«Це молода поетеса і кореспондентка
нашої районної газети «Новий погляд+».
З мого села. Її мама, моя однокласниця»
Галина Бідношей
Маїло Ірина Сергіївна нородилася у 1991 році в селі Штунь, що на Любомльщині. Закінчила місцеву загальноосвітню школу. Здобувала вищу освіту в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. За фахом − історик.
Працювала керівником гуртків із всесвітньої історії в одній із філій Малої академії наук.
З 2015 року працює в газеті «Новий погляд+».
Ще з шкільного віку пише вірші. Просто для себе, для душі, для рідних. Вони про життя, про природу, про рідне село, стосунки людей. Вони про те, що близьке та дороге її душі.
* * *
Вона нещасна, покинута світом,
Сама-самісінька, її ніде не ждуть,
Накинула шаль на плечі й під своїх думок гнітом
Життя переосмислює з келихом брют.
Вона – жінка сильна й давно уже вільна
Та й залежною не була.
У нерозтраченості її сила.
Вона переповнена любов”ю й промінням тепла.
Сьогодні їй хочеться бути слабкою,
Відпустити в минуле все те, чого не вернуть.
Їй так набридло бути собі чужою
Й щоразу шукати спасіння в келисі брют.
* * *
Смачна кутя уже на столі,
Узвар налитий у чашки
Уся сім”я зібралась в кімнаті
Й молитву в голос читає мати.
Спокійно, тихо, щоб кожен почув
І подумки приєднався
До Божих слів, що змалку вчив,
Щоб ніколи не забуватись.
Розмова в Святвечір якась особлива:
Душевна, щира й дуже проста,
Атмосфера тепла й затишна,
Навіть й в повітрі не витає духу зла.
Забуті всі чвари, образи й невдачі,
Немов їх й не було,
Бо потрібно у серці в Святвечір
Закрити від бід вікно.
* * *
Так хочеться зупинити час…
Хоча б на мить, хоча б не на довго.
Вмоститись зручно на м”якенький диван
Й гортати альбом зі старими фото подовгу.
На плечі накинути бабусину шаль,
Вкритись нею ж сплетеним пледом,
Пити смачний з бергамотом чай
Й поринати в спогади, які від нас так далеко.
Щоб у каміні потріскували дрова,
Вітер стукав гілкою ледь чутно у вікно,
А в пам”яті, мов спалах, оживали знову
Усміхнені люди, які забуті давно.
* * *
Так не ввічливо й зовсім не скромно
Увірвався ти в мої сни
І поводився дуже бадьоро
Ніби дикий кіт на весні.
Солодко муркав на вушко
І приємні слова шепотів
Ці зізнання чула я та подушка
Ну і клен, що за вікном шелестів.
Впевнена – він нікому не скаже,
Не відкриє секретів моїх
Про щастя нічне всеосяжне
В сплетінні пальців твоїх.
* * *
Життя вимірюємо в кроках
Печалі, радості та сподівань
Жаль, зневіряємось по-трохи
У здійсненні своїх бажань.
Невдачі, суперечки, поразки
Сповільнюють думку ясну
Там, де мріємо жити, як в казці
Вірити в істину тільки одну.
Певно, не слід забувати,
Про того, хто створив світ
Він прагне щодня доказати –
Дива трапляються, ти лише вір!
* * *
Святкова, барвиста, квітчаста,
Вишита, буденна, строката
Вона гуртує народ,
Оберігає від лиха й незгод,
Їй властива незрима сила –
Прикрашати голівку та плечі милі.
Кожна українка хустину у сховку має,
Як скарб великий оберігає.
* * *
У чашці чай із манго та папайї
Лоскоче аромат цей ніздрі та думки,
Пробуджує відкладені бажання,
Здавалося, забуті навіки.
Потріскують у пічці дрова,
Лиш полум”яну тінь ловлю я на стіні
І поринаю в сни мрійливі знову
Сховатись від реальності так хочеться мені.
Морозна сніжна ніч така чудова
Магічно згладжує нерівності земні,
Дає можливість свою історію писати знова,
Без зайвих фраз, людей та метушні.
* * *
ТВОЄ ІМ”Я ЛЮДИНА
Беру мольберт й малюю я картину
Тут небо, річка, сонце, ліс і гай
Зображую не просто лик – Людину
Не ідола, якому поклонятись вчать.
Із кожним рухом образ все чіткіший,
Ось видно мужні плечі та добро в очах,
А на вустах – усмішку, таку наївно чисту,
Людина знає ціну вірності й словам.
Їй не байдужі чужі біль і втрата,
Словами не кидається. Наліво. Вправо. Скрізь.
Бо це не вигадка, не міф – Людина,
Яка завжди готова на поміч вам прийти.
* * *
Твоє ім’я в думках моїх блукає,
Тебе забути вже немає сил,
Моя душа у снах тебе шукає,
Твій погляд, мов бездонна глиб.
В очах твоїх безодня щастя,
Твій образ розпізнаю й у пітьмі,
Невинний дотик рук твоїх…
Благаю, не треба, зрозумій і зупинись!
Твої слова рікою ллються,
Солодкий шепіт зваблює думки,
До вуст твоїх прилинути боюся,
Бо потону безповоротно в них.
І серце у твоєму вже полоні,
Кидає тіло в жар від твоїх слів,
Та що ж зі мною сталося сьогодні?
Напевно лід в душі ти розтопив.
* * *
Присвячується рідному Штуню…
Село моє! Уквітчана алеє!
Огорнуте покровом буйних трав,
Віддушина душі моєї
Бездонна височінь прозорих хмар.
Село моє! Буслиний краю!
У серці назавжди церковний дзвін
Де не була, а кращого не знаю
Є тут ставок, де зав’язався лебединий світ.
І люди тут з душею та привітні
Нема чужого лиха та біди,
Бо разом всі непоборимо сильні,
А порізнь – уразливі та слабкі.
* * *
Вечоріє… Дощ накрапає…
Хоч зима на дворі,
А він не питає:
«У гості можна прийти мені?»
Вечоріє… Стає тихішим гуркіт машин
Лише видно як з коминів виринає сивий дим,
Господиня готує смачні наїдки на стіл
До смаку додає перець, гірчицю та кмин.
Вечоріє… Повільно насувається на світ ніч
Нічого не видно, не чутно – клич чи не клич
Бере в міцні обійми паркани, хліви та хати
Природа дрімає, готується дивитися чарівні сни.
Вечоріє…
23.01. 2021р.
* * *
Ми хочемо здаватись не такими, як є
Тому приміряємо ролі.
Сьогодні – зразкові, а завтра – жорстокі,
Бо всі по життю актори.
Одягаємо маски, щоб побачив весь світ
Безтурботність, не вразливість, усмішку,
Щоб питали у слід: «Ти можеш як він?»,
А в самих серце стискалося від награного лоску.
Ідеал ми шукаємо й прагнемо бути ним,
Хоча любимо за «родзинки»,
То чого ж намагаємося бути не тими,
Ким призначено бути від роду.
2. 01. 2021р.
* * *
Присвячується моєму брату Івану
Мені пощастило в житті як нікому,
Бо на землі цій я не сама,
Маю людину рідну та кровну,
Подарували батьки: 25 рік вже мина.
В дитинстві сварилися й билися часто,
То поділитись ніяк не могли,
Але коли хтось ображав, то як старша,
Могла дати здачі по-справедливості.
Ми зовсім різні, хоча й кажуть, що схожі
Ти любиш футбол, а я – пекти торт
Ось і сьогодні, в день славний святковий
Дарую «Спартак», як символ нових перемог.
Бажаю, щоб ти таким і лишався –
Розумним, сумлінним у всіх справах-ділах,
Щоб твоя зірка сіяла, не гасла,
Ангел-хранитель беріг й помагав.
* * *
А за вікном сьогодні сніжно
Стартував зимовий конкурс краси,
Кожна сніжинка, по-особливому, ніжно
Малює чарівні орнаменти на вікні.
Кружляють у танці білі пір’їнки,
Лягають у пагорб сніжний, м’який,
В майбутньому будуть вони невидимки,
Насолоджуймось часом казковим й легким.
26.01.2021р.
* * *
Замріяна, задумана, засмучена…
Так вже було!… Коли? Не пам’ятаю…
Як у душі хурделиця розлючена
Шукала вихід із проблем. Яких? Уже не знаю.
Було давно це… Років п’ять тому, а може й більше
Коли дівчиськом юним вірила усьому,
Коли пусті обіцянки, які, мов вітер свище,
Десь зникли, полетіли… Невідомо…
І тут застали мене знов зненацька
А я повірила. Хіба бува інакше?
Чекала, що відійде в забуття натура розбишацька,
Але, на жаль, вона з людиною уже назавжди.
2.02.2021р.
* * *
Втекти б у ліс від суєти міської,
У хижину дідуся-лісника,
Засніжений поріг якої
Стрічає радо кожного, хто заблукав в думках.
Тепло одразу розливається по тілу,
Коли відкриваєш двері в тиші рай.
Тут усе просто й одночасно – вміло
Піч, лавка, стіл: все на своїх місцях.
І скинувши з плечей не тільки шубу,
Але й важкий тягар щоденних хвилювань
Я поринаю в світ, де все премудре
Лишається далеко, де мене нема.
А зараз заварю я чай з гілок малини
І скибку хліба маслом намащу,
Вмощусь на крісло, підібгав коліна,
І свої мрії з полону відпущу.
12.02.2021р.
* * *
Коли на серці відчай й хвилювання,
Коли тривога розливається по тілу,
То хочеться найбільше розуміння
Й людину поруч близьку та рідну.
Яка не буде тебе розважати,
Казати, що усе мине безслідно,
Усе на світі треба пережити,
Бо так сказав якийсь мислитель.
А хочеться таку, яка б мовчала
І просто слухала без настанов й повчань,
Яка б за руку міцно тримала,
Без зайвих слів, премудростей, вагань.
22.02.2021р.
* * *
Минає час із розчерком пера
У вічність плинуть країни, події, люди
Спинити цей потік в нікого сил нема
Лишаються лиш знімки й спогади.
За обрієм вже ті, хто серцю дорогий,
Кого любив, ким жив, леліяв
І як би не хотілося, хоч мить, побути поруч з ним
Час невблаганний. На пам’ять лиш надія.
Вона, мов спалах, вивільнить з тенет
І подарує знов нову можливість
Побути поруч з рідними. Вона не має меж
Лиш їй одній повернення в минуле під силу.
21.02. 2021р.
* * *
Стоїть задумана хатина
Поблизу річечка тече
Ніхто її вже не побілить
Й в печі хліба не спече.
Ніхто не вигляне з віконця,
З криниці води не принесе,
Не зірве яблука з деревця
Господарі на тому світі вже.
17.03.2021р.
* * *
Співає за вікном пташина,
То з вирію спустилася душа
Щоб подарувати в цю погожу днину
Веселу пісню, тиху… Неспіша…
Щоб родичі та друзі посміхнулись
Сусіди, щоб згадали, що жила
У цій хатині ще одна людина
В пташині лиш тепер її душа.
І кожен день летить вона ще зранку
Побачити подвір’я рідне, дім,
Щоби новий хазяїн, пораючи господарку,
Вслухавсь в її дзвінкоголосий спів.
2.04.2021р.
* * *
Вже прилетіли з вирію лелеки
Осіли вкотре в Полі на гнізді
Дорога їх була виснажлива й далека
Їх так чекали всі сусіди на весні.
Вже тридцять літ як тут вони газдують
То їх місцина рідна, любе їм село
Часу даремно птахи не марнують
Щороку ремонтують гілочка за гілкою кубло.
13.04.2021р.
Маїло Ірина,
с. Вишнів Любомльського району,
Волинська область
