Жанна Шнуренко
26 квітня 1986 року, 35 років тому о 1 годині 23 хвилини за київським часом стався вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. В результаті був повністю зруйнований реактор, в навколишнє середовище потрапила величезна кількість радіоактивних речовин. В цю ніч світ змінився до аварії та після…
Чорнобильська аварія стала не тільки величезною трагедією і найбільшою екологічною катастрофою 20 століття. Для України та українців це стало першим у мирний післявоєнний період страшним потрясінням.
Знову переселення, змінені і поламані долі тисяч людей, людські втрати відразу після аварії і в наступні десятиліття від ураження невидимим «мирним атомом».
Перші розчарування від того, що нас знову хотіли обдурити, замовчати, приховати, як це вміла робити радянська імперська «машина». Тому і вийшли на першотравневу демонстрацію у Києві, захоплено спостерігали за велогонкою світу, яка проходила через бульвар Шевченка і Хрещатик. А чого б і не подивитись, адже кажуть, що все нормально, а працюєш ти на Пушкінській біля самого бульвару.
Дуже пам’ятаю той день – 26 квітня. Працюючи в національному комітеті Товариства Червоного Хреста України, ми цілий день дзвонили у різні інстанції, щоб дізнатись про ситуацію, бо слухи про аварію вже «гуляли» по Києву. Адже місія Червоного Хреста – допомагати. Та навіть наша керівниця Валентина Петрівна Ференц зі своїми зв’язками у «вищих колах», нічого не дізналась. І мій чоловік, який мав таку можливість, також. Відповідь усюди була: «Все нормально!»
Тож у суботній вечір я спокійно відправляла свого сина з партнеркою у Луцьк на конкурс спортивних бальних танців. І якби все було відомо, то він би там і залишився з бабусею і дідусем, не вертався б у Київ, щоб через тиждень з пригодами знову повертатися у Луцьк через ажіотаж на транспорті.
Але все ж таки, хоча офіційно не об’явили про аварію, ми у телефонному режимі на всякий випадок дали команду привести до готовності наші сандружини в Іванківському, Макарівському та Бородянському районах Київської області. Поскільки люди вже почали самостійно евакуюватись з зони аварії, діяльність сандружин обмежилась лише допомогою при розселенні і то на самому початку. Більше їх не залучали, хоча і проходили вони підготовку до дій у зоні ядерного вибуху.
На наступний день після Великодня нас зібрали у конференц залі і всім підрозділам було поставлене завдання розробити конретні заходи участі і допомоги Товариства Червоного Хреста України постраждалим від аварії на Чорнобильській АЕС. Ми тоді ще не знали, що це буде основною діяльністю Товариства упродовж наступних років, особливо мого відділу санітарно-оборонної роботи, пізніше гуманітарної допомоги.
З травня по серпень, коли ще все тільки налагоджувалось, адже з подібною катастрофою країна ще не стикалась, діяльність Червоного Хреста зводилась до надання матеріальної допомоги евакуйованим силами обласних осередків. Частину коштів виділив також Виконком ТЧХ тодішнього СРСР. Нам дозволили видавати одноразову допомогу по 50 карбованців і ставити відмітки про це у паспорті. Так що мій підпис стояв у сотнях паспортів евакуйованих. Хоча для такої держави, як СРСР, це були ганебно маленькі суми, які нічого не вирішували для людини, яка втратила домівку не з власної вини. Це як теперішні надбавки до пенсії. Все тягнеться з тих часів і не змінюється.
Крім того, ми взяли на облік всіх евакуйованих одиноких людей похилого віку, ветеранів війни, адже ясно було, що вони не повернуться у рідні домівки. Тому допомога і опіка їм надавалась в першу чергу.
Наші південні осередки взяли під опіку санаторії і будинки відпочинку, куди евакуювали мам з дітьми.
Тож на першому етапі – це була допомога всім категоріям людей, яких евакуювали з 30-ти кілометрової зони, з епіцентру аварії. А також санітарно-просвітницька робота про правила поведінки на уражених територіях. Для цього були задіяні «агітмашини» осередків ТЧХ майже усіх областей. І це було необхідно.
…Червень. Спека, бо хмари розганяли, щоб не було радіоактивних опадів. Заїжджаєш у село, а там бабусі сидять на лавочках біля дороги, діти бігають по пилюці і періодично повз проїжджають бронетранспортери на Чорнобиль. Пилюка стовбом. Через дорогу полуничне поле, покрите цим пилом, а на ньому солдатики, роздягнуті до пояса збирають і їдять полуниці. Їм усім пояснюєш, що це небезпечно і що необхідно робити, а вони сміються: «Чого ви так переживаєте. Нічого страшного не буде!» Дійсно, це ж не «Градами» накрило, як на сході у 2014-му, а якоюсь невидимою радіацією. Чого боятися. Чи живі нині ці хлопчики?..
Коли перша хвиля екстренних заходів спала, стало ясно, що радіацією уражено цілий ряд районів 5-ти областей України, особливо Київської та Житомирської. І основною проблемою цих людей було харчування – вода, городина, фрукти, дари лісів, які було вживати і консервувати на зиму небезпечно.
Одночасно стало зрозуміло, що проблеми Чорнобиля розтягнуться на довгі роки. Це і лікування з облаштуванням медичних закладів, і оздоровлення, і харчування. Тобто це вже робота по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Коли листаю хронологію роботи, проведеної нами з 1986 по 1993 роки, події і деталі якої я щоденно занотовувала, а потім ми видали це брошурою, не віриться, що здійснили такий великий об’єм.
А тоді це була просто необхідна робота, не дивлячись на невеликі зарплати, на радіацію, на те, що іноді додому після опівночі потрапляєш, і у відрядження часто їдеш, і в сім’ї не завжди зрозуміють… Це як тепер лікарі і медперсонал, борються з коронавірусом за кожне життя, не рахуючись ні з чим.
З цього часу для українського Червоного Хреста розпочинається період гуманітарної допомоги як своїми силами, так і при допомозі міжнародної спільноти. Це також було для нас новим, особливо, коли пішла допомога з-за кордону.
Першу «гуманітарку» передали Мінздраву, вона «осіла» на складах лікарень, згодом з’явилась на базарах (хай мене вибачать, але що було те було), тобто до людей не дійшла і контролювати процесом не було кому.
Тому згодом постановою Кабміну було вирішено всю гуманітарну допомогу з-за кордону передавати виключно через Червоний Хрест України. В зв’язку з цим, спростили до мінімуму проходження митниці і оформлення документів. Хто б не організовував допомогу, передавати її повинні були через Червоний Хрест чи Півмісяць кожної країни Червоному Хресту України. При мені було так, як надалі – не знаю.
Мене призначили головою робочої групи від Червоного Хреста при Кабінеті міністрів України, а також головою робочої групи Координаційної ради Україна-Росія- Білорусь. Саме цікаво, що представниками робочих груп від ТЧХ Росії і Білорусі були українці за походженням, тому працювали ми дуже плідно.
Перейшовши до теми гуманітарної допомоги, хочу акцентувати на наступному. Я особисто вперше зрозуміла ціну так званої дружби «братских народов СССР», за якою до цих пір частина людей сумує. Я не буду писати про військових строкової служби, бо їх ніхто не питав, чи про російських шахтарів, яких прислали в перші тижні аварії.
Мова йде про гуманітарну допомогу і співчуття радянських республік. Так ось, з 14-ти з них нам допомогли аж… дві: Грузія оздоровила у себе 500 дітей з постраждалих районів, а Молдова направила 300 кг меду. І все. Україна була віддана сама собі. До нас боялись приїжджати, особливо з Москви. Наш куратор приїхав аж через 4 роки і то з великим острахом.
А перша закордонна допомога надійшла з Франції через Французький Червоний Хрест. Його представники для супроводження і контролю прибули на двох білих «Ніссанах» з червоними хрестами, які на той час викликали ажіотаж у місцях їх зупинок. До цих пір зберігаю їх подарунок за злагоджену роботу – червоний електронний наручний годинник з червоним хрестиком на циферблаті.
Найбільшу за об’ємом допомогу надала Німеччина. Вона була довгострокова з орендою складських приміщень. Німці «засипали» постраждалі райони сухим молоком та макаронними виробами. Дозиметри, перев’язочні та ортопедичні матеріали, різні продукти харчування, оздоровлення 500 дітей – ось неповний перелік допомоги Німеччини. Вони передали також в постраждалі райони 5 діагностичних лабораторій, облаштованих в автомобілях, які їздили по містечках і селах та обстежували усіх бажаючих.
Значну допомогу надала Канада, доправляючи її «Боїнгами» в аеропорт Бориспіль: медикаменти, ковдри, продукти харчування. Ми настільки чітко налагодили взаємодію з відповідними службами аеропорту, що розвантажували літаки та завантажували автомобілі з областей буквально за 2-3 години, чим приємно дивували канадських пілотів.
Разом з комісією Кабінету Міністрів, яку очолював тодішній віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Григорович Жулинський (хто тоді знав, що наші шляхи ще перетнуться у волинському земляцтві), ми пройшли цілу «лимонну» епопею. Італія направила в Україну кілька ешелонів з лимонами, причому, як ми пізніше дізнались, це лимони для отримання соку, тобто швидко портяться. І везли їх у спеціальних вагонах-холодильниках. Тільки чітка робота членів комісії, її представника Омецинського Броніслава Францовича, української залізниці, санітарної служби, місцевих органів влади врятувала їх від утилізації. А мені запам’яталось тим, що прийшлось приймати, складати акти, наймати вантажників і слідкувати за розвантаженням на складі-холодильнику овочевої бази тодішнього Жовтневого району і додому я приїхала на таксі після опівночі і було це у суботу, у вихідний день.
Отримали ми допомогу і з Великобританії, і з Чехословаччини (на той час), і з США пароплавом доставили до Одеси, а потім до Києва. Навіть Лівія нам направила літак з молодою картоплею. Розвантажували у Борисполі і перевантажували областям пів дня. А Словенія запросила на оздоровлення групу дітей з Київської області.
Данія направила дуже хороші комплекти для роботи патронажних сестер Червоного Хреста, починаючи з бинтів і закінчуючи медичними халатами та тонометрами з фонендоскопом. На жаль, нині патронажну службу «успішно» ліквідували. А дарма.
Японія відправила медикаменти на 2 млн. дол. На таку ж суму Нідерланди закупили у Франції і направили нам вакцини проти поліомієліту. Мені довелось у Борисполі навіть зупинити виліт літака на Париж, на якому мала повернутись ця вакцина назад через невірне оформлення Інвойсу. Враховуючи липневу спеку, спеціальні терміни зберігання і час перельоту, роздумувати не було коли. Це була цікава пригода. Не знаю чи змогла б повторити, бо дозвіл на коротку зупинку літака і можливість розвантажити вакцину дав посол Франції в Україні, який по щасливому співпадінню відлітав у Париж.
Ми відгороджувались від Заходу «залізною завісою», але саме він нам допомагав у скрутний час.
Закордон закордоном. Але ми українці все-таки у важкі часи вміємо приходити на допомогу. Наш центральний комітет звернувся до своїх обласни осередків Червоного Хреста з пропозицією організувати допомогу продуктами населенню чорнобильської зони. Це не було таке добровільне волонтерство, як зараз, коли люди самі організували і самі відправили. Але коли ми звернулись до людей, то наші осередки сформували цілі колони автомобілів з різноманітними продуктами. Люди несли все, що могли. Найбільшу допомогу надали Черкаська, Луганська (тоді Ворошиловградська) та Дніпропетровська області.
Це лише часточка того, про що хотілося б написати і згадати. Я ніколи і подумки не порівнювала свою роботу, з роботою дійсно ліквідаторів аварії. І посвідчення ліквідатора принципово не отримувала. Я і мої колеги були маленькими «гвинтиками» у спільних зусиллях подолання наслідків масштабної аварії.
Це була велика всеукраїнська трагедія. Але це і великий досвід, переоцінка багатьох життєвих позицій.
Це зустрічі у нас на Пушкінській з молодим міністром охорони здоров’я, нині покійним Юрієм Спіженком і головою «Союзу Чорнобиль» молодим Володимиром Шовкошитним, навіть тодішній міністр фінансів побував у нас на нараді.
Це взаємодія з державними органами влади, профсоюзними і громадськими організаціями А часті зустрічі і плідні спілкування з іноземними делегаціями, про які до аварії і не мріяли…
Це була також «невидима тріщина» у моноліті імперії і ниточка до усвідомлення необхідності незалежності. Але ми тоді ще цього не розуміли.
Як би там не було, але в тій ситуації міністерства, відомства, служби та організації працювали чітко і злагоджено. Оперативно вирішували нагальні питання і проблеми. Створювались комісії, розроблялись конкретні заходи. Це були масштабні дії, які швидко Москва повністю переклала на Україну.
І спостерігаючи зараз за безпорадністю влади і хаосом у боротьбі з коронавірусом, сумно стає. Ясно було відразу, що цей вірус прийшов надовго і він небезпечний. Ні оперативних штабів, ні комісій, ні конкретних заходів до дії, ні залучення фахівців, які знають, як організуватись і діяти в екстремальних умовах. Та хоча б робили «як люди роблять» в інших країнах. Та це тема не сьогоднішньої розповіді.
Бо сьогодні ми згадуємо тих, хто врятував світ і загинув в ті страшні часи, або від ускладнень пізніше. Біль цієї трагедії у серці назавжди. Честь і слава тим, хто вижив у тому пеклі!
Вдячність та шана всім, хто брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Міцного здоров’я та довгих років життя у здравії…
Вічна та світла пам’ять героям-ліквідаторам.
«Однак сам Чорнобиль нікуди не зникне. Він залишиться і як аварійна атомна електростанція неподалік від української столиці, і як “саркофаг”, за яким ще десятиліттями, якщо не століттями стежитимуть вчені…
…Аварія на Чорнобильській АЕС залишається й досі найважливішим і найпотужнішим попередженням про те, що може з нами статися у результаті науково-технічної революції». Віталій Портніков
* * *
Цей дощ – як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов”їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
І прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ганки.
Жив-був народ над Прип”яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.
Ліна Костенко
