ВОЛИНЬ. СЕЛО СЕКУНЬ
Цьогоріч весна на Полісся пробиралася бездоріжжям… Під шум поривчастих холодних вітрів затримувалася у гаях, шукаючи сонячні місцини для білосніжних своїх провісників – анемон… По світлому Великодню стала заходити в села, будити землю для круговороту. Квапила хліборобів кинути, в лоно полів, зерна для майбутніх врожаїв.
Сади, ліси просипалися від зимової сплячки, під спів багаточисельного птаства, одягаючи смарагдову одіж. Майже одночасно зацвіли вишні, яблуні, запалахкотіли свічі каштанів, відгородившись від сливового і абрикосового цвіту легенькими заморозками…
Дивовижними барвами запалали ніжні тюльпани в сільських квітниках поряд з гордовитими нарцисами… Весь садовий і левадний простір заполонили золоті голівки кульбаб. В понизинному лузі, гойдаючись на широколистних вітрильниках, закрасувалося сонячне латаття. Світ проснувся від ласкавого проміння, що лилося з волошкових небес, розганяючи білосніжні купчасті хмари.
Все довкруж ожило, заясніло, защебетало. Заквакали, закумкали, закрекотали жабки у водоймах, сповіщаючи світ про торжество життя. Заплакали небесними сльозами короткочасні сірі хмари, розвішуючи по собі численні райдуги.
Декілька днів, надвечір, над Багнами і Циганкою, зависали серпанкові тумани, загортаючи ошатні верби у дорогу одіж із перлів. У більш погожі дні, вдивляючись у звивисту дорогу о вечоровій годині, ловлю себе на думці, що розлиті черемхові і бузкові пахощі ваблять до себе на вечорниці юнь. Та село, одягнене у весільне вбрання із вишневих і яблуневих пелюсток, наче вимерло.
Відходять у засвіти останні сільчани зі старшого покоління, не жаліючи за білим світом і красою. Небагаточисельні жителі середнього віку, стомлені гарячими весняними днями в полі, рано вкладаються до сну. Не радує їх вечірнє сонце, котре золотить верхівки дерев, шепочучи про таїну невідомих країв, куди воно мандрує на спочинок…
А де ж оті козаки і дівчата, які мали б співати вечорами українських пісень, шепотіти любовним леготом по садах, під солов’їні трелі? Де ті молоді волиняни, для котрих батьки вривали жили на колгоспних ланах, зводили для нащадків біленькі хати в надії на те, що їхнім дітям і внукам буде житися легше? Де ж ота батьківська надія і опора?
А микає ця українська юнь заробітчанську долю по чужих краях, встаючи зі вранішньою зорею і лягаючи спати опівночі, з думкою про старих батьків і полишених на них своїх дітей…
Заростають бур’янами батьківські ниви, ростуть чада без батьківської любові!
Україно, ненько чорноброва, заквітчана весняними самоцвітами, на яку поталу віддаєш ти своїх дітей в найми, змушуєш топтати ряст на чужих землях?
Мовчить волинський край, мовчить Україна. Сріблястий пілігрим від сорому ховається за хмари. Десь у нічному небі котиться молодий грім, набирають силу зигзагоподібні блискавки…
А може ці травневі грози омиють мою землю сльозами Небесних Воїнів, котрі віддали за нас своє молоде життя?
Може омиють наші душі від байдужості, безпристрасності, дадуть розуміння того, що тільки у праці і боротьбі за свою країну, ми здобудемо перемогу і шанс на щасливе життя на рідній батьківській землі не тільки для себе, а й для своїх нащадків!
Бо, як кажуть в народі: ,,Грудка рідної землі дорожча за золото…”
Валентина Клюнтер,
волинська поетеса
м. Луцьк
