Великий волинський князь Дмитро-Любарт:
останній князь Волинсько-Галицької держави,
який зробив Лучеськ Великим
Візантійський імператор і Константинопільський патріарх подарували йому, як захиснику Православ’я, найціннішу реліквію – часточку Чесного Хреста Господнього. Його правління було останнім “акордом” української державності княжої доби, а після кінця XIV століття незалежна Україна, постане знову лише у XVII столітті разом із Богданом Хмельницьким. Врешті його витвір – укріплений замок щодня може бачити кожен лучанин. Він був тим захисником української державності, постать якого посідає належне місце поряд з відомими національними героями України. Це був видатний князь Волинсько-Галицької Русі Дмитро-Любарт ( 1330-1383).
На початку XIV століття Волинсько-Галицька держава посідала вагоме місце на політичній арені Східної Європи. Формальна залежність від Золотої Орди обмежувалася лише щорічною виплатою загалом необтяжливої данини та ханським ярликом, яким далекий ординський деспот “підтверджував” права князівської влади. Загалом держава була незалежною і часи правління короля Юрія І Львовича (1301 – 1308) були періодом її процвітання. Юрій І був через династичні шлюби пов’язаний із правителями сусідньої Польщі, будучи одруженим із сестрою короля Владислава І Локетка Євфимією, а його дочка Марія стала дружиною мазовецького князя Тройдена. Розквіт Волинсько-Галицької держави тривав і в часи правління його синів Лева ІІ та Андрія.
Але в той час все активніше почало заявляти про себе Литовське князівство, яке в часи правління великого литовського князя Гедиміна (1316 – 1341) вступило у добу свого розквіту. Гедимін приєднав до своєї держави кілька північно-західних руських князівств, а також і частину Волинсько-Галицької держави – Берестейщину. Третім шлюбом він був одружений із руською княжною Левонідою., а дітьми від цього шлюбу і були Любарт і Коріят.
1316 року, уклавши угоду із Тевтонським орденом, волинсько-галицькі князі Андрій і Лев повернули собі Берестейську землю, але вже у 1320 році в ході успішної військової кампанії Гедимін знову завоював ці території, віддавши їх під владу одного зі своїх синів Кейстута. І ось тоді потужне литовсько-руське військо підступило до містечка Ратного, куди до місцевого монастиря прибув його колишній ігумен – митрополит Київський і всієї Русі Петро Ратенський. Туди ж на чолі свого війська підступили і князі Андрій з Левом. Литовсько-руське військо зустрів ігумен монастиря, а наступного дня після богослужіння митрополит суворо дорікнув як Гедиміну, так і Леву з Андрієм за кровопролиття та закликав їх до укладання мирної угоди. Так от, згідно цієї угоди син Гедиміна Любарт мав одружитися із дочкою князя Лева ІІ Агрипиною. Вже згодом литовська делегація прибула до міста Лучеська (Луцька), уділ якого мав успадкувати Любарт. Там Любарт прийняв Православ’я і був охрещений під іменем Дмитро на честь святого великомученика Димитрія Солунського. Тоді ж і відбулося весілля сестри Гедиміна Василиси із одним із волинсько-галицьких воєвод Данилом Острозьким. Отож, згідно домовленостей, після одруження із Агрипиною по досягненні нею відповідного віку Дмитро-Любарт мав право успадкувати Луцький уділ.
Варто зауважити, що в часи правління Андрія і Лева, Волинсько-Галицька держава як сама оберігала себе від татарських набігів, так і служила захистом від Орди для сусідніх держав. А 1313 року правителем Золотої Орди став хан Узбек, який почав зміцнювати державу. І ось навесні 1323 року волинсько-галицькі князі Андрій і Лев несподівано “зійшли зі світу”, ймовірно будучи отруєними.
Престол Волинсько-Галицької держави залишився порожнім, отож постала проблема того, хто ж буде наступним правителем. Ним, сприянням польського короля став син мазовецького князя Тройдена і сестри князів Андрія і Лева Марії Болеслав, який, прийнявши Православ’я, став новим волинсько-галицьким князем Юрієм ІІ.
А Дмитро-Любарт, підрісши, став на чолі військової залоги оберігати східні кордони Волинсько-Галицької держави, облаштувавши на узбережжі річки Случ фортецю і містечко Любар. І ось наприкінці 1330 року повз Любар проїздив митрополит Київський і всієї Русі Феогност. Любарт зустрів його і, супроводжуючи владику до княжого Володимира, повідомив, що йому пора б одружитися із Агрипиною Лвівною. Про що митрополит і нагадав князю Болеславу-Юрію ІІ, і Дмитро-Любарт, обвінчавшись із Агрипиною Львівною, став удільним луцьким князем, васалом Болеслава-Юрія.
Тим часом справи Волинсько-Галицької держави просувалися не вельми успішно. Початок правління Болеслава-Юрія, який обрав собі за резиденцію місто Львів, подавав надію на процвітання держави, але князь геть заплутався у хитросплетіннях відносин в середовищі місцевого боярства, а врешті, почав оточувати себе новими людьми, здебільшого католиками, яким і надавав державні посади. Він перший почав надавати містам Магдебурзьке право, запрошував фахівців з Німеччини, Польщі та Чехії. Але відверта неповага до місцевих звичаїв та той факт, що навіть прийнявши Православ’я, князь залишався практикуючим католиком і навіть ходив на богослужіння до костелу, нажило йому ворогів. І 1340 року галицькі бояри піднесли князю у чаші отруту. “Князь бо хотів змінити закон і віру Русі”, – таким було оправдання цього жорстокого вироку.
Так чи інакше, а комусь треба було посісти престол Волинсько-Галицької держави. І вибір боярства впав на луцького князя Дмитра-Любарта, який і став таким чином волинсько-галицьким князем.
Але був й інший претендент на волинсько-галицьку спадщину – син Владислава І Локетка польський король Казимір ІІІ Великий (1333 – 1370). Вже по смерті Болеслава Юрія ІІ він із військом вдерся до Галичини і навіть напав на Львів, щоб “помститися” за наглу смерть родича. Втім львів’яни відбили напад, але наступного 1241 року Казимір, вже об’єднавшись із угорцями, напав знову. Тоді Любарт, уклавши угоду із ханом Золотої Орди Узбеком всередині літа на чолі волинсько-галицького війська, до якого приєдналися і ординські загони, виступив у війну проти Польщі, і ці полки дійшли навіть до Вісли. Таким чином, поляки були змушені відступити з Галичини, а Любарт став контролювати ситуацію в усій Волинсько-Галицькій державі.
У звільненому від поляків Львові Любарт відвідав відновлений після нападу Казиміра міський Свято-Юріївський собор. Князь подякував містянам за мужність під час відбиття першого польського нападу та подарував храму нововідлитого дзвона. Цей дзвін із написом “в лето 6849 сольян бы колокол сий святому Юрию при князи Дмитриї…” зберігся до наших днів і перебуває й дотепер і соборі Святого Юрія у Львові.
Отож, Дмитро-Любарт взявся за налагодження справ у Волинсько-Галицькій державі. Він був ревним вірянином Православної Церкви, яку усіляко підтримував, сприяв зміцненню її економічного стану, зокрема, відновивши давній торгівельний шлях із Торуні до Луцька, надавши пільги купцям, а також започаткував карбування власних монет-динаріїв із зображеннями герба Волинської землі – хреста і княжого герба – крокуючого лева на аверсі і реверсі.
У 1343 – 44 роках Казимір ІІІ знову нападає на Волинсько-Галицьку державу, захопивши на короткий час Сяноцьку і Перемишльську землі. В ході їх звільнення, Любарт відбирає тут владу з рук місцевої боярської олігархії на чолі із Дмитром Деткьом та зміцнює своєю владу по всій країні шляхом відбирання державних посад від дідичних бояр, та надає їх вірним йому своєю службою дворянам. Фактично він пішов тим же шляхом, що і його попередник Юрій ІІ, але на відміну від нього він із повагою ставився до місцевих звичаїв і підтримував Православну Церкву. У столичному Володимирі князь також оновив свою резиденцію та міські укріплення.
У той час після смерті Гедиміна його сини Ольгерд і Кейстут у 1345 році усувають з литовського великокняжого столу свого брата Явнута і великим литовським князем стає Ольгерд (1345 – 1377). Він неодноразово пропонував Любарту прийняти від нього васальну залежність і приєднати Волинсько-Галицьке князівство до Великого князівства Литовського, але кожного разу отримував відмову – Дмитро-Любарт прагнув бути правителем незалежної Волинсько-Галицької держави.
У 1347 році візантійський імператор Іоанн VI Кантакузін надсилає князю Дмитру-Любарту спеціальну грамоту “хрисовул”, я якому просить посприяти єдності Київської митрополії. Цей факт яскраво свідчить про міцні позиції Любарта і очолюваної ним Волинсько-Галицької держави у тодішній Європі.
Але у 1349 році трапилася подія, яка визначила наперед усю подальшу історію Волинсько-Галицької держави. Польський король Казимір ІІІ Великий на чолі великого війська виступив проти Волинсько-Галицької держави. Напрямком нападу він обрав Галичину, і таким чином захопив Львів і цілий регіон. Справа в тім, що польський король заручився підтримкою Золотої Одри, виплативши належну їй формальну данину на рік уперед. Скрізь він показував місцевим владцям ханські ярлики, переконуючи підкоритися йому як законному володарю краю. Таким чином, і ще якоюсь «лестію», як написав про ці події літописець, Казимір без бою захопив Львів, Белз, Холм та Берестя (сучасний Брест). Але вже наступного 1350 року Любарт, в ході успішного військового походу визволив Холмщину, але Галичина лишилася за Казиміром. У визволених Любартом містах населення радо вітало його та його вояків як визволителів від поневолювачів.
Незабаром померла дружина Любарта Агрипина, і він взяв другий шлюб із родичкою московського князя Симеона Гордого ростовською княжною Ольгою. Казимір сприйняв це, як ще одну підставу для захоплення волинських земель – адже зі смертю Агрипини, від якої у князя не було дітей, припинився династичний зв’язок сина литовського князя Гедиміна Любарта із Рюриковичами-Романовичами – правлячою династією Волинсько-Галицької держави. Отож, польський король знову почав військову кампанію. Його союзником був король Угорщини Людовик Анжуйський (1339 – 1384). Казимір ІІІ також спонукав магістра Тевтонського ордену до нападу на Велике князівство Литовське, отож родичі Любарта Ольгерд і Кейстут теж мусили вступити у війну. Польсько-угорське військо виступило на Берестейщину. Князь Любарт приготувався до оборони Володимира-Волинського, оголосив про збір війська, і незабаром польсько-угорські війська взяли в облогу столицю Волинсько-Галицької держави. Після невдалої вилазки загону володаря Берестейщини Кейстута, для перемовин до ворожого табору прибув сам князь Любарт. І його відразу ж взяли у полон. Казимір вважав, що справа із завоюванням Волині вирішена, але Кейстут вдався до хитрого кроку – він, зважаючи на настійливі вмовляння польського і угорського королів, заявив, що разом із підданими перейде у католицьку віру. Отож, його звільнили від сторожі, чим він і скористався, вночі потайки покинувши табір. Цієї ж ночі волинський боярин Богдан з Іванич звільнив і вивів з ворожого табору Любарта. За цей вчинок князь нагородив лицаря, обдарував землями і надав герба. Відтоді і пішов рід Іваницьких.
Звільнившись з полону, Любарт і Кейстут зібрали свої полки і таки вигнали польсько-литовські війська з Волині. У 1352 році Казимір підписав перемир’я строком на два роки.
У 1354-56 роках взаємні походи Казиміра на Волинь і Любарта на Польщу відновилися. Цікаво, що тодішній папа Римський Інокентій VI підтримував Казиміра і навіть звелів віддавати на потреби його військової операції проти Волинсько-Галицької держави десяту частину церковних доходів. Таким чином, відносини між Волинсько-Галицькою державою і Польським королівством ускладнилися драмою розділення Церков, яке як раз у цю епоху являло свої найтрагічніші в історії Християнства наслідки. Казимір, до слова, знайшов застосування «десятині», найнявши за ці гроші сім татарських полків, що, між іншим, викликало шок і обурення папи, адже для війни із християнами, хай і «схизматиками» король найняв мусульман. Врешті військові дії припинилися, і між двома державами майже десять років зберігався «статус кво».
У зв’язку іх цими подіями Любарт вирішив перенести свою резиденцію, а відтак і столицю Волинсько-Галицької держави з Володимира до Лучеська (Луцька). Князь також вирішив замінити дерев’яні укріплення княжого дитинця (території резиденції князя) мурованими, звівши замок. Роботи тривали з початку 1350-х років до кінця 1370-х років, і результатом став існуючий й дотепер замок Любарта. Князь частково укріпив мурованими стінами також і територію, що прилягала до замку, і таким чином постав Окольний замок. До Луцька, який відтоді і став Лучеськом Великим, переїхали й усі наближені до князя урядовці, для поселення пересічних містян була розбудована ділянка у західному і північно-західному напрямку від Окольного замку. Таким чином, територія тодішнього Луцька обійняла територію сучасного Державного історико-культурного заповідника
.
Варто також зауважити, що князь Дмитро-Любарт збудував у Луцьку і храм на честь свого небесного покровителя – святого великомученика Димитрія Солунського, яка донині не збереглася. Ця церква була розташована неподалік сучасного православного монастиря Святих Архангелів (колишній католицький монастир бригіток).
Врешті 1366 року король Казимір ІІІ Великий, внаслідок чергової військової кампанії захопив західні терени Волині включно із містом Володимиром. Тоді ж і була підписана між ним і волинсько-галицьким князем Любартом мирна угода, згідно якої останньому залишалася територія Луцького князівства.
Казимір ІІІ помер 1370 року. Відразу ж князь Дмитро-Любарт організував військовий похід з метою повернення земель Волдимирщини. Місто Володимир йому вдалося повернути, польська залога хоч і намагалася чинити опір, втім не дочекавшись допомоги, здала місто. Князя Любарта містяни на чолі із місцевим православним єпископом тоді радо зустріли як визволителя. 1371- 73 роки князь провів у будівельних клопотах. Мурований Володимирський замок, який взявся був будувати Казимір, Любарт вирішив розібрати та використати цеглу для остаточної добудови Луцького замку та укріплення Луцька. Тоді ж Лучеськ відвідало і посольство Константинопільського патріарха і візантійського імператора. Очільник посольства – монах Кипріан, болгарин за походженням, виявив добру обізнаність із церковним та політичним життям Волинської землі, а також Литовської та Московської Русі. Під час розмов із Любартом Кипріан розповів про плани Візантії, які полягали, зокрема, у тому, щоби об’єднати зусилля русько-литовських та великоруських князів з метою остаточного визволення від татарської залежності. Дмитра-Любарта, своєю чергою, посол Візантії просив стати посередником у цій справі.
Вже навесні 1376 року той же Кипріан, вже будучи Київським митрополитом, відвідав Луцьк і Волині із архіпастирським візитом.
Владика побував на Волині і у 1378 році. За рік перед тим Дмитро-Любарт був змушений визнати себе васалом угорського короля Людовика, отож зважаючи на потуги Риму стосовно навернення православної Русі до католицтва, митрополит Кипріан запросив волинського князя відвідати Візантію, долучивши до свого запрошення і прохання візантійського імператора Іоанна V Палеолога відвідати святині Константинополя.
І взимку 1378-79 року князь Дмитро-Любарт відвідав Константинопіль. Подробиці подорожі достеменно невідомі, втім, відомі досі історичні документи повідомляють про її результати. Так, згідно свідчень польського історика Тадея Стецького, Дмитро-Любарт отримав у дарунок від візантійського імператора Іоанна Палеолога в Константинополі часточку Хреста Господнього.«Dymitrem Lubartom,o ktorym polscy heraldycy twerdza,ze byl w wielkie wzietosci u cesara Paleologa w Konstantynopolu,od ktorego otrymal w darze ulamek Krzyza Swiatego…»,- читаємо ми у записі цього історика.
Окрім частки Животворчого Хреста Господнього, великий волинський князь Дмитро-Любарт привіз до Лучеська і часточку мощей святого великомученика і цілителя Пантелеімона, подаровану болгарськими священнослужителями Цамвлаками– родичами митрополита Кипріана.
Помер великий волинський князь Дмитро-Любарт 1383 року. Після його смерті Волинь, стараннями нового литовського князя Вітовта, була приєднана до Великого князівства Литовського, втім сам Вітовт продовжував традиції державотворення часів Волинсько-Галицької держави.
Роль князя Дмитра-Любарта в історії Волині та України загалом полягає в тому, що у XIV столітті він, наскільки це було можливо зберігав незалежність підвладних йому українських земель, відстоюючи її в часто нерівній боротьбі. А в історії Луцька час його правління був доленосним, адже саме тоді місто над Стиром стало духовним, політичним та культурним центром і столицею Волині.
Костянтин ОЛЕКСЮК
Джерело: “Волинські новини”
