорили тоді здебільшого, безперечно, про унікальне обдарування самобутнього художника, який за нашими земними мірками вважався ненормальним, а як поглянути глибше, за словами його брата Миколи (шістдесятника, правозахисника, колишнього в’язня сумління), “ніс у собі незбагненну істину”.
Пам’ятаю, як Євген Олександрович уважно розглядав роботи Богдана, ніби абстрагуючись від усього навколишнього і проникаючи в дивовижний світ майстра.
А потім у газеті “Наша віра”, якою до останніх днів опікувався Євген Сверстюк, прочитаємо: “…події зовнішнього життя його обминули: він не прийняв до свідомості значень, символів і знаків нашого світу. Він живе в своєму світі і постійно виражає його малюванням. Мабуть, це світ апріорно згармонізований в собі, сповнений барв і рухів”. Так зрозуміти і відчути складну душу художника дано не багатьом.
Невдовзі відбулася і наступна наша зустріч. Працюючи на студії Укртелефільм, я знімала стрічку про Івана Світличного, і без інтерв’ю Євгена Олександровича, звичайно, цей фільм не уявлявся.
Іван Світличний
З якою любов’ю і повагою говорив він про Івана і Надійку, про цих невтомних трудівників духу і лицарів свободи! Так говорити про інших може лише людина, котра сама досягла вершин духовної досконалості і глибин правдолюбства.
Не можу не згадати і прямоефірних передач на Українському радіо, до участі в яких я, як журналістка, запрошувала Євгена Сверстюка.
Поставити зі своїх запланованих запитань встигала небагато – починалася злива телефонних дзвінків від слухачів, і пан Євген відповідав людям на їхні запитання, на їхні вагання і сумніви… І ніколи не встигав відповісти на всі – часу передачі не вистачало, тож, вийшовши зі студії, довго спілкувався з людьми телефоном.
Його СЛОВО було потрібне багатьом і багатьом, як світоч на непростому шляху до істини, до розуміння цього світу і себе в ньому.
І навіть найповажніші світу цього приходили до Євгена Сверстюка як на прощу. Пам’ятаю його ювілейних творчий вечір в Національній філармонії, коли до зали з початком дійства на сцені тихенько зайшов Президент України Віктор Ющенко.
Зайшов саме з початком дійства, бо коли б прийшов раніше, треба було б за інструкцією всіх гостей шановного зібрання пропускати через “рамку” і робити “догляд”, чого ювіляр, пройшовши радянські тюрми, табори і заслання, ні в який спосіб допустити не міг. Президент, до його честі сказати, це зрозумів. Прийшов, як усі, хіба що трішки пізніше…
До Євгена Сверстюка, завжди тягнулися люди. І його соратники по боротьбі за честь і гідність, за свободу і незалежність України, і зовсім молоді; і ті, хто добре знав його, і ті, хто лише чув і бачив на екрані телевізора або читав його книжки, слухав лекції, повертаючись у думках до прочитаного і почутого знову і знову, бо там – правда, і неспокій, і віра:
“Якщо нація, яка обороняє свій край, є мобілізована духовно, то таку націю неможливо перемогти. ОДИН У ПОЛІ ВОЇН — ЦЕ ПЕРШЕ ГАСЛО КОЖНОЇ ЛЮДИНИ. Кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших”.
Доля обрала його бути совістю нації, і він свою долю не зрадив.
Той же Микола Горбаль в одному з віршів, написаних у неволі, каже:
“Як святково зустріти людину,
Що вміє говорити
Зі своєю совістю”.
Це і про Євгена Сверстюка. Як не вистачає нам тепер отих вечорів у Київському будинку вчителя, на які збирав нас пан Євген: вручити найдостойнішим премію імені Василя Стуса, презентувати книжку когось зі своїх побратимів, віддати шану пам’яті незабутнім синам і дочкам України!
Він виходив до мікрофона, і ми знали – почуємо слово мудре, гаряче, правдиве, цілюще… Тепер знаходимо те слово в його книжках. І в книжках його однодумців-соратників.
Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван і Надія Світличні, Валерій Марченко, – котрі стали вічністю, і нині сущі: Микола Горбаль, Василь Овсієнко – ті маяки, за якими звіряю свій життєвий шлях.
Василь Стус
Валерій Марченко
І коли дуже важко, коли починає заповзати в душу зневіра, відкриваю книжку пана Євгена “На святі надій” (особливо дорога мені ще й тим, що є в ній дарчий автограф автора) і читаю:
“Усі живі збирайтеся зі своїми свічами на
СВЯТО НАДІЙ!
Наша мить прекрасна: вона завжди єдина.
Ми вічно ті самі – під знаком Високого Духу.
На свято надій приносимо
Своє світіння”».
Нелля Даниленко
