Ольга РУТКОВСЬКА
Згадаймо Перший Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня» у Луцьку влітку 1991 року.
Ніби й не до ювілеїв сьогодні, коли короновірусна біда, що трапилася з усіма нами, накрила планету, вибила людство зі звичного ритму життя й затуманює мозок, та є дати, про які не варто забувати. То ж у ці літні спекотні дні хотілося б нагадати про подію, що відбулася рівно тридцять років тому і вплинула на подальший розвиток усієї національної культури. Це – перший Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня», який народився на Волині й міцно тримається на цих теренах і дотепер, незважаючи на всі труднощі та перерви у його проведенні.
Програма фестивалю впродовж чотирьох днів була надзвичайно насиченою, і розмаїтою. Зокрема, це: парадна хода учасників вулицями Луцька, урочисті церемонії відкриття у Луцькому замку і закриття на стадіоні; концерти з народними піснями і танцями на площах міста; поїздки до Колодяжного, у музей Лесі Українки, а також на Козацькі могили до Берестечка і у село Пляшеву на Рівненщині; виставки, «дитяче містечко»; етнографічне село з хатами з різних районів, а також Круглий стіл «Український фольклор: проблеми збереження і розвитку» за участю науковців, фахівців, керівників колективів та ін.
Координація усіх організаційних і творчих питань, пов’язаних з виступами аматорських і фольклорних колективів, покладалася на Волинський обласний і Республіканський центри науково – методичної і культурно–освітньої роботи.
Концерти професіональних, студентських і дитячих колективів забезпечували обласна філармонія, навчальні заклади і виховні установи.
Головним режисером–постановником мистецької частини фестивалю був народний артист України Шарварко Борис Григорович.
В свою чергу, спробую відтворити ретроспективу тих незабутніх подій, до яких я мала безпосереднє відношення, акцентуючи увагу саме на показі української традиційної культури.
Урочиста церемонія відкриття у Луцькому замку
Цікаве дійство у театрі було задумане як грандіозна мистецька панорама у трьох відділеннях:
-
-
-
- у першому – «Від роду до роду» – традиційний фольклор Волині;
- другому – «Спадщина» – обряди і звичаї різних регіонів України;
- третьому – «Ми – діти України» – представництво західної діаспори з Польщі, Югославії, Австралії, Канади, Румунії; гостей з Кубані. Казахстану, Молдови, Білорусі, Латвії, які з діда–прадіда бережуть українське слово, рідну материну пісню.
-
-
Кожна їхня поява викликала шалені оплески, і виконавців не хотіли відпускати зі сцени. Це був справжній мистецький тріумф щирого світового українства, враження від якого неможливо ні з чим порівняти і передати словами.
Варто лише на хвилинку перенестися в ошатну залу театру, подивитися на авансцену, замаяну зеленню, квітами, духмяними травами, на декорації сільської вулиці, – одразу створюється відповідний настрій і перехоплює дихання від хвилювання, як все гарно відбулося, саме так, як і було задумано.
Програма надавала можливість ознайомитися з багатьма народнопісенними жанрами – календарними, святковими, обрядовими, трудовими, рекрутськими, сирітськими, ягідними, родинно – побутовими та іншими піснями. І вже й цьому її художньо – виховна, просвітницька цінність.
Крім того, органічним було виконання у театрі, в третьому відділі Вечора творів історичної та героїчної тематики, балад, козацьких, стрілецьких, повстанських пісень, молитви, духовної музики.
На той час вони неоднозначно приймалися публікою, адже в залі, у партері, було ще чимало партноменклатури з столиці, обласного центру і районів області, які неохоче по кілька разів вставала зі своїх місць, коли звучали «Ой, у лузі червона калина», «Повіяв вітер степовий» та інші.
Нагадаю, до Дня Незалежності залишалося два місяці, і країна вже стояла на порозі вікопомних змін. Але показ календарно–обрядового родинно–побутового циклів широкому загалу пройшов не тільки у театрі.
Хотілося, щоб фольклорні колективи виступили ще й на природі, де народна стихія не обмежувалася стінами приміщення, а присутні могли брати найактивнішу участь у дійстві, і декораціями цього разу слугували б дерева, кущі, галявина, копиці свіжоскошеного сіна, річка тощо.
Через день, в Зеленому театрі парку культури і відпочинку ім. Лесі Українки та на березі річки Стир, де вже не було ніяких перешкод для свободи творчості, пройшло свято народних традицій, звичаїв і обрядів. Воно складалося з трьох частин:
І. Українське весілля (сватання, змовини, заручини; вінкоплетини; гільце; випікання і вбрання короваю; запрошення на весілля; дівич-вечір,посад; до шлюбу, від шлюбу; покривання молодої; різання короваю; гостина; віншування; понеділок-перезва). Окремо було показане старовинне весілля з села Зозулинців Заліщицького району Тернопільської області.
ІІ. Літо на Україні (троїцькі, русальні, петрівчані, косарські, пісні, дитячі забави і обряди весняно – літнього календарного циклу).
ІІІ. Свято Івана Купайла (ритуал підготовки, вогнище, Марена, купальські звичаї, ігри, хороводи). Свято Петра і Павла (фрагмент обряду «водіння Вільхи»)
У мальовничій місцевості, недалеко від майданчика, де відбувалося весілля, за метрів 400-500, на галявині біля річки, старші жінки відтворювали зеленосвятські і жнивні обряди; молодь пускала вінки у води річки Стир; діти забавлялися на сіножаті.
Календарні і побутові пісні у виконанні представників різних областей переносили присутніх то на Полісся, то на Поділля або на Слобожанщину, Наддніпрянщину, Крим чи Донбас.
А коли сутеніло, запалало купальське вогнище, у руках присутніх спалахнули свічки, і у вечірнє небо, як пошанування славним козакам, стрільцям, повстанням, полинули героїчні пісні визвольних змагань на славу Україні, невмирущій творчості її талановитого народу.
Закриття фестивалю відбулося на стадіоні «Авангард» видовищним щоу «Нашого цвіту по всьому світу».
На закінчення моїх коротких спогадів з власної практики хочу навести фрагменти з вступного тексту до буклету про першу «Берегиню» доктора мистецтвознавства Олександра Правдюка, в якому він знайомить глядача, який приїде на свято, з його програмою і дає коротку характеристику колективів – учасників фестивалю, звертає увагу на стан розвитку на той час (1991 рік) традиційної культури.
О. Ф. Правдюк у своїй статті зазначив:
«Його мета (фестивалю) – познайомити з особливостями фольклорних процесів, що відбуваються не лише на території України, а й у діаспорі, як східній, так і західній.
Проголошена суверенність нашої держави (16 липня 1990 року) відкриває широкі можливості для піднесення на вищий якісний щабель національної самосвідомості, поваги до рідного слова, звичаю, обряду, славної історії власного народу.
Ці теми в українському фольклорі не завжди звучали на повний голос, їх нерідко намагалися спрямувати в прокрустове ложе «дозволеного», «ідейно-витриманого».
Розважальний, безжурний, парадний, а часом і бездумний показ веселих і щасливих людей, що славлять своє світле майбуття, завжди впадав в око на ще недавніх святах народної творчості.
Але ж людське життя – це не лише розвага, а й труд, не лише свято, а й будні. А в історії нашого багатостраждального народу були й війни, був голодомор, тюрми, сталінські табори.
Хіба не настав час звернутись до справжнього пісенного літопису нашого народу, не підфарбованого, не відретушованого на догоду насаджуваним десятиліттями ідеям «про перемогу комунізму в окремо взятій країні?
Сучасній людині дорога пам’ять про тих кращих представників народу, що гинули за торжество справедливості проти насильства, соціального й національного гніту, сваволі тоталітаризму».
І з цим завданням фестивалі «Берегиня» – від першого у 1991–му до восьмого у 2018 рр. – впоралися з честю, показавши світові, як треба дбайливо зберігати духовні скарби свого краю.
«Берегиня-91» стала історією, бо з тих вікопомних часів вже минуло 30 років і чимало учасників та організаторів, на жаль, відійшло у кращі світи. Щира подяка їм і світлая вічная пам’ять!
Більше про перший Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня» можна прочитати у журналі «Волинь моя», випуск № 8 за 2013 рік у статті Ольги Рутковської «Бережімо «Берегиню!».
Післяслово
За останні 30 років змінилося чимало урядів, президентів, парламентів, відійшли у небуття ті, перед ким схилялися і кого обожнювали.
Та невмирущою, незрадливою, що залишиться вічно молодою, українська народна пісня, яка ніколи «не вмре, не загине»…
Але за цей час її унікальні зразки стали звучати набагато рідше, чимало талановитих носіїв давньої традиції відійшло в інший світ, а молодим не завжди виявилося під силу повною мірою підхопити цю важку мистецьку естафету.
Починаючи з 1994 року (за президента Л. Д.Кучми) буквально на очах змінюється ситуація в країні у всіх сферах життя – в економіці, у промисловості, в народному господарстві і, безумовно, в культурі.
Злочинна приватизація підприємств, комерціалізація установ культури, переведення їх з державного у комунальний статус, ліквідація колгоспів і радгоспів призвели до закриття багатьох клубів, будинків культури, дошкільних закладів і дитячих виховних установ, яких позбавили необхідного фінансування.
Було зруйновано вертикаль організаційно-методичного керівництва культурно–просвітницькими установами, що ускладнило надання їм творчої допомоги, послабило їх матеріальну базу.
З кінця 1990-х – початку 2000-го року відчувається стагнація у духовному житті України, спостерігається її заполітизованість, а паростки воскресіння традицій, яке так багатообіцяюче почалося, перекриваються кризою, що триває вже не один рік.
Однак, на щастя, хвиля національно–культурного відродження не спадає, інтерес до фольклору не зменшується. Він набуває інших форм, модернізується.
Повсюдно проводяться різноманітні етнофестивалі, молодіжні акції фольклорного спрямування, численні мистецькі заходи за участю етногуртів; в областях вже традиційними стали творчі звіти районів, у яких бере участь сільська самодіяльність і аматорські гурти різних жанрів, де виявляються нові таланти, яскраві виконавці.
Проте, як і раніше, навіть відомі і досвідчені режисери лише зрідка ризикують показувати на фестивальних концертах і конкурсах аутентичний фольклор у виконанні бабусь; у програми, як правило, включаються фольклорні студентські, дитячі колективи, естрадні співаки і ансамблі з осучасненими народними піснями,театралізовані свята і обряди, які далекі від найціннішого – оригіналу.
І представляють народну культуру за межами України, як і раніше, окультурені молодіжні етногурти. На жаль, триває незворотний процес – притлумлення і зникнення традиційної культури, хоча раніше здавалося, що вона невмируща.
У своєму дослідженні «Традиції і життєдіяльність етносу» (Київ, УНІСЕРВ, 2000) доктор історичних наук, професор Валентина Кирилівна Борисенко з оптимізмом зазначає:
«За структурою та функціональним сенсом українська традиційна культура ще має певний запас життєздатності. Незважаючи на суттєві втрати з різних причин суб’єктивного і об’єктивного характеру, маємо ще відносно добре збережену автентичну культуру українського народу…Навіть тоді, коли народні свята й обряди зазнають під впливом часу й обставин значної трансформації, а часом і забуття, справжні духовні цінності й компоненти цих свят оживають, як трава навесні, не зникаючи безслідно. Зі сфери традиційного побуту вони переходять у сферу мистецтва, професійної творчості співаків, музикантів, художників».
Але ніколи не треба забувати, що про рівень нашої цивілізованості судитимуть з того, як ми ставимося до нашої історії, культурної і духовної спадщини, унікальних фольклорних скарбів, які дійшли до нас з глибини століть і не втратили своєї неповторної принади.
Ольга Рутковська
Скріншоти у тексті з відеоролика студії «Прогрес» ,
оператор Віктор Липа, м Луцьк, 1991р.
