“Лесин рушник” – розповідь про епізод з життя Лесі Українки, пов’язаний з Шевченковою світлицею на Чернечій горі, куди вона привезла рушник, вишитий нею, і власноручно повісила на портрет Т.Шевченка.
Світлина на обкладинці: Леся Українка, Маргарита
Комарова, Михайло Косач (Лесин брат. Одеса. 1889 р.
В руках Маргарити рушник, який вони з Лесею вишивали вкупі.
У червні 1891 року Леся Українка разом з мамою та молодшою сестрою Ольгою їхала на лікування до Євпаторії. Від Києва до Катеринослава добирались пароплавом і, за спогадами Ольги, “спинилися в Каневі, щоб одвідати Шевченкову могилу” і залишити там вишитий Лесею рушник.
Про той візит в архіві музею Т.Г.Шевченка зберігаються спогади охоронця поетової могили – Івана Ядловського:
“Я тоді не знав, що та жінка, така худенька, слабенька, відома письменниця Леся Українка. Вона привезла з собою нею вишитий рушник. З нею були люди. Якийсь чоловік хотів повісити цей рушник на портрет Шевченка, але вона сказала, що сама хоче повісить: “Я – сама, я – сама…”
Перекази про Лесин рушник живуть на Тарасовій горі й по-сьогодні. Вісімнадцятирічна поетеса вишивала його разом з Маргаритою – донькою відомого бібліографа, фольклориста, лексикографа, перекладача Михайла Комарова (Уманця).
У 30-ті роки минулого століття “Тарасову світлицю” знесли. Рушники, ікони, портрети – весь скарб було розпорошено. Зник і рушник Лесі Українки.
А у 90-ті роки ентузіасти відродили поетову світлицю. Знайшли і Лесин рушник. Науковцям довелось довго, дуже довго його розшукувати. На допомогу прийшли шанувальники Тараса Шевченка й Лесі Українки з різних куточків України.
Донині невідомо, чи зберігся другий рушник Лесі та Маргарити, бо у спогадах мовиться про рушники, які вони вишивали вкупі.
Знайдений Лесин рушник не повернувся до Тарасової світлиці. Він знаходиться у фондах музею Т. Г. Шевченка у Києві. А у світлиці – його копія, зроблена канівськими майстринями.
На Лесиному рушникові – українські традиційні геометричні орнаменти, з прадавньою символікою добробуту, а між ними: на одному кінці – Шевченкове
“Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами!”,
на другому –
“Любітеся, брати мої. Україну любіть”
– близькі за змістом до Шевченкових –
“Обіймітеся, брати мої!” а “Свою Україну любіть!”
Чому саме ці слова лягли на рушник? Та мабуть тому, що і її серце пекли ті ж самі думи. Розбрат між “братами”, їхня жорстокість крають душу поета. Але ж люди сміються над ним і кажуть “Нічого робить”. Це – драма, назва якої – “Поет і народ”.
Іван Світличний, аналізуючи творчість Т. Шевченка, пише:
” Його драма була не так особиста, як суспільна, не так побутова, як політична”.
Зародився цей конфлікт на самому початку творчої біографії Т. Шевченка, зрів протягом кількох років і сягнув своєї кульмінації наприкінці 1845 року (“Три літа”), а потім, то затухаючи, то підсилюючись звучав на трагічній ноті все життя.
Т. Шевченко бачив, як підневільне життя здеморалізувало покріпачених людей:
“И в шитом золотом жупане, и в серой свыте люди злы” – пише він у поемі “Слєпая”.
Його обурює не так саме зло, як ті, хто з ним мириться. Розповідаючи про новітнього українського пана, “годованого кабана”, “презавзятого патріота”, що “У свиті ходить між панами, І п’є горілку з мужиками І вільнодумствує в шинку”, а разом з тим “в селі своїх дівчаток перебирає” і плодить байстрят, Т. Шевченко таврує не “годованого кабана”, а його жертви за покірність:
“Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси То оддасте. (Поезії “П.С.”)
Страшні, немилосердні слова: “О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?” – адресує поет не катам і тиранам, а своїм землякам – тим “люде”, з якими давно увійшов у конфлікт і воював проти них, але водночас і за них, часто себе не відмежуючи від них.
“А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби, Німії, подлії раби” – кається поет, розповідаючи у “Юродивому” про катування сміливця, що в морду заточив капрала.
А чи не здається вам, що це і про нас, і, мабуть, про сучасників Лесі Українки.
Чи заплаче серце одне на всім світі,
Як я з вами плакав?
Може, і вгадав.
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи –
Я більше не хочу…
Одну сльозу з очей карих –
І … пан над панами!
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
Знайшлося “дівоче серце”,
яке “заплакало на сі думи”.
Отой, вишитий у юнацькі роки рушник і є “одна сльоза. Він – визнання гріхів, як сповідь. Прочитаймо віршТ. Шевченка “Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами!”.
Людмила ОГНЄВА
* * *
Людмила Родіонівна Огнєва народилася на Вінниччині. У 1944 році разом з мамою приїхала на Донеччину. Жила в Торезі, а від 1966 року – у Донецьку. За освітою радіофізик, а за покликанням — громадська діячка, журналістка, дослідниця й майстриня. Вона авторка понад 45 брошур і книг. Після вимушеного переселення з рідного Донецька до Києва сьогодні продовжує активну творчу діяльність.
