12 МІСЯЦІВ КАРАНТИНУ: У САМОТІ ТА З
НАЙРІДНІШИМИ У ТРИВОЗІ ТА НАДІЇ
НАСАМПЕРЕД – ПРО ВДЯЧНІСТЬ
Моє знайомство з МГО «Волинське братство» та Жіночим Клубом «Волинянка» почалося, як не дивно, з книжки. Цілком символічно, адже своє життя я пов’язую передусім із літературою, а отже, з книжками та текстами.
То було влітку, дзвінок пролунав несподівано, та сприйняла я його з радістю. Телефонував давній знайомий, точніше, відомий українець, великий режисер, шевченківський лауреат Михайло Ткачук, із яким свого часу провела ексклюзивне інтерв’ю для Всеукраїнської газети «Сім’я і дім», де пропрацювала майже десять років кореспонденткою.
Власне, завдяки шеф-редактору цієї газети світлої пам’яті Івану Корсаку, відбулося і наше знайомство з паном Михайлом, і ця літня телефонна розмова. Пан Михайло запропонував опублікувати про видатного волинянина мій спогад, що увійшов до книжки «Живий Іван Корсак» (видавництво «Ярославів вал») і в журналі «Волинь моя» Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство».
Авжеж, я погодилась на публікацію. І невдовзі отримала в подарунок десятий, ювілейний (присвячений двадцятій річниці «Волинського братства»), номер журналу-альманаху «Волинь моя» на 470 сторінок – такий собі справжній фоліант, коли взяти видання до рук.
Альманах справив на мене велике враження! Я з цікавістю дізнавалася про багатолітню активну діяльність «Волинського братства», його успіхи, досягнення, волонтерство, постійну допомогу військовим, що ось уже сьомий рік воюють на сході України з російськими загарбниками.
Новини про Жіночий Клуб «Волинянка», якому от-от виповниться цілих 18 років, і який весь цей час брав участь у найрізноманітніших творчих заходах країни, щиро захопили. Я роздивлялася світлини, на яких упізнавала знайомі місцини та обличчя, зачитувалася біографічними оповідками членів Братства, зокрема й очільниці Клубу «Волинянка» Жанни Шнуренко, завдяки якій робота «Волинського братства» не припиняється й у ці складні та непевні часи коронавірусної пандемії.
Знайомство з «Волинським братством» почалося з журналу-альманаху «Волинь моя»
Мені пощастило, я таки встигла побувати в колі цієї великої, дружньої і міцної волинсько-київської родини з осердям у центрі столиці. Вперше – напередодні Нового 2020 року, коли в офісі Братства відбулося справжнє святкове дійство з піснями, колядками, сценічними постановками, авторськими віршами.
Тоді вже наживо захоплювалася акторськими, співочими, режисерськими, сценарними, поетичними, гумористичними, художніми, організаторськими талантами своїх земляків.
Дізналася, що Об’єднання організовує чимало всіляких заходів, конкурсів, зібрань, зокрема й на Волині. Що є не тільки Жіночий Клуб «Волинянка» а й музичний колектив «Волиняни», який успішно гастролює київськими та іншими краями.
Під час першої зустрічі з земляками. Фото Георгія Лук’янчука
Вдруге завітала до офісу земляцтва наприкінці січня 2021-го. Тоді згадували та вітали січневих іменинників, у тому числі – дуже несподівано, а тому незабутньо й надзвичайно приємно, – мене. Вдячна за це всім причетним!
Несподівані вітання й дарунки – завжди невимовна приємність!
Фото Георгія Лук’янчука
Зрештою, я зрозуміла, що «Волинське братство» – не просто назва організації, а ціла «фабрика» з популяризації Волинської землі та київських волинян в Україні та за її межами.
Кожного місяця, в останній четвер, київські волиняни збираються біля Золотих воріт, зорганізовують таку собі маленьку київську Волинь і ні, не відпочивають, а шукають і знаходять шляхи підтримки своїх талановитих земляків.
Як приміром, 2019 року художниця Валентина Протопоп отримала цілорічну Державну стипендію, а художник, графік, монументаліст Роман Петрук – звання «Заслуженого діяча мистецтв України».
І все це – завдяки небайдужим, цікавим, активним і відповідальним людям-ентузіастам. Серед яких, до речі, є не тільки вихідці з Волині. Скажімо, обидва мої візити й участь у святкових, гостинних дійствах Клубу «Волинянка» стали можливими завдяки тому-таки Михайлові Ткачуку, він є Почесним членом Ради МГО «Волинське братство».
Із режисером Михайлом Ткачуком. Щаслива, що завдяки Братству
наші шляхи знову зійшлися. Фото Георгія Лук’янчука
Завжди згадуватиму про ті вечори і той час, проведений у колі «своїх», дуже близьких за духом, домом, говіркою, піснями та гумором людей. Бо що буде далі – мало хто знає. Однак щиро сподіваюся на нові й щомісячні зустрічі у «Волинському братстві»!
ЩО ВІДІБРАВ І ЩО ДАВ КАРАНТИН
Карантин змінив практично все. Він зачинив нас по домівках на довгі місяці, залякав і настрахав.
Пригадую, як на початку весни чоловік подарував мені квітку ірису: тендітні фіолетові бутони саме з’явилися на квіткових ринках, наближалося восьме березня 2020 року. Як і зазвичай, я поставила рослину в вазу й чекала, коли бутон розкриється. Іриси, саме в бутонах, чоловік дарував не раз і завше вони розпускалися. Та вперше сталося так, що квітка не розцвіла. Вона зсохлася, попри те, що стояла у воді.
Я би не зважила на це, якби невдовзі з нами не почали відбуватися дивні, адже зовсім незвичні, події: ми зажили в умовах строгого карантину через коронавірус. Повсякденне розмаїте, насичене, бурхливе, «вічно-не-встигаюче» й наперед розплановане життя згорнулося й ніби зсохлося, як бутон ірису, що так і не забуяв навесні. Усіх поглинули обмеження, закритість, неволя. Зникли можливості гуляти досхочу, зустрічатися з друзями та рідними, – вірус зачинив нас у квартирах та домівках.
Згодом ми читатимемо багато матеріалів про те, що змінилося в нашому житті, як ми переживаємо і проживаємо карантин, що більшості з нас є складним, що не вдається або, навпаки, почало виходити. Що болить, що радує чи й дивує.
Ще через трохи багато хто почав ділитися власним досвідом, коли зненацька щось нове почало розкриватися у собі (чи про себе), чого раніше не помічалося, бо не практикувалося.
Коротко кажучи, карантин багато чого в нас відібрав, але дещо й дав. Як от, нові знання про самих себе.
Під час строгого карантину, з квіткою, що так і не розцвіла
Протягом року я збиралася їздити містами з презентаціями свого найновішого роману «Говори, серце, не мовчи», зустрічатись із читачами в книгарнях та бібліотеках. Однак пандемія внесла корективи й «бачитися» з книголюбами стало можливим хіба онлайн. Тепер ми до цього навіть призвичаїлися. Хоча ніщо не замінить зустрічей віч-на-віч.
З іншого боку, тривалий карантинний час, проведений удома, спонукав писати. Щиро вірю, що ситуація довкола книговидання набере звичних обертів і читачі невдовзі отримають від улюблених авторів багато книжкових новинок, у тому числі й мою. Адже я завершила збірку оповідань і зараз працюю над новим романом.
Перед початком онлайн-зустрічі з читачами. За робочим столом, просто з дому
Карантин прогорнув завісу в дружбі. Перебуваючи далеко одне від одного, на відстані, стало зрозумілим, із ким ти є по-справжньому близьким. Наповнено, це добре. І хоча втрачати друзів для мене завжди болісно, та я постаралася впоратися з цим і змиритися.
На диво, під час карантину я багато куховарила й при цьому слухала всілякі лекції-онлайн із літератури, журналістики та історії України. Намагалася самонавчатися.
Вперше у житті свято Великодня, на яке щороку чекаю з особливим бажанням і трепетом, я провела не в колі великої родини, а лише з чоловіком та сином. Втім, нам однаково пощастило: завдяки посилці з домашніми смаколиками від бабусі Наташі (моєї мами) з Волині, ми на Пасху їли паску, ковбаску, червоне яйце та інші домашні лакомини.
Перший «сімейний» Великдень у Києві, щоправда, з волинськими пасочкою та наїдками
Зрештою, ми з чоловіком вирішили, що треба вибиратися з міста в село, аби трирічний натоді син Тарас мав можливість бувати надворі-на волі якнайдовше. Тож цілий травень, а також літо ми провели в батьків на Волині. Усі переваги, радощі, приємності та користь літування на селі – усе це було до наших послуг. А ще ми відзначили 65-ліття нашого дідуся і тата Володі!
Тарас-помічник
З бабусею на сіні
За «родинним» столом, що його змайстрував самотужки дідусь Володя
І гойдалку отакенну дідусь сам змайстрував!
Серпневі сонця гарбузів
А восени сталася біда з моєю мамою, Тарасиковою бабусею: вона тяжко захворіла. Довгих чотири місяці, донедавна, ми боролися за її одужання.
Зараз мама вдома, навіть ходить на роботу до школи, де вчителює. Нам вдалося дочекатися дня, коли вона залишить лікарню (де зустріла свій 60-літній ювілей), і повернеться додому.
Думаю тепер: що таке, цей карантин, супроти щастя, коли твої рідні здорові й живі?!
Хай оминають нас недуги!
Здоров’я усім!
Жанна Куява
