16 липня 1990 року Верховна рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила доленосний документ прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яким визначені основи державного, політичного, економічного ладу, та підкреслені самостійність і суверенітет України.
За прийняття цієї Декларації проголосувало більш ніж 98 відсотків депутатів тодішньої Верховної Ради. Свій підпис під документом поставив перший заступник голови Ради Іван Плющ.
Від дня прийняття документу від імені народу могла виступати виключно Верховна рада України, а територія України в існуючих межах проголошувалася недоторканною. При прийнятті Декларації про державний суверенітет України влітку 1990 року ВР УРСР керувалася волею народу України, прагненням створити демократичне суспільство, потребою всебічного забезпечення прав і свобод людини, пошаною до національних прав усіх народів, турботою про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнанням необхідності побудови правової держави, а також мала на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України.
Дата прийняття Декларації про державний суверенітет України була оголошена Днем незалежності України. Однак, згодом святкування перенесли на 24 серпня, адже саме у цей день у 1991 році Верховна рада прийняла Акт проголошення незалежності України і остаточно вивела державу зі складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
У період із 1989 до 1991 року майже усі республіки СРСР прийняли декларації про державний суверенітет.
У березні 1991 року було проведено всесоюзний референдум, на якому більшість населення проголосувала за збереження СРСР. Втім, Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія, які на той момент оголосили про свою незалежність або перехід до незалежності, не брали участі в референдумі.
За результатами голосування 20 серпня 1991 року планувалося заключити новий Союз суверенних держав.
Подальша доля України вирішилася несподівано з погляду поточного моменту, але закономірно з огляду на її тисячолітню історію державотворення та постійне прагнення до волі. За день до цієї дати,19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР вчинила спробу державного перевороту. Путчисти прагнули не допустити підписання нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р.
Втім, події, відомі під назвою ГКЧП, зазнали невдачі.
Задум путчистів наштовхнувся на рішучий народний спротив. Вже на третій день організатори перевороту визнали поразку.
Так безславно закінчувалося понад 70-річне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.
А 24 серпня відкрилась позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністі в вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р.
Після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну на вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжнародної спільноти.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тім, що вона визначила основні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики, економічного розвитку й державного будівництва. Цей документ являє собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладені міжнародних угод. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, які розвивалися протягом століть.
* * *
Декларація про суверенітет:
фундамент чи компроміс, наслідки якого відчуваємо досі?
Дата 16 липня 1990 року, мабуть, є зараз дещо незрозумілою для широкого загалу українців. Втім, все просто: це був перший крок до Незалежності.
Нібито це ще не було проголошення незалежності, а що ж тоді значить те саме словосполучення «державний суверенітет»? Втім, це тільки ознака «короткої пам’яті» суспільства, яке вже не розрізняє подробиць у вирі подій багато років, які минули по тому.
Але і історики, і політики, і учасники тих подій надають факту проголошення державного суверенітету УРСР (а, як не крути, ця абревіатура використовується у тексті документу набагато частіше, ніж слово Україна) ваги чи не ключового моменту на шляху до Незалежності. Відтак, все ж таки, що значить цей документ та з якою метою Верховна Рада його прийняла?
Історична пастка, що стала виходом.
Відома істина у вирішальних історичних умовах треба діяти на свій страх та ризик. Для української державності це має неабияке значення. Щоб не заглиблюватися далеко, варто згадати хоча б події сторичної давнини: керманичі Української Народної Республіки прийняли багато дуже вірних та історично обґрунтованих документів хоча б ті самі чотири Універсали, що окреслювали чітко якою мала б стати українська самостійна держава, але от підкріпити це справами якось не вийшло. Точніше дії авторів тих самих Універсалів скоріш несли шкоду розбудові самостійності, ніж сприяли їй.
Наприкінці радянського періоду історії України питання стало руба: або зараз, або ніколи. Тобто, якщо не зробити рішучого кроку, то КДБшна та партійно-номенклатурна система, що були куди більш досвідченими в політиці, переграла б без великих зусиль демократів та дисидентів усіх відтінків з різних областей України та, в принципі, протилежних політичних вподобань.
Але історична ситуація була створена вперше в історії України Верховна Рада була обрана не однопартійною, в її складі були ті, кого до цього не можливо було уявити там взагалі. Колишній смертник Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та брати Горині з одного боку, а з іншого наприклад, зі сходу України викладач Володимири Гриньов та «комсомолець» Філенко, звичайні комуністи як Олександр Мороз, та, власне, й Леонід Кравчук, або такі персонажі як той самий Сергій Цеков та Микола Багров з Криму, які після березня 2014 року відкрито вітали анексію Криму та долучилися до окупаційної влади. Всі вони були тоді народними депутатами України й прийняли документ, що став поворотним, але у змісті якого відбилися усі їх політичні відмінності.
Хто ж тягнув канат?
Перше, і головне Декларація була прийнята конституційною більшістю 355 голосів при чотирьох проти та одному, що утримався. Здається, рідкісна одностайність, але не можна не помітити відсутності майже ста осіб від загального складу. Ну, що говорити ті самі партійні кадри та частина «червоних директорів» проігнорували засідання і зрозуміло чому: а яка буде реакція з Москви?
До речі, ця обставина була не дрібною. Як згадував про ці дні Герой України Левко Лук’яненко: «Реально коли взяти 125 в «Народній раді», решта комуністична. Та решта поділилася приблизно на три частини. Була невелика частина російських шовіністів або наших українських перевертнів, які були категорично проти незалежності України. Була, може, й такої більшості, тільки ближче до нас. Вони швиденько пішли до «Народної ради», фактично були нашими однодумцями. Велика частина була ну, вагалися люди. Знаєте, нові явища, демократія зміцнюється. Вони вагалися. І для цих, хто вагався, мало велике значення, що в Росії проголосили Декларацію про державний суверенітет Росії. Це для них було благословення» (Радіо «Свобода», 17 липня 2010 р.).
Отже, певна частина депутатів-комуністів вирішили: якщо у Москві приймають щось про державний суверенітет, то й «нам можна» (Декларація про державний суверенітет РРФСР була прийнята 12 червня 1990 року).
Що ж, звичний комплекс малоросійства, але в цьому випадку він зіграв на користь Україні. Звичайно, має рацію і інший Герой України, Леонід Кравчук, який зауважує, що текст Декларації готувався все ж таки в ЦК КПУ: « для історії дуже важливо знати одну річ, що проект Декларації був написаний в стінах ЦК Компартії України. В Компартії України вже визрівали ідеї суверенітету.
Скажімо, в 1989 році пленум ЦК прийняв постанову про економічний суверенітет України. У 1989 році! Тоді це був вибух для Москви. Ми в Компартії вже поділилися на консерваторів і націонал-патріотів, точніше на націонал-комуністів. На голосування це вплинуло» (це теж Радіо «Свобода», 17 липня 2010 р.). Тож Декларація була таким собі результатом непростого компромісу.
Що ж вдалося?
Коли читаєш текст Декларації про державний суверенітет зараз не відпускає якесь подвійне відчуття: здається, тези очевидні та прості. Але сказані вони були тоді вперше. Наприклад, така досі не до кінця всіма визнана справа як самовизначення української нації а цей розділ є першим у документі та визначає очевидну істину: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення» так, звичайно потім політики та громадяни прийшли до більш широкого формулювання «Український народ», що й записаний в Конституції але з самого початку у самовизначення нації вкладався не етнічний, а політичний сенс, коли не кров та приналежність до етносу, а держава об’єднує людей. І це суто європейський підхід, до якого українські політики дійшли вже 1990 року. Жодних ознак дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб висунуто не було, а народом України визначалися громадяни усіх національностей.
Те саме і про економіку: було гарантовано, що усе майно має перебувати під управлінням та у власності саме республіканської влади, та саме Київ буде визначати куди, кому та за скільки продавати, надсилати чи навпаки купувати.
Не менш недвозначними були й параграфи про міжнародну співпрацю та зовнішню безпеку: говорилося про відродження самостійної української дипломатії, не бути муляжем, як в часи «Міністерства закордонних справ УРСР», а реально представляти інтереси республіки у світі.
Що ж до армії та системи держбезпеки то, хоч й обережно, але проголошувалося: Збройні сили та апарат держбезпеки мають бути, і бути самостійними у прийнятті рішень.
Отже, якщо обернутися назад на ці 28 років по тому, то приходиш до висновку: все це зроблено, реалізовано. Нехай з величезними втратами часу, та, що найбільш гірко, тисяч життів громадян України але зроблено. І зворотного шляху вже просто немає.
Як констатував відомий правник Віктор Мусіяка: «Важко переоцінити Декларацію про державний суверенітет та її значення для України. Проте проголосити це одне, а виконувати інше. Необхідно постійно наповнювати змістом саме поняття «Декларація про незалежність», «державний суверенітет». Це значить демонструвати здатність жити своїм життям, своїм розумом, своїми силами і задіяти весь арсенал та всі можливості, які є у держави». («День», 17 липня 2013 р.)
Але не без «дьогтю»
Звісно, кожен документ має свої вади: знайти ідеальні формулювання, часом, не вдавалося й в більш історично відомих текстах.
Судити попередників справа цікава, але не дуже красива, втім, ми все-таки позначимо: а що в Декларації було прописано не зовсім чітко, дало приводи для ревізії якихось трактовок не на користь історичного вибору нації?
Такі параграфи є. Наприклад, сама невідповідність назви документу та його змісту: в «шапці» Україна, а по тексту майже скрізь УРСР. Так, це був компроміс, адже комуністи (а їх була більшість) просто б не голосували за інше формулювання.
Але скільки ми чули потім про те, що от, бачте в Декларації ніхто УРСР не відміняв, а значить усе інше незаконно (тобто і Акт проголошення незалежності, і референдум, і Конституція). Так, всі, хто це говорив, зараз на маргінесі, або ходять на допити чи в СБУ, чи в ГПУ усі ці Вітренки, Симоненки, Марченки
Звісно, найбільш контраверсійним був пункт про нейтралітет та позаблоковий статус держави він сьогодні трактується ворогами України, як прийняте Верховною Радою зобов’язання завжди бути з Москвою, тобто й не говорити про рух до НАТО. За цей «гачок» п’ята колона чіпляється постійно, розводячи чергові балачки про «Україні потрібен мир за будь-яку ціну».
А ще система «влади рад» на місцях була закріплена і за весь цей час не змінена як за назвою, так й за сутністю. Як це не прикро, але влада дрібних чиновників та власників майна (колишніх партократів та колишніх директорів колгоспів чи заводів), що стали главами РДА, міськими головами та олігархами районного чи обласного масштабу все ще існує в реальності незалежної України.
Чотири з половиною роки, які минули від Революції Гідності, уже подарували Україні не лише надію, але й можливість вивільнитися з цих «обійм минулого». Роботи ще багато, але розпочато децентралізацію це перший, може не до кінця рішучий та масштабний, але реальний крок, для зміни змісту безпосередньої влади на місцях за формою, а потім і якісної зміни персон у владі.
Такі різні історичні уже діячі, як Кравчук, Лук’яненко, Мороз, Чорновіл не дарма тоді відстояли Декларацію про державний суверенітет України. Щось виправляти та уточнювати випадає їх наступникам. Але було задано вектор, на якому Акт 24 серпня 1991 року це наступний крок, і це історичний процес, який не можна зупинити. А іншої дороги в України просто немає.
Віктор Чопа, Київ
З архіву УКРІНФОРМ
16.07.2018
