Війна з нами проти нас

Ювілей спонукає майже кожну людину “зупинитись” на мить і підвести підсумки свого життєвого шляху, спонукає до споминів, які викликають почуття задоволення чи жалю за усім, що з нею відбувалось. Хтось це робить за святковим столом з рідними і друзями, хтось  тихенько на самоті. Інші, як наш ювіляр Микола Жулинський, закарбовує це на сторінках книг, залишаючи свої спомини для людей. Залишив він їх і  в 10-му ювілейному випуску альманаху “Волинь моя” Міжнародного громадського об”єднання “Волинське братство”, які ми і пропонуємо вашій увазі.

 

*       *       *

Війна з нами проти нас

З документальних джерел, свідчень очевидців  і  дитячих спогадів

  ОБЛАВА

Лемент не вщухав.

Собаки як на зло  виють, захлинаються, дзявкають – вже  похрипли, корови ревуть – недоєні,  жіночого крику – на все село.  Грицько побачив, як  валував дим десь там, де хата Дениса Кримуся.  Його родину  совєти  вивезли десь до Сибіру, а сам  Денис успів заховатися, не виловили його.  Люди ще бігли до Стира, хапали лодки, свої чи чужі –  не вибирали  і туди, за Стир, до копиць , де поховали домашнє  добро.  Бо чекали з дня на день  німецької облави. Тоді,  коли німці  з поляками палили Золочівку, то Новосілки обминули.  Подалися  на Горохів  через  Боремель.  Тим  разом вони закатували  Андріяна – жінчиного брата, забили багато хлопців з нашої    партизанки.  Треба було їм не  перти проти такої  сили,  на машинах їхали, з автоматами, повно було  тих німаків  і польських поліціянтів… Чого було виступати, коли така  їхня  сила?.  Викосили  чи не  з  десять наших. Потім їх ховали  усіх у Хрінниках з  попами.

Грицько  зупинився,  засапаний,  над яром за могилками і побачив, як  його  син Стах разом  із  Міхалем  Савіцьким  таки вспів на лодці  перебратися на той бік  і вскочити у  стіжок.  А от сусіда  Сашка  Піддубного ті кляті  поліціянти  таки виловили  на кемпі. Ховався  там в очереті чи в лепесі біля виру. Ага, і Льоньку  Макулича теж потягли  звідти. 

Німці  тілько  командували тими поліціянтами, самі  облавою не йшли на  людей – стояли неподалік могилок над Мотруниним яром.  Правда, за скорострілом  лежали  таки  німаки.

Долина Стиру біля Новосілок (нині Набережне)

Грицько хутко вхопив  малого на  руки  і поліз у глиняник. Ше  раніше запримітив, де буде ховатися, бо  зрозумів, що  через воду  йому вже не перебратися. Прислухався. Уже не  скородив німак   скорострілом  Стир – десь біля  Мотруниного  яру засів і строчив  по  воді. На горі, над яром  засів  і сік. Із глиняника, в якому  він  принишк із малим  Миколкою, мало  що було  видно. Грицько бачив  тіко  кусок  луки біля виру, воду і далі за Стиром  стіжки сіна, в яких  зачаїлися  люди.  Ті, що вспіли перебратися на той берег. Навіть  порадів, що заліз у цю  печеру – хто тут його знайде? Заспокоював себе, мо’ німці  тут його  не  вишпорять. Думав, де там жінка, діти. Як тіко хтось, чи не Савелян, нє, хтось із  Кримусівих хлопців ровером  прогнався селом, прокричав: «Німці в Боремлі! Ховайтеся!», Серафима за найменшого, а  Борі  ще й року не є, прихопила старшенького, йшов п’ятий рік, Толька і до Яшка  Котила ховатися.  Ну,  в льох мурований. Хлопці старші Льонька,   Владик, Стах – хто куди? Коли  захеканий сам із Миколкою  вигнався на яр  і поки не заліг  у глинянику, то  ще бачив,  як чось попід яром гнався Стьопа Пилипів, здається, мав  у руках револьвера. 

Миколка  хлипав, Грицько  тулив його до себе, чаївся, прислухався,  чи не йде  хтось у його бік. У глинянику того лементу не було чути, хоч стрілянина  разова чулася.  Мо’, подумав, уже все стихло, мо’  німці виїхали з села… Та нє, так скоро  вони не  виберуться, треба сидіти, чекати. Малий  заскімлив: «Хочу пити», Грицько  погладив  по голові, прошептав: «Скоро  підем додому, там поп’єш».

Не зчувся, як  щось  зачовгало біля глиняника, посипався пісок за комір, і почув польську мову.     Затаїв дихання, затулив долонею  Миколці рота, а серце наче здуріло, так і бухає. І враз  велика собача  морда ткнулася майже  в Грицькові коліна. Миколка  злякано  скрикнув  і руками вхопив батька  за шию. Побачив, як  із  темнозеленого рукава   випозла груба  рука, шарпнула собаку, витягнула його морду з глиняника і  почув сердитий крик:

– Wychodź, svinio ukraińska!         

Що було  робити? Мусів  вилазити. Поліціянт  ще до того вхопив Грицька за комір  сорочки, потягнув на себе, сердито  викрикуючи:

                    – Chodź!  Chodź! –  підштовхнув і повів  у бік села. Привів до села, сказав: «Tytaj I stój!» і  підійшов до іншого  поліціянта, видно, старшого серед них, який роздивлявся на зігнаних односельчан.

Грицько побачив, як над ровом на колінах, руки за головами,  німо стояло десь чоловік із десять. Серед них і запримітив свого Стаха. Подумав, що і  таких малих, а Стахові скіко  –  та ж всього  тринадцять – хапають.

Знову крик того  брунатного  поліціянта з собакою:

– Na kolana! Szybko, nu, stawaj na kolana! 

Грицько повернув у його бік  голову і жалісно  промовив:

– Та в мене  дитина. Бачите, на  руках.

Той ще гучніше і зліше:

– Ręcy za qlowę, psia krew! 

Грицько  наважився  ще вимовити. Тепер польською: 

–Dajcie dziecko, zaprowadzę do chaty. Pіc chce. Proszę Pana.

І став  шукати очима німця. Може він серед них головний?  Той стояв

збоку, дивився в бік Боремля, курив і не звертав жодної  уваги на те, що тут діялося.

– Moja chata  tu nitdaleko. Zaprowadzę i wrócę.  Proszę Pana, mnie odpuścić – і  додав українською: «На хвильку. Тіко туди з малим і назад. Тут близько». 

Грицько побачив, що до  нього  рушив інший поліціянт, ступив крок у його бік, та той із собакою шарпнув його за руку і ще  голосніше: 

– Stój i nie rusz! Odpuść małego z rąk. Niech sam dodomu wkrasa,  znajdzie chatę.

Що було робити Грицькові? Малий тулився до його грудей, рукою тримався за шию і зі страхом  дивився на  величезного пса, який улігся біля ніг  поліціянта. Грицько відступив на кілька кроків від рова, спустив малого на землю і почав його  вмовляти: «Ти, синочку, біжи додому. Ти ж  бачиш нашу хату. Бачиш, га?»

Миколка хитнув головою, а очима  все стеріг собаку.  Грицько легенько  підштовхнув малого і той, оглядаючись  більше на  собаку, ніж на батька, повільно, боком-боком, пішов попід ровами,  підбиваючи босими ногами пилюку.

Грицько повільно опустився на коліна поряд із Денисом  Кримусем, заклав руки за голову і спробував  вже вмовити того поліціянта, котрий тільки-но підійшов: 

–Po co mnie tu pan trzyma? Byłem na słuźbie w Wojsku Polskim. Zostawiali mnie zawodowo. Poco aresztowaliście  mnie?

–Zjasujemy,  – промовив другий  поліціянт. – Wy wszyscy tytaj Ukraincy jesteście bandytami. Zabijcie naszych, Polaków.

*      *       *

Вже сонце нахилилось над Боремельським лісом, у селі було тихо, ні реву корів, ні собачої  гавкотні, тільки в кількох місцях валував дим. Горіли хати. Дотлівала хата Дениса Кримуся, в якій  була після виселення його сім’ї  колгоспна контора.  Вибухувало  полум’я з вікон і з даху хати Лярчика  Кримуся – його сини  Только і Слава  пішли в українську боївку. Догоряла  і хата його брата Володимира, у якого і син, і сестра Галя були в українській партизанці. Багато  новосільських хлопців і дівчат були в сотні, стояла  вона за Стиром у  Грабівці, але не стали  відбивати село від німців і поляків, не були певні, що зможуть їх здолати, а тоді все село перебили б і перепалили б. 

        Серафима на руках  із маленьким Борею вбігла в двір із криком: «Коля! Коля! Ти де?»  Заглянула в хлів,  зазирнула в льох, тоді до клуні… І стала як вкопана. Серце вискакувало з грудей, в горлі запеклося, замовкла, дивилася німо  на малого Колю, який спав на кожусі.

– Синочку, вставай! Де тато? Де ти був? Чо’ ти сам? Де наш тато? – запитувала,  піднімаючи Колю і ставлячи його на ноги.  Малий злякався зі сну, розплакався, кулачками почав  протирати  очі.  Мовчав. Серафима догадалася, що її Грицька разом  із тими, кого зібрали докупи поліціянти, повезли до Горохова.

 Ну чо’ ти не тримав батька за шию? Чо’ пішов додому – треба  було триматися за батька, то може б його не забрали.

Миколка, сьорбаючи носом і  витираючи сльози, мовчав.   

НАША «ВОЙНА»

Як тільки сонце підбилось ген до вершечків черешень, моє вухо так і націлилось на могилки: чи не стріляють вже там? Тихо. Ще не воюють. А пора. Роса вже спала, можна по-пластунськи, не вимокнеш.

Здається, заробив собі на «войну». Приніс двоє відер води від Фрасьчиної криниці, січки нарізав, перемішав із картопляним лушпинням, трошки насипав висівок – це для свині під вечір. Тепер ще вижену корову на цегельню – там вже давно пасе свою Кримусь Фанас, пригляне…

Чую, вже почали з «автоматів»… Бігом через двір Яшка Котила, який зранку до вечора сидить на порозі – якби зараз не було… Ні, сидить. «Ти куди женешся?» – пробує зупинити. «На могилки. На войну!» – кричу на льоту і полопотів. Майже на крилах злетів на гору, перевалився через мур і завмер: куди візьмуть? До «руських» чи до «німців»? Туди, де менше. Якби зразу був, то мірялися б на палці, куди кому, а так треба чекати. Трава поміж могилами вилягла, адже «война» ведеться по-пластунськи, голову боїшся підняти. У кого є кепка, той поприв’язував листя барвінку, трави, а коли підстрижений «під машинку» або «під бокс» – чим прикриєш голову?

На цій території розгорталися запеклі битви дитячої «войни». І не тільки дитячої

Витягаю прихований під старим, від Великодня, дерном біля муру мій «пулємьот» – із широким дулом чавунний корпус польської м’ясорубки. Тягерний мотузок ледве не перерізає потилицю,–

Важезний? але такої зброї нема ні в кого. Мають дерев’яні «штуцери», «вінтовки» із соняшника, пістолети дерев’яні з металевим дулом, а от такого «пулємьота» не зобачиш. Правда, тягати його, повзаючи по- пластунськи, одна мука, зате який гонор.

Бачу, підповзає Іван Савіцький. «Ти хто?» – питаю. «Руський. Ти йди до німців, там не хватає». Знаю, штаб «німців» у кінці могилок, за «фігурою», де ще видно могилу козаків, які воювали за Хмельницького під Берестечком. Бо «руський штаб» біля каплички в густому кущеві бузку.

Це гірше. Ніхто не хоче у «німцях» воювати. Страшно, бо як візьмуть «совєти» в «плєн», то так вимучать, аби признався, де штаб. Прив’яжуть до черешні й починають «допитувати». Особливо коли старші хлопці грають. Можуть і ноги підсмажувати на вогні, й голку під «пазюрі» – під нігті заганяти… Але старші воюють найчастіше з хлопцями з Нового Току чи із Золочівки, з Русиного Берестечка, з Вичавок… У них справжня зброя – автомати є німецькі, совєтські ППШ, «лимонки», кажуть, раз і гармату викотили… Було, так завоюються, що енкаведисти з Демидівки приганяються розганяти. Хапали – і у «фезеу» на Донбас. Казали, під землею повоюєш таким долотом, що зуби повилітають від його торохкотіння, всю душу витрусить.

Бігом попід муром до «німецького штабу», біжу й тішу себе: «Певно, вже когось послали в “розвєдку”, бо коли в розвідці, то легко попасти в “плєн”. Ти не повинен видати себе, не можеш стріляти…»

«О, добре шо прийшов. У нас “потєри” – “вбили” Славка Кулика. Зразу. Поліз на черешню виглядати, а снайпер зняв його. Підеш у “розвєдку”, – наказує Славко Мотрунин.

Повезло йому – командіром став.

– Давай, чого стоїш? І здай “пулємьота”. Бери мій пістолет – і пашол!»

Я зразу ж – наказ! – залягаю і давай «вишивати» вужем поміж могилами. На моїх кортових штанах нашиті на колінах дві латки із совєтської плащ-палатки. І на ліктях такі ж… Повзу, а коліна і лікті аж посвистують під травою. Дивлюся, чи не зіперся на мур Гарсей Савіцький або Микита Кримусь. Ті, якщо дуже попросиш, підкажуть, де «німці» чи «руські», як обійти вартового, а головне, де він зачаївся.

*       *       *

Гарсей Савіцький чудом зостався живий. Чи не всі хлопці й дядьки, які лишилися в селі до приходу Червоної армії, в сорок четвертому були мобілізовані, лягли десь, кажуть, під Ковелем – зброї не мали, не переодягли їх в солдатське… Гарсей вижив. Був поранений. Вернувся. Нічого не розказував. Мовчав. Тільки сидів на порозі у вилинялій гімнастерці й таких же штанях-галіфе. Босий. Худий і сумний. Але коли починалася «война» на могилках, йшов туди і все дивився, як ми воюємо. Спочатку мовчки спостерігав, а згодом починав командувати: «Куди повзеш? Тобі шо, засліпило? Обходь лівим флангом. А ти прикривай його, прикривай! Усьо, замри! Ні с мєста! Окопайся і жди! Вони підуть в атаку. Не витримають. А ти тоді січи! Отак – веєром, веєром з пулємьота!»

Гарсей нам заважав, бо зразу командував «обома фронтами». Правда, більше за «руських» стояв, проте любив організовувати «войну» за всіма правилами, а ми хотіли воювати самі. Починалася сварка, доходило до бійки, бо одним здавалося, що Гарсей помагав «противникові», а інша «воююча сторона» звинувачувала своїх «ворогів» майже у відкритті «другого фронту» в його особі.

Коли «война» закінчувалася, всі збиралися біля Гарсея. А той починав безжально критикувати бойові дії і «руських», і «німців». Особливо чомусь його обходили фланги, які не прикривались, наше небажання окопуватись і чекати атаки противника. Відчувалося, що Гарсей дуже не любив атак, а ми були нетерпеливі – все рвалися вперед, спішили першими «вистрілити» і радісно викрикнути: «Всьо! Ти вбитий! Я перший попав».

Для нас ця «война» на могилках була радістю, великою втіхою, а Гарсей, згадую, чомусь дуже переживав. Страждав. Раптово замовкав, погляд його німів, здавалося, він щось болісно згадує, намагається оживити в пам’яті якісь події. Ми тоді на цей стан колишнього фронтовика не зважали, хоча намагалися його розпитати. Та Гарсей нічого не розповідав. Іноді посилав до Слави Лярчика, який повернувся з фронту без ноги, але й він нічого особливого не оповідав, крім кількох фраз: «Чую, шось кипить-свистить, гахнуло – і в голові задзвеніло, замакітрилося, стало чорно, а далі – не пам’ятаю. Памороки забило. Де і хто ногу різав – наче то не зі мною було. Тіко пальці сверблять на нозі, якої нема. До млості. Так хочеться почухати їх, а їх нема. Дали от протеза. Деревляного. Так ходить ніззя. До крові натирає. І пасок пече. Кажуть, як натру культю, буде тверда, як цегла, тоді мона буде ходити».

Кажуть у селі, що сімнадцятилітній Слава Лярчик був в УПА, а коли вернувся з фронту інвалідом, покинув політику. Казав: «Мені тої совєтської войни хватить на все життя. А свою войну у совєтів не виграти. От німця повалять і за нас возьмуться. Будуть ше гірше душити, ніж у тридцять дев’ятому».

Як у воду дивився.

Тому й вижив, бо, як тоді казали, вину перед совєтами «іскупив кров’ю». А всі ті, хто був в Організації Українських Націоналістів, хто воював у загонах Української Повстанської Армії, пропали в боях або не вернулись із Сибіру. Цікаво, як назвали б цю жахливу війну рядові Червоної армії – мій батько Григорій Жулинський, Гарсей Савіцький, Григорій Кравчук, Микита Пилип’юк, Микита Кримусь, Антін Ткачук, той же Слава Лярчик – Великою Вітчизняною чи Другою світовою? І чи мало це якесь значення для них, для сотень тисяч необмундированих, беззбройних, ненавчених українців, яких гнали радянські командири і політруки в атаку на кулемети, на танки? Адже чи не кожен українець, в якій би армії він воював – у радянській, польській, в Українській Повстанській Армії, в батальйонах «Нахтігаль» і «Роланд», у дивізії СС «Галичина», у поліційних та допоміжних частинах при німецькій армії, в складі червоних партизанів, в Армії Людовій чи навіть у Армії Крайовій (і там були українці, бо їх, хто проживав тоді на Західній Україні до 1939 року, призивали до польського війська), знав, що війна світова розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше. Принаймні для багатьох українців, особливо тих, хто жив на Західній Україні, її початок позначався серпнем 1939 року, коли Закарпаття проголосило незалежність і змушене було захищати свою республіку від угорців.

Мого двоюрідного брата Михайла Воляника війна накрила вже 1 вересня 1939 року, коли він, жовнір польської армії, змушений був відступати під натиском німецьких танків і пропав. Яка його доля, де його могила – батьки так ніколи й не дізнались.

Не торкала ні розум, ні серце мільйонів українців ця назва «Велика Вітчизняна війна». Не була на слуху й назва «Друга світова війна» – була просто жахлива, кривава війна і не важило те, де, на яких фронтах і якими військовими потугами вона ведеться. Відкотилися в сорок першому «перші совєти», яких проклинали майже усі, крім кількох вцілілих членів КПЗУ і тих, хто встиг потрапити на службу до нової влади. Люди зразу ж побачили, якою залізною рукою ця власть бере за горло кожного, хто не так, як вона, думає, і не робить те, що вона наказує.

*       *       *

…Микита Кримусь наліг грудьми на мур і виїдав очима могилки, на яких розпалилася гаряча «война». «Тра-та-та! Тра-та-та! Тр-тр- тр! Бах-бах-бах!» Лунали то з боку «німців», то з боку «совєтів» крики: «Іван, вставай! Ти забитий!»; «Я Славу забив, чо’ він не здається?»; «Юро, вилазь, ти всьо – я попав»; «Нє, я живий, я тіко ранєний»; «Здавайся в плєн, ти, Сашко, окружений. Здавайся!»; «Хлопці! Ми всьо, німців побили. Усіх!..»

– Ну шо тут? Хто кого? Добре воюють? – Микита аж здригнувся. Не почув, як травою прошелестіли ноги Гарсея Савіцького. Совєтська гімнастьорка вилиняла – аж побіліла, піт повиїдав попід пахвами зелений колір, ґудзиків, здається, не було жодного. Штани закачані до колін. На шиї мотався бінокль. Німецький. Гарсеїха виміняла в совєтських партизанів за кіло сала і десяток яєць – для сина Стьопи старалася. Бо сидів із батьком зрання до смеркання над Мотруниним яром. Обоє видивлялися на Стир, на Грабівець і Товпижин, на баржі, які сунулися рікою до Берестечка ген з-під Луцька. Хотіла ватяні штани і куфайку, бо Гарсей мерз, як порося в петрівку, але той партизан не дав: «Что, із сібя буду скідать? Вот бери бінокль, за нєго коня, не только фуфайку, вименяєш».

Добре, що бінокля дав. А то міг забрати сало і яйця і подякувати нагайкою. Чогось любили ті совєти зі шкураними нагайками ходити по хатах. Як цвьохне в дворі – щитай, курки нема. Голову відсікає. На кінці нагайки мали якусь залізячку – людину, не те шо курку чи гуску, могли звалити.

– Дай-но твого льорнета, обдивлюся могилки, – простягнув руку Микита. Довго нишпорив біноклем по кущах – нікого.

– В «штабах» засіли, сваряться ті, що програли, хваляться ті, що виграли, – чомусь пошепки сказав Гарсей.

– От би нам тоді, в сорок четвертому, таку войну. Коли ніхто не вмирає, – зітхнув Микита, повертаючи бінокля.

– А я от тепер відхаркую пулю. Як блискавка, не зчувся, тіко запекло-запекло в грудях і не дихнути. З чого воно, думаю. Бо не почув навіть, що пуля мене прошила. Може, якась спеціальна, бо казали – снайпер. У них, казали, позолочені чи серебряні пулі були. Дуже точно летіли.

– Які там позолочені? – відгукнувся Гарсей. – Мо’, патрони й були якісь спеціальні… Думаю, порох був добрий. Бо здалека били. І точно. Міг прамо в око попасти. Як хотів. На вінтовках похожі на твій бінокль льорнети стояли. Видивляється-видивляється, бах! – і не знаєш, звідки бив, звуку не чути, його не побачиш, бо мав спеціальне вдягання.

– Не кажи, Гарсею, – заперечив Микита. – Якби прості були в них пулі, то стріляли б і нас, рядових. А ті снайпери на начальство націлились, все офіцерів хотіли вибити, генералів шукали. Рідко простих салдатів стріляли. Пощитані ті пулі були. Дорогі. Тіко на начальство тратили.

– Ну, а тебе достав-таки той снайпер. А ти не офіцер був. Значить, і нас, салдатів, вибивали.

– Мене прошив, я так собі тепер думаю, через те, шо з офіцерського бліндажа виліз. Чорт мене під’юдив з самого ранку шикуватися перед тими офіцерами. Догодити хотів. От і поперся зранку. Нє шоб піти, коли смеркне. Тоді так тепло було. Весна. Я навіть не вспів книшика вдягнути. Мо’, подумав снайпер, шо я, тово, офіцер. А я нашому командірові роти чоботи приніс, обчаси підбивав. Ну, і почистив. Віддав і вийшов. От і догодив. Колодою ліг і нічого не помню. Коли прочумався, то подумав, шо серце вхопило.

– Бач, на добре вийшло. Живий зостався, – втішив Гарсей. – Якби на Берлін пішов, то там точно навєки вклали б.

– Шо там доброго? Три місяці колодою вилежав. Льогки пробив. А тепер ядуха душить.

– То не від ранєнія. Ти б того буркуна не садив і не смоктав його, як теля цицьку коров’ячу. Тоді б не гавкав собакою вдень і вночі.

– Нема на то ради. Привик. Ше з фронту. Тягне. Раньше вночі вставав, крутив напомацки… Жінка стала виганяти надвір…

Микита почав лапати по кишенях. Витяг складений вчетверо кусок газети, відірвав клапоть, з мішечка полотняного дістав кілька щіпочок тютюну, насипав, язиком послинив – і в зуби. Поторохкав сірниками, черкнув і задимів.

ГОЛОС МИКИТИ КРИМУСЯ

– Воно, теє, про войну – неохота. Нічого там доброго не було. Спочатку була польська война – у ній не воював. По роках не виходив. Застарий, чи шо, бо коли совєти зайшли, то навіть на обучєніє не призвали. Як Грицька Серафининого. Той через те в плєн до німців попав. А я вдома був. По хазяйству свому. Було біля чого. Коні мав добрі…

А от як прийшли другі совєти – всіх під чистую. І малих і старих. Гнали нас під пулемйоти, як скотину. Скіко було рочків Толькові Сичеві, Грицьковому? Шістнадцять ше не було. І Пашці Кіндра- товому, Буйволюкові теж десь так. Заставили руські камандири вирізати з дерева шось на подобіє гранат, а хтось такі вінтовки дерев ‘яні робив і з тим оружієм ішли в атаку. В послєднюю. Вєчну.

Мене не вбило. Тіко ранило. От сюди. В плічко. Пуля вийшла десь під лопаткою. Якось навскісь. У госпіталі сказали, шо важних органів не зачепила. Бог милував. Відлежався, від ‘ївся там, у госпіталі, де Пруссія. Казали, шо то Пруссія, а гинші – нє, Польща.

Не знаю. Пісьма санітарка за мене писала сюди, в село, давала адрес госпіталя, може, є ше десь у хаті, то можна дознатися, де я лежав. Але недовго вилежувався. Мали брати якийсь важний город, то тих, хто легко ранєний, виписували навіть без бадання. І мене зразу в пєхоту. Тепер уже і мундірованіє дали, і навіть автомата, фінку. Куди женуть ночами, ніхто не скаже. Воєнная тайна. Кажеця, блудили, бо нас чорт заніс кудись убік. Як вдарили по нас мінами, прожекторами посліпили очі –  чорно в очах і страшно. Летиш кудись і не знаєш куди. А ми то мали пристати до якогось полку, чи до якоїсь важної частини, та нє, не дойшли і ще напоролися на німців.

Я залетів у якусь муровану хату. Порожню. Окна вибиті. По- стеляні дошки в хаті. Покинута. Я не вспів роздивитись, як влітає в двері совєтський капітан. Із пепеша, револьвер при кобурі. Очі гарячі, страшні, перелякані, без кашкета, розпетлеханий. І на мене: «Рукі вверх! Кто такой?» Я назвався: «Рядовий Кримусь, такая-то войськовая часть».

– Ти знаєш, што ми в окруженії? Сіді тіхо, не смей стрелять. Вдруг нас нє заметят, –  каже мені.

А я шо, сів на дошки, перемотую обмотки, чекаю. А той капітан то до одного вікна, то до другого, ганяє як ошпарений, все видивляється. Бачу, боїться, переживає. А шо тут зробиш? Розвиднюється. Прийдеться перечекати тут день, а вже смерком вибиратися. Тіко в який бік? Де наші? Гнали ноччю, а куди? Дивлюсь, чи є в капітана планшетка. Може, там якась карта є, міг би роздивитися, де ми і куди йти.

Я не витримав і до капітана: «Та сядьте ви! Чого ганяєте від вікна до вікна? Ще біду якусь накличите!»

– Заткнісь, хахол! – і автомата наставив на мене. – Ти што, не понімаєш, што ми в окруженії і нам нада отсюда убирацца? Будем проривацца, у мене вот в сумке гранати…

Раптом чую: мотори гудуть. Капітан зірвався – і до вікна. Я собі. Дивлюсь, німецькі дві машини грузові, а на машинах німаки. І третя машина з ними. Така велика, над кабіною труба велика. Капітан закляцав автоматом, я йому шепчу: «Тіко не стріляйте! Вони нас не бачать». Та нє, мо’, і не бачать, але повискакували з машин і пішли в наш бік. Офіцер з ними. У шкураному довгому пальті, в руках великий револьвер. Йдуть собі, не спішать. Думаю, не минуть теї хати, в якій ми сидимо, не минуть, провірять. Шо робити? Їх десь душ п ‘ятдесят, а ми шо вдвох зробимо? Всьо, думаю, тут мені кінець.

Не дойшли метрів з п ‘ятдесят, як влуплять по нашій хаті з автоматів – тріски від рам на наші голови, щукатурка від стін навпроти відлітає, сіро стало від пилі… Страшно!

Як раптово почали стріляти, так і раптово перестали… Німці чось не спішили. Мо’, чекали на якусь пушку, щоб розвалити цю хату снярядом. Бо з каменю була зложена. Не розбити, не підпалити. Здається, німці ше далі одійшли, обідати почали, бо дим, я бачив, йшов. Шось варили. Ззаду вони не могли підійти, бо там великий яр був–  хата над яром стояла, і нам туди спуститися ніяк не можна було. Знали німаки, шо ми з хати теї нікуди не дінемося.

І от чую свист, шелесть-шелесть – і оскольки повищали поміж гілляками. Міни. Хто то почав? Німці? Чи наші? Бачу, німці бігом на машини, музика замовкла, заревли мотори… Кудись подалися. Дивлюся, вже наші летять. Влітають у хату, один, сержант чи старшина, мене прикладом як влупить по грудях – я так і розлігся на тих дошках. За ним офіцер совєтський з пістолєтом: «Хто такіє? Власовци?! Сержант! Вивєсти во двор і разстрелять!» Я кричу: «Ви шо не бачите? Ми бій вели, які власовці?» Де там, не слухають. Капітана під пахви і поволокли у двір. Офіцер до мене: «А чєго он ридає? Іспугался, власовец. Ми єго січас вздьорнем на етой соснє». Я тому офіцерові кажу, шо той не плаче, просто щукатурка попала в очі, а то вапно, роз ‘їдає… Не знаю, чи повірив, але вішати зібрався. Потім мені казали, шо в них такий наказ був: власовців у плєн не брати. Вони думали, шо то ми разом із німцями проти них воювали. Ніяк не могли повірити, що можна було проти стількох німців вистояти.

Приставили мого капітана до сосни, руки зв’язали ззаду, а він тіко плаче і ні слова. Я почав кричати: «Перевірте войськову частину! І мою, і капітана. Ми цілий день оборону вели, а ви на нас –  власовці!»

Трохи втихомирилися, бо були так тим боєм розгарячені, як здичавіли. Ледь у того капітана номер частини випитали, правда, документи були в гімнастьорці – знайшли, по рації шось таки випитали. Відпустили.

А я вже на вечір був у полку. З наших, тих, хто посувався в бік фронту, може, кілька знайшлося. Гінших побили. Чи в плєн попали.

Ходив за кіньми, перевозив ранєних і забитих, шив кантарки¹, шлеї – я ж учився в жидів у Боремлі на шевця. Став і чоботи чинити для воєнних. Довольні були. А голова далі гула. А тут дохтори – я ж у санбаті, їм кажу, шо контузія не проходить, не можу ночами місця найти… Змилостилися наді мною, пустили додому.

А вдома добра ніякого. Страхи всякі. Бідуємо. Прийшов з фронту в шинелі, моя баба зразу її попорола – дітям валянки з неї шити. Босі всі. А тут пізненько вже у вікно стук. Хто такі, шо треба? Кажуть, свої: «Давай шинелю і чоботи». Наче наші хлопці. З лісу. Прийшлось чоботи винести, а шинелю, кажу, баба попорола дітям на валянки. Забрали тіко чоботи. Сам босий зостався. Потім старі якісь перешив. Моя Надя потім не раз те згадувала і казала: «Бачиш, до чого довоювався!» А я шо – мовчу. Добре, шо живий зостався.

ГОЛОС ФЕДОРА КРИМУСЯ

Коли совєти йшли в тридцять дев’ятому визволяти наш край від поляків, дуже я шкодував, що не можу разом зі своїми котовцями пограти на доброму коні й шаблею поблискати перед своїми в селі. Приїхав додому фурою, своїх двоє коней, шось із домашнього начиння мав, кілька мішків жита, ячменю і полови… В сороковому вже був у Новосілках. Де родичі? Подався до брата. До Фанаса. На хутір. А хата в нього маленька, не закінчена… Де тут із моїм виводком пристроїтися? Нема де. Тра’ шукати, де притулитися. Нараяли люди: їдь он туди, в Боремель, там де Галецькі живуть, Царик, ну, де Хамрак… Є там хатина порожня. Там і зачепився. Не зогледівся, як уже кличуть у район. Хвалять, мовляв, наш, комуніст, тра’ включатися в боротьбу за совєтськую власть. І шо я скажу? Не хочу? Так і загримлю в Сибір. А шо буде з Гапкою, з дітьми? Нє, тра’ слухати владу. Послухався. Назначили головою колгоспу. Ну, так сказать, вибрали. І приказали: ходи по хатах, спочатку по бідних, агітіруй за колгосп. А вони в одне: дайте землю. Спочатку просять землю. Начебто шоб було з чим у колгосп іти. А даси, почне: дайте хоч рік на свому похазяйнувати, дайте роздивитися, шо з того колгоспу вийде… А тут уполномочений днює і ночує в селі, все наставляє, як заманювати тих, хто із бідняків і впирається, в Демидівку відправляє, там скоро роги стешуть.

Таки той уполномочений свого добився. Став наш колгосп імені Паризької Комуни першим колгоспом в області. Я тішився, як дитина. Яснеє діло, мо’, тільки половина новосільців вступила, але почали робити. Небагатьох, але тих, упертих, шо з ОУН, видать, були, вивезли. Дениса Кримуся сім’ю… Приміром. Але почало замирюватися. Правда, підкидали записки, мовляв, ми з тобою ше розщитаємось, але я хіба на зле робив? Люди були довольні. Жнива в сороковому вдалися, бо було чим жнивувати, скиртувати. Обмолотилися. Чого ше треба? Чекали на добрий врожай і в сорок першому. Якби не война, мо’, колгосп і прижився б. Але всі чекали на войну. Думали, там буде, в Польщі, та війна чи ше далі. Не в нас.

Оунівці в районі були дуже затаєні. Енкаведе шукало, мене шарпали: де ховаються, хто там у них записаний… А я звідки знаю? Я вже потім дознався, шо вони тут, у Боремлі, збиралися в хаті, де тепер Шевчук живе. На тому місці. А тоді не знав. Якось в контору забігає захеканий Смалько. Секретар нашої сільради. Каже: на дорозі знайшли учителя Михайла Цибульського. Нашого учителя. Новосільського. Пораненого. Повезли до больниці в Демидівку. «Ну то шо?» – питаю.

          – Та я чув, що то свої случайно підстрелили. Там у них тайно все, так не зайдеш на їхню сходку. Треба знати таке спеціальне слово – тоді відчинять. І на дворі сторожують. Кажуть, не пізнали і хтось стрелив.

Шо їм було робити? Придумали, шо йшов нібито дорогою і хтось у нього стрелив. У больниці в Демидівці виходили Михайла. Але енкаведе вже на нього око поклало. Слідкували. Хтіли, шоб вивів на всю організацію. А він був розумний. О, люди його шанували, бо за собою мав добру науку в гімназії. Дітей новосільських учив читати і писати українською, про історію нашу гарно розказував, пісень українських співати навчав. Мати, здається, останню нитку продала, аби вивчити. Таки пропав. Підслідили енкаведисти чи хтось із сільських навів – окружили хату, де він був на вечорницях у свєї дівчини… Забили. А його родичів вивезли. Ну, хата їхня, добра така, зосталася. Чо’ має порожняком стояти, сиріти? Я і в неї перевіз своїх. Мо’, не тра’ було…

Коли то война з совєтами у німців почалася? В суботу. Нє, в неділю, а в суботу вже в селі почали порядкувати оунівці. Стали виходити на дорогу з оружієм, переказують мені: шось буде. Чи то націоналісти повстання роблять, чи на велику войну заходиться…

Наші оунівці й німці, видать, були заодно ше раньше. Бо як так вийшло, шо вже в неділю раненько, тоді як німці тільки-но переходили Буг, вони вже закладали свій постерунок у Боремлі і йшли арештовувати тих, хто робив у сільраді, в колгоспній конторі, в млині, в молочарні… Звідки вони знали, шо іменно в неділю почнеться война? Наші в районі – ніякого тобі нам сигналу, а націоналісти все знали. От мали організацію! Яка-то в них развєдка була!

Приходять свої, з колгоспних, кажуть: «Федю, або довідайся в районі, шо робиться, або втікай, бо тебе першого закатрупля¹. Ти ж комуніст істінний, з посвідкою, перший колгосп заклав, кого, як не тебе, заб ‘ють першого?»

Шо робити – не знаю. З району ніхто не їде, тра’ самому туди добиратися. Хіба шо до Хрінник, там у сільраді є телефон.

Беру на бричку старшого, Федя, бо найстарша Галька вмерла, то він є найстарший, та й біля коней вже шось може. Запряже, випряже… Віжки може тримати. Їду. Еге. Дивлюсь, біля Дениса Кримуся люди стоять, дивляться… Я їду, кажу: «Добрий день!» Хтось тіко й сказав: «Ага, добрий…» Не зачіпали. Зі мною на бричці їде і Смалько –  його скоро націоналісти в Хрінницькому лісі забили. Відрубали, казали, голову до пенька. Ше не доїхали до моста, як із Хрінник, дивлюся, їде возом якийсь чоловік, везе цеглу. Побачив нас, не спиняється, поволі минає і каже до нас:

         – Куди вас чорт несе? УХрінниках вже гінша влада. Ваші, совєтські, лежать побиті. Хочете до них лягти? І ше малого на біду везете.

Отак сказав на ходу і поїхав. А ми: «Тпру-у!» – і заніміли. Шо робити? Назад вертатися – на вірну смерть! Може, переїдемо Хрінники, а там до Демидівки рукою подати. А біля мосту вже людей і фур збилося… Бачу, із Сенкевичівки тікають. З того району, шо до заходу. Всякі енкаведе, партєйні, багато з оружієм, із червоними прапорами… На схід домагаються. В Хрінниках теле- фона вже нема. Нема і прапора червоного над сільрадою. Бачу: синьо-жовтий прапор висить. Еге, думаю, погані наші справи. Їдемо далі. Добралися якось чудом у Демидівку. А там народу!

– Дивись! – тикає пальцем Смалько. – Як торгують…

Люди з того склепу, ну, з районного універмагу, вибігають як ошпарені, і кожен в оберемку несе то гумові чоботи, то кавалки матерії, то якісь балії… Все, думаю, нема власті. Грабують.

Зайшли в райсполком. Ні міліціянта, ні начальника головного. Є якийсь, у воєнному. Ми до нього: так і так, шо робити, які ука- занія, яка обстановка воопще.

А він на нас як визвіриться:

– Почєму паніку розводите? Вертайтесь назад. Нада совєт- ську власть востанавлівати, а ви тут, в районі, ошиваєтесь.

Кажу, може якесь оружіє дасте. Бо націоналісти угрожають, треба якось боронитись, а чим?

Ніякого оружія не дали, обстановку не вивідали, хоча, дивлюся, кабінети чистять, бумаги складають –  на машину виносять. Така грузова, газогенераторна, шо дровами, ну, такими трісками, скалками, заправляється… На область будуть рушати. А шо нам робити? Вертаємось. На свою голову. Знов через Хрінники. Як об’їдеш? Тра’ на міст, через Стир.

Біля сільради, де вже націоналістичний прапор, дивлюся – стоять хлопці з вінтовками, на рукавах такі, як прапор, пов ‘язки. До нашої брички підлітає музикант хрінницький, він із басом ходив: «Дивіться! То новосільський голова колгоспу!» І хапає, хоче вирвати з рук того вартового вінтовку: «Давай вінтовку! Я його сам прикончу!»

Його той хлопець, правда, відштовхнув, до мене: «А ну злазьте з брички!» Шо робити? Я віжки передаю Смальку і кажу тихо: «Ви їдьте», бо за малого боюся. Той музикант як вчепився за мене, давай шарпати, збив мене з ніг, почав стягати чоботи. А вони в мене юхтові, добрі… Люди збіглися, дивляться…

–Тра’  тримати порадок! – як закричить їхній главний, шо вийшов із сільради. Один із тих, хто з вінтовкою, одігнав того музиканта, і начальник повелів мене вести до Новосілок. Вели мене двоє, один був без оружія, а той, перший, при вінтовці.

Довели мене до хати Дениса Кримуся, а там і Мелетій Кримусь, і Голодимир Кухарук, і сам Денис… Мілет з револьвером, у Кухарука– вінтовка. Надійшов, бачу, Йосип Кримусь, теж із вінтовкою… Все, думаю, тут мене й рішать. Мілет перший до того із Хрінник, шо мене привів, почав: «То наш! Із комуністів. Ми його тут і будемо судити. Дай-но вінтовку!» Але той не здався. Каже: «Я маю наказ від нашої управи здати вашій управі. Новосільській».

–  Управи тут ше нема. В Боремлі. Тоді ведіть його в Боремель, – сказав Денис. І приставив ше Кухарука до тих двох хрінницьких.

Вкинули мене в той підвал, шо при школі, а там уже насор- тували наших, активістів… Сидимо, мовчимо, нічого не бачимо. Скільки ми там відсиділи – не пам ‘ятаю. Ніхто не заглядав, їсти- пити не давали, нікуди не кликали. А то найгірше. На другий день зрання поставили відро води з кружкою і хліба нарізаного. Більш нічого. Поділили хліб, а воду за мить вихлебтали, бо було нас чоловік із десять. Як нас не постріляли?.. Потім казали, шо було не до нас. Німців чекали. Готувалися до стрічі. Ставили таку дерев’яну браму, дівчата її заплели гіллячям із сосни і ялини, квітками прибрали, шось там написали на жовтій матерії синім… Чути було співи, гармошки грали, гули машини, моциклети, танки кляцали по соші… Ми тоді догадалися, шо прийшли німці. Мене запхали до того льоха в неділю, а німці були в селі у вівторок. Двадцять четвертого. Ше перебули ніч. Ше нас напоїли сирою водою і дали черствого хліба…

Ніхто не приходить. Тихо. І страшно. Найстрашніше чекати. Бо знаю, шо не пощадять. Вже кількох із тих, шо зі мною сиділи, забрали. Не вернулись. А мене чось не беруть. І тут якось приходить із поліцаєм батюшка. Боремельський. Герусь на фамілію. Зачав читати шось із Євангелії. Все, думаю, буде сповідати перед смертю. Ми всі стали на коліна. Голови похилили. Хтось молиться, хтось плаче. Тоді батюшка, хоч і знав мене, питає мене:

– Яка твоя фамілія?

Я й кажу:

– Кримусь. Федор Микитович.

Тоді він до всіх:

– А хто з вас вміє сніпками обшивати хати? Ну, і робити сніпки.

Я і кажу:

– Я можу. Вмію.

Бо справді вмів. Так батюшка мене на якийсь час виратував.

Водив мене поліцай до нього на ту роботу. Я і сніпки в’язав, і хату йому обшив… Трохи підгодовував. Та головне, шо упросив, шоб мене не стріляли, бо я йому для роботи треба.

Потім прийшли українські поліцаї з німцями. Двома. Один німець по-руські питає:

– Шо то за люди?

А хтось із української сільської управи йому і каже:

– То комуністи. Підлягають розстрілу.

– Ну а той, хто такий? – показує німець на мене, бо я сидів прамо під його ногами. На сходах.

– То голова колгоспу. Комуніст.

– Хазяїн, – каже німець. – Нєт розстрілу. Буде арбайт в Германії.

І так я зостався живий. Забрали німці мене на роботи до Німеччини.

 ГОЛОС  ГРИГОРІЯ ЖУЛИНСЬКОГО

– Прийшов Митрофан. Старший брат. У Боремлі живе. Вечером. Сів і каже: «Шо, Грицю, і тебе заганяють до колгоспу? У нас ше тихо, але будуть теж робити. Мою Зіну наставляти хочуть на голову. На сільського голову. Не колгоспного. Заб’ють під холєру». Кажу: навіть і не думай. Оунівці вже розвісили звідомлення: якщо хочете жити, не смійте записуватися в колгоспи.

Обкладинка книжки із знімком Миколи і Григорія Жулинських

Я йому кажу: заженуть, бо така їхня настанова. Від Сталіна. Всі мають жити комуною. Буду впиратися, доки зможу.

А Митрофан:

–Ти пам ‘ятаєш, як в Катеринославській губернії на своїх землях люди дороблялися? Самі всьо мали, владі продавали збожжя, ше нас, біженців, годували. Якби не ті більшовики, ми б там були уже самі хазяїнами. Ти бачиш, у нас совєти землі осадницькі, багатіїв польських, ксьондзів і наших багачів уже роздають бідним. Нам дадуть – будемо свою землю порати. Ти, Грицю, не записуйся в колгосп, бо тоді тобі землі не вділять. А мають нарізати, бо ти бідняк, п’ятеро дітей, кому тоді ту землю давати, як не таким, як ти?

– Добре. Почекаю. Роздивлюся, – сказав я Митрофанові. І ше, дурний, те нараяв Сашкові Піддубному, Савелянові, братові жінки свеї Климові… Меж людьми пішло, шо я, теє, проти колгоспів намовляю. Донесли в район. Кличуть. Ну, прийшов, нова власть строга, заїдатися не можна. Заходжу, два сидять енкаведисти. Револьвер на столі. Як крикне один: «Садісь, сукін син! Твоя фамілія Жулінський? Григорій Лук ‘янович? Что ти агітіруєш людям, чтоб оні до колгоспу не запісивалісь?! Смотрі, ти знаєш, где белиє ведмеді? Поєдєш туда со своим всем кодлом. Ступай домой!» І в Бога ругаються на мене. «Сєгодня до захода сонця чтоб подал заявленіє. Єслі не заявіш сєгодня, то ми тібя із села уберьом! Потому что проті власті агітіруєш! Якби нє бєдняк, то ми б січас і забралі! Але ти – бєдняк!»

І як дасть револьвером по столу, я аж рота роззявив. Вийшов і не вірю, що живий. В очах чорно. Я бігом. У горлі все спеклося, груди стогнуть, хриплять, як міхи в Якимовій кузні. Ніг не чую. А то ж дванадцять кілометрів. Добіг ще завидна, впав на стіл у сільраді, вже не писав сам. Тіко розписався…

Йду до хати. Ледь не плачу. І думаю, що то оте слово «кодло» означає. А коника свого Муця так шкода відводити до такого проклятого колгоспу. Думаю, заженуть його там, запалять у роботі. Плужка віддав, борону, все віддав. Беріть, хай вас холєра забере.

От бандіти!

“ВИЗВОЛИТЕЛІ»

Нова влада, як вона себе називала, «визволителі», в переважній силі своїй була прийшла, в основному з радянської України. І не тільки. Із Росії також. Зразу ж із «визволителями» в Західну Україну було направлено 1534 адміністративних працівника, 1215 комуністів і комсомольців як інструкторів та пропагандистів партійних комітетів. Привезли, а згодом надіслали 265 працівників судів і прокуратури, 60 комуністів для очолення редакцій районних газет і багатотиражок, працівників торгівлі, фінансових органів і зв’язку. Особлива увага приділялася створенню судів, прокуратури, НКВС. Особистим рішенням наркома внутрішніх справ Л. Берії від 6 листопада 1939 р. було утворено на Волині чотири обласних і 60 повітових відділів міліції, для комплектації яких із міст РФСР відрядили 400 осіб начальницького складу. Крім того, в Західну Україну направили ще 100 кадрових офіцерів внутрішніх військ із інших республік, 250 працівників особливих відділів НКВС Київського військового округу, 100 офіцерів із прикордонних округів, 150 випускників чекістських шкіл. Терміново у Волинській області створили три в’язниці.

Ці тюрми швидко заповнили. Станом на 10 червня 1941 р. в Луцькій в’язниці утримувалося 2055 в’язнів, у Ковельській – 836, Володимир-Волинській – 318. Нещасних в’язнів чекала жахлива доля. На подвір’ї Луцької тюрми на другий же день війни – 23 червня 1941 р. розстріляли близько 2000 ув’язнених, про що й рапортував 28 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС капітан Філіпов.

Майже 10 відсотків населення Західної України було репресовано лише за один – з осені 1939-го до осені 1940-го – рік. Крім того, внаслідок масових депортацій мешканців «визволених територій» без суду і слідства, без жодних письмових звинувачень у Сибіру, на Півночі, Далекому Сході, у Казахстані та інших віддалених районах СРСР опинилося 1 млн 170 тис. осіб. І це лише за два неповних роки владарювання радянської репресивно-каральної системи.

На першому етапі депортацій за кілька днів початку лютого 1940 р. було вивезено з Волинської області 1613 сімей (8858 осіб). Із 10 по 17 лютого 1940 р. із Західної України депортували 17 206 сімей (89 062 особи).

Передусім примусово виселялися внаслідок оперативної діяльності терміново створених обласних, районних і дільничих трійок НКВС «спецпоселенці-осадники», або «осадники і лісники», члени сімей репресованих польських офіцерів, поліцейських, жандармів, працівників тюрем, польських державних установ, поміщиків, фабрикантів і, ясна річ, учасників спротиву «визволителям» – союзникам гітлерівської Німеччини. А спротив чинило і польське підпілля, й підпілля українське – Організація Українських Націоналістів.

Понад 15 тисяч членів ОУН вийшло з польських тюрем унаслідок розгрому Польщі й поділу територій за Мюнхенською угодою. Але органи НКВС зразу ж взялися за переслідування і знищення не лише колишніх бойовиків, підпільників ОУН, а й національно свідомих українців, навіть членів Комуністичної партії Західної України. Особливо тих, хто був національно свідомий, український патріот, а таких в Західній Україні було багато. ОУН і КПЗУ визначали польський режим у Західній Україні окупаційним і кожна з цих організацій боролася з ним своїми методами. І були в українців для цього серйозні підстави – від закриття українських шкіл, обмеження в користуванні українською мовою, заборони відзначення національних свят та важливих історичних подій і дат… Кожний українець пережив гострі моральні травми внаслідок ганебних пацифікацій (умиротворень) 1930, 1934 і 1938 рр., які болісно шокували національну гідність українців.

*       *        *

… На нашу «войну» зглядався часто і Ванько Піддубний – дуже строгий був на вигляд, неговіркий. Напереживався. Був у двох арміях. У польській – якимось дивом вернувся додому. Казали, не всі українці хотіли воювати за Польщу. Як тільки німці почали її трощити, багато хто, аби не попасти в німецький полон, тікав додому. Поляки перехоплювали таких і без суду розстрілювали. Казали, що в Боремельському лісі була така засідка, в неї начебто потрапив і Михайло, мій двоюрідній брат.

Ванько Піддубний був свідомим українцем. Грамотний. Книжки і газети українські читав. Брав у когось у Боремлі. Чи в «Просвіті», поки поляки її не закрили. А ліквідовували «Просвіту» у Волинському воєводстві чотири рази. Перший – у 1928 р., коли закрили 318 осередків, які нараховували 7244 члена, другий – в 1929-му (49 осередків із 2380 членами), втретє – у 1932-му, коли зліквідували 216 осередків із 6109 членами, і, нарешті, – в 1936 р. заборонили діяльність 47 осередків, в яких було 1907 членів. «Просвіти» у Рівному й Дубні були закриті за розпорядженням Волинського воєводи Генрика Юзевського, який став відомий завдяки розробленню так званої «волинської політики», ще в першій половині 1929 р. Проте українці не збиралися покірно складати руки і чекати від нової волинської влади обіцяного Юзевським залучення їх до державного життя Польщі шляхом розширення участі українців у законодавчих органах влади, в місцевих адміністраціях, в органах самоуправління… Українці швидко зрозуміли, що «волинська політика» воєводи переслідує мету втягнути український рух у будівничі процеси польської держави і таким чином здійснювати державну асиміляцію не- поляків. Про це свідчить звіт Волинського воєводи про стан українського шкільництва на Волині. У 1932-1933 навчальному році в цьому воєводстві лишилося тільки чотири українські школи, тоді як інші національні меншини перебували в значно кращому становищі: скажімо, чехи мали 13 своїх шкіл, німці – 66, євреї – 57.

Очевидно, що українці були змушені шукати інші форми і засоби боротьби за рідне слово, за національну культуру, національну честь і гідність. Тому «Просвіта» продовжувала свою діяльність підпільно. У Дубнівському повіті діяло в 1929-1930 рр. 112 філій «Просвіти», членами якої було 3200 осіб. Очолював її роботу посол польського сейму Максим Чучмай.

Карта Демидівського району

Авторитетним просвітянином на Демидівщині був випускник Луцької гімназії, родом із села Вичавки, Юстин Омельчук. Він не прийняв польське громадянство, а тому не мав права працювати вчителем. Юстин Омельчук і його однодумці – випускник Луцької гімназії Михайло Цибульський з Новосілок, Матвій Токар із Боремля, Антон Мичковський із Нового Току, Петро Ремесник із Рудки, Микола Дмитрук із Демидівки, Андрій Трачук із Рогізна, Кіндрат Марчук із Ільпибоків та багато-багато інших українських патріотів організовували нелегальні просвітянські гуртки, привозили і розповсюджували нелегальну літературу, готували приватно українських дітей до вступу в гімназії, переважно в Луцьку і Кременці. Вони засновували хати-читальні, самодіяльні народні театри, хори, аматорські акторські гуртки…

Дехто відбував службу в польській армії, дехто заарештовувався за свою нелегальну національно-просвітницьку діяльність польською поліцією, дехто побував у сумнозвісній тюрмі-концтаборі Березі Картузькій…

Особливо багато українських патріотів Демидівщини потрапило до рук поліції під час ретельно підготовленої пацифікації в червні 1935 р. Понад 500 поліцейських та відділ курсантів поліцейської школи з Великих Мостів у Галичині вночі 25 червня «накрили» багатьох активних діячів опору діям польської влади у Дубнівсько- му, Луцькому і Горохівському повітах. Було пацифіковано, тобто піддано ретельному обшуку і арештам 78 українських сіл. Тих, хто чинив рішучий опір, розстрілювали на місці – такий дозвіл дали повітові комісари польської поліції. Згідно з наказом Луцького повітового коменданта комісара поліції Клєчевського, передбачалося: «Облави розпочати о першій годині 25 червня 1935 р. Всіх осіб, які перебуватимуть в будинках, де проводиться обшук, затримувати і надівати їм кайдани. В разі спроби втечі – застосовувати вогнепальну зброю. Затримувати також всіх молодих людей, які перебуватимуть на території облави. У разі непокори – стріляти. Осіб, котрі будуть наближатися до будинку, в якому проводиться обшук, затримувати, а в разі втечі – стріляти…»

В цю ніч заарештували 41 особу, вісім українців – двох членів ОУН і шість членів КПЗУ – було застрелено. Це була передусім помста за вбивство на Волині членами ОУН у 1935 р. трьох поліцейських. Оунівці також ліквідували кількох сексотів з місцевих українців. Під час цієї червневої пацифікації загинуло від рук оунівців двоє поліцейських.

Згадуючи ці ганебні акції силового впокорення (мимоволі зринає в пам’яті російське сакраментальне «принуждение к миру») українців на Волині і в Галичині, слід пам’ятати, що до посилення конфронтації у польсько-українських взаєминах активно долучався СРСР, який на початку 20-х років розпалював передусім на Волині полум’я світової комуністичної революції. У Харкові 26 травня 1920 р. було створено Закордонний відділ ЦК КП(б)У, головним завданням якого була організація та координація підпільно-диверсійної діяльності в Західній Україні. З цією метою, а головне завдання полягало в розпалюванні ворожнечі між українцями і поляками, формувалися підпільні повстанські групи, загони, організації, на чолі яких стояли комуністичні диверсанти Русаков і Рикун. Їхню провокативну діяльність координувало із Харкова ГПУ за безпосередньою вказівкою ЦК КП(б)У Саме утворений КП(б) У цей закордонний відділ («Закордот») і розробляв спільно з ГПУ терористичні акції, створив Українську народну повстанську організацію (УНПО), а наприкінці 1924 р. – Українську революційну повстанську армію (УРПА) та Українську червону повстанську армію (УЧПА), метою яких були терор польського населення і влади, диверсії, погроми, пропаганда і підготовка збройного повстання. Спеціальні диверсійні групи, й ті, що засилалися на територію Волині, й ті, що формувалися безпосередньо на землях Західної України, здійснювали напади на панські й осадницькі маєтки, підпалювали будинки, господарські будинки, скирти… Таких диверсійних акцій, які не обходилися без збройних зіткнень із польською поліцією і військом, у 1924 р. здійснили 257, із яких 77 були пов’язані з вбивствами і 245 – з підпалами. Нерідко горіли хати і господарства українських селян. Польська влада нещадно розправлялася з цими диверсійними групами і повстанськими загонами. «У 1921-1924 рр. у боях між польською владою і бандитами, керованими харківським ГПУ на теренах Східної Галичини, Західної Волині та Віленщини, загинули 1200 військових і службовців органів поліції та 100 цивільних осіб. Проте головного свого завдання ГПУ-УНПО не досягли: міжнаціональної різанини (особливо в Східній Галичині) вони не розпалили. У відповідь на це польська влада створила на Волині «Волинський комітет самозахисту» та «Корпус охорони прикордоння».

Наближався трагічний 1939 рік.

Не один українець повоював у Другій світовій війні в рядах польської армії, яка внаслідок загальної мобілізації, оголошеної 31 серпня 1939 р., досягла чисельності до одного мільйона вояків. Українці в польському війську становили 10-15 % її особового складу. «Орієнтовно в його рядах у вересні 1939 р. було від 106 314 до 111 910 українців».

Людські втрати внаслідок німецько-польської і радянсько-польської кампаній 1939 р. достовірно не обчислені внаслідок відсутності основної документації, статистичних даних, хоча польська сторона у вересні – жовтні 1939 р. загубила понад 70 тис. солдатів. Вважається, що 7834 українця загинули як солдати польського війська. У німецькому полоні після кампаній 1939 р. опинилося 60 тис. українців. Понад 20 тис. польських солдатів-українців потрапило до радянського полону. СРСР внаслідок цього «визвольного походу» 1939 р. втратив приблизно 5,3 тис. солдатів і офіцерів.

Ясна річ, українці достойно воювали проти фашистської Німеччини, хоча певна їх частина особливо не переймалася долею Речі Посполитої. І для цього були серйозні підстави. Починаючи з 1921 р., коли Західна Волинь, відповідно до умов Ризького договору, перейшла до Польщі, влада ІІ Речі Посполитої намагалася творити однонаціональну польську державу. Так, у Волинському воєводстві станом на 1923 р. адміністративний апарат складався майже виключно з поляків. Із 283 осіб, які працювали у воєводському і повітових управліннях, 274 особи були поляками. За всю історію між двома світовими війнами посаду повітового старости не зайняв жоден українець, рідко коли українець міг потрапити на роботу в поліцію. Українців не брали на роботу на стратегічно важливі об’єкти, зокрема в установи зв’язку, залізничного транспорту. Не довіряли. Українській інтелігенції добитися якої-небудь, бодай найнижчої, посади в державних закладах було надзвичайно важко. Очевидно, що такі дискримінаційні дії польської влади породжували антипольські настрої, інспірували протестні акції. Особливо болісно сприйняли волиняни, як і галичани, що потрапили під Польщу в 1923 р. внаслідок надання Радою Амбасадорів прав на Східну Галичину, ухвалення у 1924 р. законів про заборону вживання української мови в державних установах та про реформу школи, зокрема запровадження так званих утраквістичних шкіл, у яких більшість предметів викладали польською мовою. По суті, це був курс на знищення українського шкільництва, з чим українці не могли змиритись. А на західноукраїнських землях, які опинилися в складі Польщі (це 126 тис. кв. км), відповідно до перепису 1931 р., з понад 7 млн осіб абсолютна більшість (5114 тис.) були громадяни української національності. Як стверджує відомий дослідник українсько-польських конфліктів Богдан Гудь, «на жаль, стосовно українців польські уряди обрали політику, яку свого часу щодо самих поляків застосовували держави-учасниці поділів Речі Посполитої, передусім Росія та Пруссія, – політику асиміляції, приниження й утиску». Особливо болісною була політика аграрної колонізації, коли у східні та південно-східні воєводства спроваджували військових та цивільних осадників, всіляко обмежували українців у праві набувати землю з парцеляції великих маєтків.

У Волинському воєводстві станом на 1939 р. проживало 68,4 % українців, 16,6 % поляків і 9,9 % євреїв. Українців переважна більшість, а вони безправні. І озлоблені. Бо не українці вони, а православні, як за часів російської окупації, або волиняки, поліщуки, русини, руські, тутейші… Тільки не українці. Польська влада відмовляється реєструвати філії «Просвіти», не дозволяє походи із жовто-блакитними прапорами і в національних строях на Козацькі Могили для вшанування пам’яті полеглих козаків у Берестецькій битві, забороняє українські вистави, виступи українських хорів. Польська поліція робить постійні обшуки в читальнях, у кооперативах, арештовує активістів, знищує книги, журнали, газети, майно… А тут ще нестача землі. Біда. Із заздрістю і злістю селяни позирали на господарства колоністів-осадників, яким польська влада щедро наділяла найкращі ґрунти. Вже до 1 січня 1923 р. на Волині цим колишнім офіцерам, підофіцерам польської армії, високим чиновникам було виділено 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га землі.

У моєму, Дубнівському, повіті з’явилося на початку 20-х рр. ХХ століття 482 господарства польських колоністів, у сусідньому Горохівському – 325. І кожне з цих господарств мало земельний наділ від 10 до 50 гектарів. Тільки у Волинському воєводстві було 3562 осадника, 1358 із них мали державні посади. Багато хто був службовцем лісової охорони і користувався пільгами польської держави. Згадує син одного з військових осадників: «Зупинились ми поміж Луцьком і Ковелем. Батько дістав 50 гектарів земельного наділу, а також помешкання в панських будинках, що на фільварку. Відразу з банку отримали державну позику. З Центральної Польщі приїхали майстри, які за державний кошт протягом літа збудували нам гарну хату та всі необхідні господарські забудови і в досить короткому часі (від весни до осені) ми стали власниками доброго господарства. Мали все необхідне, бо отримали допомогу з Міністерства рільництва, від воєводи і старости».

Влада із села переводилася в колонії. Та це ситуацію не змінювало, бо солтисом міг бути лише поляк. Головне, що на сусіднє українське село швидко поширювалися ті порядки, які формувалися в колонії. Школа має бути польська із польськими вчителями, крамниця – також польська, «Коlка гоlпісzедо». Швидко будувалася каплиця, а згодом і костел. Місцевих українців неохоче брали на роботу, особливо на сезонну – запрошували робітників із центральних районів Польщі, а якщо й наймали місцевих, то платили мізерні гроші.

Набережне. Церква святої Трійці

Місцеві боялись осадників, бо, як згадує далі син одного з колоністів, «вже з перших місяців поселення кожний осадник у віці від 16 років і до глибокої старості дістав з поліції довгу й коротку зброю (карабіни та добрі револьвери) для особистої оборони перед «тубильцями», «хамами» чи «гайдамаками». Організовано було військове товариство «Strzelec», а також призначено інструктора-спеціаліста до військового вишколу. …Нам було вільно робити все: бити, калічити, вбивати, руйнувати, розуміється, не поляків, не польське, а українців чи українське. Наприклад, в селі було весілля, то ми чекали цілою молодою колонією біля весільної хати, коли молодята та всі запрошені гості прийдуть із церкви. Тоді ми перші входили до хати, сідали за столи і кричали: «Давайте горілку, закуску!» І нам були змушені дати горілку та закуску. Отже, ми випивали горілку та з’ їдали все, що було приготовлене для гостей, а рештки нищили, розкидаючи попід стіл, топчучи ногами.

І за це ніхто з господарів чи гостей не мав права нам ані слова сказати. Коли ми так пили і їли, то молодята і гості чекали в сінях або на подвір’ї до часу, аж ми зробили для них місце за пустими столами. Опісля музики були змушені нам грати, а ми танцювали, бавилися зі своїми (польськими) чи весільними дівчатами. До нас, в наше коло, ніхто з весільних чи місцевих хлопців, чи навіть друж- бів не мав права прилучитися, бо танці були тільки наші. А коли знайшовся якийсь відважний, то його в колі так побили, скопали, поламали кості чи й ножами покололи, що й на плахті треба було виносити. Не один по такому весіллі більше й світу не побачив».

Очевидно, що така брутальна поведінка колоністів-осадників не була повсюдна, але українська людність болісно реагувала на кожен випадок приниження, знущання, упослідження їхньої людської і національної гідності.

*       *       *

– Якби я записався в католики і почав би ходити до костелу в Боремлі, – як там усередині було гарно, то б міг ше до армії і землю купити, навіть учитися в Польщі, доробитися можна було до доброї роботи: чи то в ґміні, чи навіть у Луцьку, – розповідав якось Ванько Піддубний на Великдень, коли були проводи.

– А там ти ніхто. Хлоп. І в армії мали б мені бодай хорунжого чи підофіцера дати, а я без школи. Їхньої. Я ж був у Волинській кавалерійській бригаді. Під Мокрою ми так геройсько стояли перед німцем. Казали, що буде в мене Бойовий хрест… Ага, роззявив губи. Прийшли совєти – і на «обученіє», в резерв чи як там у них. Не вспів і разу стрілити – вже в плєну. Добре, що німці наших, українців, відпускали додому. А тут таке почалося… Село на село, хутір на хутір, поляк на українця, українець на поляка. Кровава мерва зайшла на світ.