Зраджена Волинь, або як керівництво АК
кинуло поляків на розправу УПА
Передмова автора перекладу
Зайшов у книжний магазин у польському місті Жешув (Ряшів). На прохання показати щось на тему Волинської трагедії, мене підвели до окремого стенду, де лежали книжки десятка авторів. Перед стендом стояв столик з горою літератури про “людобуйство”. Та увагу привернула праця “Зраджена Волинь, або як керівництво АК кинуло поляків на розправу УПА”.
Автором її був скандально-відомий, суперечливий, цікавий молодий письменник дослідник альтернативної історії Піотр Зихович (Piotr Zychowicz). В нинішньому році він мав отримати за цю книгу престижну літературну премію, але діюча польська влада за місяць до оголошення результатів конкурсу зняла п. Зиховича з листа претендентів. Скандал тільки пішов на користь його популярності.
Лише перерахую деякі попередні праці Зиховича:
“Pakt Piłsudski-Lenin”, “Żydzi”, “Opcja niemiecka”, “Pakt Ribientrop-Beck”. Хоча критики називають їх історичним міражем, але вони до вподоби читачам, окрім владних польських інституцій.
Книга “Зраджена Волинь” є виразно, як би це висловитись, антибандерівського, навіть з відтінком прихованого садистичного смакування сцен польсько-українських, українсько-польських розправ у 1943 році. Але змальовуючи баталії та насилля автор не міг обійтися без аналізу причин українсько-польського протистояння.
Цьому присвячений розділ “GENEZA”, який і був мною перекладений та наведений нижче. Сподіваюсь, що альтернативна точка зору буде цікавою. Так само сподіваюсь на наступні коментарі зацікавлених фахівців та краєзнавців Волині.
Сергій Шевчук
* * *
Piotr Zychowicz
Wołyń zdradzony, czyli jak dowództwo AK
porzuciło Polaków na pastwę UPA
G E N E Z A
В чому полягав конфлікт між поляками та українцями під час II світової війни? Публіцисти та історики часто роз’яснюють це питання використовуючи незвично довгі, складні і суперечливі відповіді Посилаються на суспільні процеси, перебирають десятки причин і мотивів. Однак відповідь є досить простою.
Конфлікт між поляками та українцями полягав у тому, що поляки хотіли, щоб по закінченні війни Волинь та Східна Галичина опинились в кордонах польської держави. А українці хотіли, щоб по закінченні війни Волинь та Східна Галичина опинились в кордонах держави української.
Це була класична суперечка за територію. Конфлікт за землю. Його можна було розв’язати двома способами. Або за допомогою меча, або шляхом переговорів та вироблення якогось компромісу. Проблема полягала в тому, що жодна сторона йти на поступки та компроміси не мала ні найменшого бажання.
Польський уряд висловлював позицію непорушності східного кордону II Речі Посполитої. Про те, щоб дарувати якійсь майбутній, туманній Україні чотири воєводства та сотні тисяч поляків, які там проживали, не могло бути мови. Польський політик, який би задекларував готовність відмовитися від Львова – одного з трьох найважливіших осередків культури – був би прикінчений, скомпроментований в очах публічної думки.
Не для того Польща вступила у війну, не для того протистояла захопленню Вільного Міста Гданська німцями, щоб зараз добровільно зректися близько 100 тисяч квадратних кілометрів власної території. То було для наших тодішніх земляків очевидним.
В свою чергу українські націоналісти категорично відкидали можливість повторення передвоєнної ситуації. Волинь та Східна Галичина визволились з-під “польського ярма” не для того, щоб після війни знову під нього попасти. Польща була розбита в порох, уряд в еміграції був далеко, а польські підпільні структури на Волині та Східній Галичині були рахітичні. Чого б це українці мали поступатись полякам?
Украінський політик, який би погодився віддати територію в 100 тисяч квадратних кілометрів і грубо понад 4 мільйони мешканців – був би прикінчений.
Очевидно, що інтереси обох сторін були абсолютно протилежні. Без надії на найдрібніше погодження. Обидві сторони не мали ніякої довіри між собою. А оскільки дипломатичний компроміс був неможливий – конфлікт просто мусив бути розв’язаний збройними методами. Не треба було бути пророком, щоб передбачити, що на Волині та Східній Галичині дійде до польсько-українського зіткнення.
Попередня історія польсько-украінських стосунків у 20-му столітті також допускала кровопролиття у масових масштабах.
ЗАМАХ У ЛЬВОВІ
12 квітня 1908 року до кабінету намісника Галичини Андрея Потоцького зайшов радикальний український студент і агітатор Мирослав Січинський. Зробив чотири вистріли у польського аристократа, поранивши його смертельно. Цей акт терору, жертвою якого став повсюдно улюблений та шанований намісник, шокував громадську думку не лише у Львові, а й по всій Австро-Угорщині.
Замах в намісничому Палаці відкрив перший розділ польсько-українського конфлікту, який точився усю половину двадцятого віку. І розділив два сусідні народи, отруюючи кров побратимства на багато поколінь.
Що стало причиною, підгрунтям цього спору? Народження сучасних націй і пов’язана з цим експлозія націоналістів. Цей процес посилився на переломі девятнадцятого та двадцятого століть. Раніше століттями поляки і русини жили одні біля інших в межах багатонаціональних імперій. Спочатку в Речі Посполитій під наглядом спільних королів, а після поділів – над ними панували імператори Росії та Австрії. Зрозуміло, між поляками та русинами впродовж віків доходило до різноманітних конфліктів, та мали вони релігійний чи суспільний характер.
Двадцяте століття було століттям революцій. Раптово довічний консервативний порядок був перевернутий догори дригом. Частина русинів визнала себе за окремий народ і, аби відрізнятись від росіян, взяла собі нову назву “Українці”. Першочерговим завданням та мрією представників цього руху стало здобуття незалежності. Створення великої “самостійної” України.
Націоналізм затуманив голови і частині поляків. Відкинули вони мрії своїх предків про відбудову багатонаціональної Речі Посполитої на користь створення етнічної, племінноі Польщі для поляків.
Проблема полягала в тому, що на Волині, котра перебувала за російським муром, поляки та українці жили поруч, одні з одними. Так само як і в Східній Галичині, що була під Австрією. Обидва націоналізми опинились на шляху до зіткнень. Однаково українці, як і поляки, прагнули. щоб спільні терени, де вони мешкали, в майбутньому опинилась в їх власних державах.
Першим польсько-українським полем битви стала австрійська Галіція. Територія, де українські еліти були найсильніші, а українські власники найкраще усвідомлені та зорганізовані. Однак, реальну владу там мали поляки, які в шістидесятих роках девятнадцятого століття виторгувати у австрійського імператора запровадження галіційськоі автономії. Вона полягала в управлінні поляками краєвої адміністрації, а також затвердження польської мови як офіційної і створення польського університету.
Такий стан речей обумовлював очевидне почуття кривди в середовищі україців, які відчували себе громадянами другої категорії і тяжіли до зрівняння у правах з поляками. В свою чергу, частина поляків гостро протистояла таким прагненням, вважаючи українськість штучним витвором, фанаберією жменьки радикальних інтелектуалістів, які мають десь спокійних та просто щирих русинських хлопів.
Власне таким було підґрунтя замаху на намісника Потоцького, який, парадоксально, але як і більшість консерваторів та аристократів, був до українців налаштований жичливо і висловлювався за їхню рівноправність.
Його світла, толерантна постать була непопулярною як серед польських націоналістів, так і українських. Перші вважали його за “хлопомана”, який заграє та розбещує “гайдамак”, других не цікавили жодні компроміси. Ставка була на революційну і тотальну конфронтацію з поляками, а в поляках, що тяжіли до угоди, бачили загрозу для своїх радикальних планів.
“ОКУПАНТИ”
Конфлікт польсько-украінський, приспаний та притрушений грандіозною завірюхою, яка в 1914-1918 роках спустошила Європу, вибухнув з подвійною силою відразу після Великої Війни. В результаті військових та революційних струсів імперія Габсбургів, як і Романових перетворилась в руїни. На слуху націоналістів гуркіт повалення старих монархій звучав ніби сигнал горну, що кликав до бою. Нарешті пробив іх час!
На розвалинах старого ладу, традиційних мультинаціональних монархій, мали тепер повстати сучасні національні держави. Питання було лише одне – а в яких кордонах? Що робити з територіями – а в Центрально-Східній Європі іх було доволі – на яких одні біля одних жили представники різних народів? З землями, на яких етнічні межі були нечіткі, розмиті?
Ніхто очевидно не хотів добровільно нікому уступати. В майбутньому на цю частину континенту мусив налетіти вихор. Як наслідок, Східна Європа спалахнула низкою розбурханих кривавих конфліктів. Одним із найгостріших була конфронтація поміж поляками та українцями.
Українці задекларували створення Західноукраїнськоі Народної Республіки та 1 листопада 1918 року спробували заволодіти Львовом. Агресивно налаштовані до подібної акції, поляки чинили їм збройний опір. На вулицях міста дійшло до запеклої боротьби. Билися за кожну вулицю та кожну будівлю. Легендою стала героїчна постать польської молоді, Львівських Орлят.
Битви за Львів перейшли у відверту війну між ЗУНР та Польщею. Між прибулими на поміч регулярними частинами Війська Польського та Українською Галицькою Армією. Ця війна із змінним успіхом точилась аж до липня 1919 року. Аж поки військо генерала Йозефа Галлера, яке прибуло з Франції, змогло переламати фронт і відтіснити українські частини з Галичини. Поляки перемогли.
Як відомо, найкривавішими є саме громадянські війни. Не інакше було і з війною галіційською. Обидві сторони скоїли під час неї військові злочини. Обидві боролись безпардонно. Доходило до вбивств, “ворожі елементи” утримувались у страхітливих таборах для інтернованих. На відвойованих військами територіях запроваджувалась брутальна українізація чи полонізація.
Програна війна з Польщею і розбита ідея молодої української державності були для украінців національною катастрофою. Руйнацією надій та мрій. В українському середовищі запанували гіркота і смуток на тлі польського панства. Українці з Волині та Східної Галичини трактувати польське управління як завоювання та окупацію. А оскільки в межах відродженої польської держави знаходилось їх 4 мільйони, молодий організм державотворення роз’єдала незагоєна болюча рана.
“Українська проблема” стала найбільш гарячою проблемою II Речі Посполитої. Тим більше, що польський уряд не спромігся визнати Волинську та Східно-Галицьку автономії, як і рівноправності українців. Стали вони громадянами другої категорії, але ж було це просто курйозом, бо на теренах, де вони проживали, складали переважну більшость.
Найгіршою ситуація виглядала на Волині, де проживали 68% украінців і ледь 17% поляків. У трьох воєводствах, на які була поділена Східна Галичина, пропорції виглядали таким чином:
– Тернопільське воєводство – 50% украінців, 45% поляків;
– Станіславське воєводство – 70% украінців, 22% поляків;
– Львівське воєводство – 36% украінців, 57% поляків.
Перевага поляків в останньому воєводстві виникла з того, що належала до нього потужна польська метрополія – Львів. Окрім того, аби змінити демографічну пропорцію на користь “володарюючого народу”, влада приточила до кордонів львівського воєводства низку польськозаселених повітів із західної сторони.
Східну Галичину на початку двадцятих років урядом було перейменовано на Східну Малопольську. Це був елемент недоречної програми національної асиміляціі. Він передбачав, що під сильним тиском державних органів декілька мільйонів украінців … зречуться своєї ідентичності і гречно перевтіляться у поляків.
Катастрофічні помилки політики II Речі Посполитоі щодо украінців заслуговують на окрему, дуже гірку за змістом книгу. Тут продемонструю лише декілька найбільш яскравих прикладів.
-
заборона українського шкільництва та порушення обіцянок утворення українського університету у Львові;
-
нищення православних церков;
-
висилка на східні землі військових осадників, які ставились до місцевої людності як британські колонізатори до темношкірих;
-
несправедливий поділ земель – малочисельні поляки діставали найліпшу землю, а українські селяни – найгіршу;
-
неможливість кар’єрного зросту – перед українською молодіжжю була закрита дорога до державного управління та відповідних посад;
-
насилля польської поліції та різноманітні адміністративні переслідування украінців.
Позитивні тенденції принесло урядування Волинського воєводи Генріка Юзевського. Він виконував свої функції в 1928-1929 та 1930-1938 роках. Був прихильником Пілсудського, але замість того, щоб антагонізувати та подразнювати українські маси, намагався використати їх на користь Речі Посполитої. Противився утопічній концепції асиміляції національній, і раціонально реалізовував концепцію асиміляціі державної.
Коли в другій половині тридцятих років у владно-санаційному таборі перемогли націоналістичні тенденції, Юзевський був з гвалтом усунений з посади. А нова влада на Волині “прикрутила українцям гайки”. Бувший воєвода даремно застерігав уряд у Варшаві, що така політика може колись принести грізні наслідки.
Однак, уряд лишився глухим до таких застережень. Серед еліт незалежної Польщі шкідливою, слабодушною, ніби визнання поразки, видавалась ідея толерантної багатонаціональної Речі Посполитої, потужної імперії, яка стала б вітчизною для різних народів, культур та віросповідань. В польському суспільстві у тридцяті роки уряд керувався ендецією.
Тобто концепцією шовіністичного панівного гноблення “меншості”.
“ТЕРОРИСТИ”
Які наслідки мала така політика? Вочевидь такі, про які попереджував Юзевський. Полонізаційна політика II Речі Посполитої розбурхувала антидержавні настрої та неприязнь до поляків. Замість умиротворення радикального українського націоналізму вона лише розпалювала пристрасті. Польські влади виростили собі кілька мільйонів внутрішніх ворогів.
В який спосіб українці відповідали на польські притиски? Застосували зброю слабких – терор. Вже в 1920 році офіцери колишньої Галицькоі Армії закликали до заснування конспіративноі Української Військової Організаціі (UOW-Ukraińska Organizacja Wojskowa). Вона була створена за взірцем заснованоі Йозефом Пілсудським Польської Військової Організаціі (POW- Polska Organizacje Wojskowa). Різниця полягала в тому, що POW боролись із Росією за незалежність Польщі, а UOW – боролись з Польщею за незалежність Украіни. Методи боротьби – принаймні напочатку – були майже такі самі.
Замахи на урядовців та поліціянтів, напади на поштові потяги та приміщення. Окрім того, акти саботажу та диверсій. Спалювання копиць сіна, зривання енергетичних ліній, підривання мостів.
Так як Пілсудський, протидіючи Росії, шукав підтримку в розвідувальних службах Австро-Угорщини, так і його українські послідовники шукали підтримки в службах Веймарської Республіки. UOW тісно співпрацювала з Абвером.
Справжнім парадоксом виглядає те, що перша серйозна терористична атака UOW була здійснена на … Йозефа Пілсудського, людину, яка для украінських бойовиків була прикладом для наслідування. Трапилось це 25 вересня 1921 року у Львові. Постріли, зроблені молодим українським радикалом Степаном Федаком “Смок”, на щастя схибили.
З плином часу Українська Військова Організація що раз більше радикалізовувалась. До її лав долучилось молоде покоління здетермінованих, готових на усе діячів. Патріотів заступили націоналісти на чолі з Степаном Бандерою та Романом Шухевичом. Це вони почали задавати тон групі, яка на переломі двадцятих і тридцятих років ініціювала, а точніше, розрослась в Організацію Украінських Націоналістів (ОУН).
Старосвітській ідеі збройної боротьби за свободу прийшла на зміну ідея “перманентні революції”. Задурманені італійським фашизмом молоді націоналісти підняли гасло “Україна для украінців” та закликали до безкомпромісноі боротьби не лише з польською державою, але із польськістю загалом. Таку боротьбу планували проводити будь-якими методами. Без сентиментів, компромісів та моральних гальм. Культ сили заступив традиційну християнську мораль. У боротьбі за націю усілякі засоби були дозволені.
29 серпня 1931 року два нападники застрелили найщирішого приятеля украінців з оточення Пілсудського – посла Тадеуша Голувку. Три роки по тому, 15 червня 1934 року член ОУН Григорій Мацейко убив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Трагедія сталась на вулиці Foksal у Варшаві. Коли міністр вийшов з лімузину і направився в сторону Товариського Клубу, Мацейко зайшов із-за спини і без остраху впакував йому дві кулі у потилицю.
Замахи та акції саботажу украінських націоналістів спричинювали радикальну відповідь у польських органів влади. Після хвилі антидержавних виступів у 1930 році маршалек Пілсудський наказав запровадити відповідну акцію, метою якої мало б стати “заспокоєння теренів”. В Історіі вона закріпилась як “пацифікація Галичини”.
Політичні та військові сили, які брали в ній участь, застосували проти цивільної людності драконівські засоби, лише за підозрою влади у посібництві ОУН. Дійшло до широко розповсюджених арештів серед українських поборювачів незалежності, а на українські інституції посипались різноманітні адміністративні кари. У провінції польські солдати та поліціянти допускали брутальні дії насилля. Прикладами карабінів ламати ноги коням та худобі, заливали нафтою запаси муки, нищили зерно. Багатьох українців було тяжко побито, нерідко із смертельним наслідком.
Символом такої пацифікаціі Галичини стали зловтішні “тюльпани”. Назва ця пішла від того, що поляки, часто саме осадники, задля забави і приниження місцевих, ловили українських дівчат і вішали їх догори ногами. Кольорові спідниці опадали вниз, що з реготом сприймалось ними як відомі квіти. Пацифікація Галичини стала класичним прикладом тотальної, загальної, нерозбірливоі відповідальності та вини усіх українців за національною ознакою.
Як реакція на вбивство міністра Пєрацького уряд Леона Козловського у вигляді спеціального розпорядження утворив концентраційний табір в Березі Картузькій. Потрапило туди багато чільних діячів ОУН на чолі з Романом Шухевичем. Про це місце ходила понура слава. Садистські наглядачі знущались над ув’язненими та усіляко принижували їхню гідність.
В 1935 році відбувся судовий процес над керівництвом ОУН. На лаві підсудних опинились кільканадцять чолових діячів організаціі. Усіх визнали за винних. Очільник ОУН Степан Бандера, як головний поводир вбивства польського міністра, отримав вирок смерті, який однак був замінений на пожиттєве ув’язнення.
Тридцяті роки загалом нагадували порочне коло сліпого терору і такого ж сліпого антитерору. Чергові атаки ОУН провокували польські влади до репресій. А оскільки вони продовжувались раз за разом, то українська громадськість щораз більше ненавиділа поляків, і виштовхувала чергових молодих українців на антидержавні виступи. І так по колу.
ЕСКАЛАЦІЯ
Чи варто дивуватись тому, що після розпаду польської держави, дійшло до справжнього виру ненависті. Вступ німецьких військ на Східну Галичину спричинив низку українських спонтанних виступів.
Українські бойовики захоплювали дороги, мости, нищили комунікаційні лінії, займали відділення пошти, захвачували дільниці поліції та навіть цілі містечка. Серед інших під контролем ОУН знаходилось місто Стрий.
Зривались польські прапори, осквернялись національні святині. Озброєні групи українців роззброювали і вбивали відірваних від своіх частин солдат та, навіть, розстрілювали невеликі підрозділи. Якщо ж поблизу знаходився якийсь сильніший підрозділ Війська Польського, то він безоглядно умиротворяв українські виступи. З димом розвіювались цілі села.
Українські націоналісти здійснили перші криваві вбивства польських родин та цілих поселень. Важливо тут підкреслити, що не всі вони в лиху годину виступали проти Речі Посполитої. Згідно з дослідженнями професора Вальдемара Резмера в рядах Війська Польського під час кампанії 1939 року билось близько 110 тисяч українців. Приблизно 8 тисяч з них полягло за свободу Речі Посполитої.
Після кампанії 1939 року Волинь та Східна Галичина опинились під радянською окупацією. Що за цим послідувало? Конфлікт польсько-украінський був заморожений. Обидві громади накрив червоний терор. Усе змінилося 22 червня 1941 року, коли німецькі війська розпочали операцію “Барбаросса”. Українські націоналісти поставили на німецьку карту. Під боком Вермахту до місцевостей, де жили українці, вступили утворені Абвером українські батальони “Roland” та ” Nachtigall”.
30 червня 1941 року під охороною українських вояків керівництво ОУН оголосило Акт відновлення Української Держави та утворило Уряд, на чолі якого став відомий бандерівський діяч Ярослав Стецько, бувший багаторазовий арештант та в’язень польських таборів. Та німці мали зовсім інші плани щодо східної Європи. Кабінет Стецька розігнало Гестапо, а українські діячі були кинуті в концентраційні табори. Степан Бандера потрапив до Захсенгаузен, а його два брати, Василь і Олександр, до Аушвіцу. Обидва втратили там життя. Були впізнані та замучені польськими наглядачами – капо.
Співпраця з 3-м Рейхом сильно розчарувала бандерівців, отож “німецька опція” була відкинута. Гітлер омрієноі “самостійної” України не збудував. Волинь була включена до колоніального утворення з назвою Рейхкоміссаріат Україна, а Східна Галичина опинилась в кордонах Генерального Губернаторства.
Короткочасне “урядування” бандерівців ясно продемонструвало, що ця організація напевно згітлеризувалась. Створена ними імітація держави була як III Рейх в мініатюрі, тоталітарним утвором, керівництво яким відверто заповідало винищення “ворожоі меншості”. Вочевидь, на чолі з поляками. Зрештою до масових убивств таки дійшло.
* * *
Післямова автора перекладу
Автор книги “Зраджена Волинь” Піотр Зихович в епілозі зізнається, що він шанує і поважає українців, але не українських націоналістів. Аналогічно, в Україні поважають польський народ, та не польських шовіністів. Справжня цінність книги полягає не в описах страждань мирних жителів обох національностей під час Світової війни, а в аналізі причин зародження та злоякісного поширення, спочатку недовіри, а згодом і ненависті.
Знати, зрозуміти означає – запобігти. Для цього варто використовувати сильні сторони одне одного, щоб спільно протистояти викликам сьогодення, які є ідентичними як для Польщі, так і для Украіни.
Сергій Шевчук,
голова МГО ” Волинське братство”
