Spread the love
Надія Гуменюк Лис
* * *
Спить очерет, немов списи іржаві,
Поламані у крижаній січі.
Січуть сніги, сліпучі і лукаві,
І кряче білий ворон на плечі
У яблуні з обмерзлою корою –
Вона вже до весни не доживе:
Пірне навзрид в крутіж із головою
І тихо-тихо в безвість відпливе.
Цей буревій… Це біле голосіння…
Впав горілиць горіх серед оков.
Та стугонить у зав’язі коріння
Трави зелена невмируща кров.
Вона сюди стікається віками.
Вона тисячолітні бачить сни.
Вона прорветься крізь пісок і камінь
В гармонію й анархію весни.
Торкнеться пальців і розбудить пам’ять,
І прилетять із вирію слова:
– Які б сніги нас тут не замітали,
Ми знов зійдем, як молода трава.
(Із збірки «Аркан для ластівки»)
м. Луцьк
