СИННЬОЖУПАННА ДИВІЗІЯ З КОВЕЛЯ
У 2018 році виповнилося 100 років з часу створення Першої Української (синьожупанної від кольору уніформи) дивізії армії УНР. Синьожупанники більш знані і відоміші, як персонажі творів художньої літератури та кінофільмів, де українського вояка часів Центральної Ради, Гетьманату чи Директорії прийнято зображати в уніформі синьої дивізії. Історики, науковці через брак документального матеріалу не часто торкалися цієї теми, а означувальний етап створення цього військового формування згадували, обмежуючись, як правило, одним реченням «остаточне сформування дивізії відбулося в м. Ковелі».
Останні дослідження ковельських краєзнавців Потапчука Володимира Мефодійовича та Семенія Владислава Петровича розкривають процес організаційного оформлення Синьожупанної дивізії, окресливши етап її діяльності на Волині в лютому-березні 1918 року.
В неділю, 24 березня 1918 року, о 13 годині по обидва боки вулиці Володимирської між Михайлівським та Софійським соборами тисячі киян зібралися, щоб подивитися парад новоствореного українського війська. На Софійській площі біля пам’ятника Богдану Хмельницькому чекали міністри уряду УНР та депутати Центральної Ради в повному складі на чолі з Головою, професором Михайлом Грушевським. З боку Михайлівської площі по команді рівними рядами виступили 6 тисяч синьожупанників.
Дисципліновані, добре екіпіровані, ці вояки кардинально відрізнялися від більшовицького війська орди Муравйова, обірванців з кримінальними повадками, які нещодавно побувавши в Києві, «прославилися» масовими вбивствами та грабунками мирного населення. Тоді усім здавалося, що негаразди всі в минулому, наступив мир і стабільність, а ця дивізія, яка прибула з Ковеля, стане основою багатотисячної Української Регулярної Армії.
Фактичним поштовхом до утворення Першої Української (синьожупанної) дивізії Армії УНР став Брестський мирний договір, де українська делегація Центральної Ради брала участь, як незалежний суб’єкт переговорів. Сторони брали на себе певні зобов’язання. Україна погоджувалася постачати країнам Центральних держав певну кількість продовольства та сировинних матеріалів, натомість Німеччина і Австро-Угорщина мали посприяти створенню Української Регулярної Армії.
Представники Союзу Визволення України, що проводили широкомасштабну культурно-просвітницьку роботу в таборах військовополонених, домоглися від німецьких властей дозволу на формування окремих військових частин із бранців-українців колишньої царської армії. За короткий час в верцлярському, раштатському і зальведенському таборах тисячі полонених українців згодилися зі зброєю в руках захищати Вітчизну і склали присягу на вірність Україні.
8 лютого 1918 року організаційним комітетом призначено керівництво новостворюваного військового формування на чолі з генералом Зелінським Віктором Петровичем. Всі питання матеріального забезпечення підрозділу взяло на себе німецьке військове міністерство. Місцем формування синьожупанної дивізії було обрано місто Ковель, куди 17 лютого виїхали перші ешелони з добровольцями.
Спочатку, за задумом генерала Віктора Зелінського, планувалося створити з’єднання з шести піхотних куренів та трьох або чотирьох гарматних батарей. Однак, вже в місті плани змінилися, було вирішено сформувати дивізію чотирьох піших полків ( по 1200 вояків) та гарматного підрозділу забезпечення.
Уніформа дивізії, розроблена військовим гуртком, була стилізована під козацький одяг: сині жупани й шаровари. Колір шлика з жовто-блакитною кокардою на сірій вовняній папасі вказував на належність козака до того чи іншого полку. Обмундирування для синьожупанників було пошите в Німецькій імперії в кількості 6000 примірників.
У комплект входили:
– синій жупан:
– сірі шаровари;
– біло-сіра шапка із шликом, завернуті усередину кокардою (чічкою);
– верхня сорочка;
– захисні штани;
– захисна гімнастерка;
– чоботи;
– синій пояс;
– шкіряний ремінь;
– 2 простирадла;
– 2-і натільні сорочки;
– 2-і пари підштаників;
– 2-і підсумки;
– наплічник.
Для пришвидшення процесу освоєння дивізійниками бойових навичок вирішено військове формування оснащувати зброєю російського взірця, якої вдосталь зберігалося на німецьких військових складах.
Розмістити багатотисячну формацію в прифронтовому Ковелі, що «кишів» німецькими та австро-угорськими військами, виявилося непросто. В місті знаходилися штаби різних військових з’єднань, офіси організацій, що обслуговували фронт та залізницю, в районі місцевості «Горка» діяв великий аеродром, а найбільші будівлі віддані під шпиталі. Ситуацію змінило рішення німецького командування, в зв’язку зі стабілізацією на східному фронті після укладання Брестського миру, перекинути до Бельгії та Франції найбільш боєздатні військові частини, щоб закінчити війну до того, як армія Сполучених Штатів Америки буде готова до бойових дій.
На залишеній німецькими військовими інфраструктурі в с. Голоби, що неподалік Ковеля, формування синьожупанної дивізії набрало повного розмаху.
До формації приєднався окремий загін українських військових під командуванням поручника Миколи Шаповала. Він став основою полку ім. Т.Шевченка.
Перед включенням до складу дивізії цей підрозділ з січня 1917 року ніс охоронну службу на території Західної Волині та Підляшшя, підпорядковуючись командуванню “Opez-Ost”. Також загін Шаповала на цій території проводив культурно-просвітницьку роботу, організувавши до 100 українських народних шкіл, в яких навчалося близько 5500 дітей, заснував видання часопису “Рідне слово”, видав кілька підручників.
Представники синьожупанників відвідали табір військовополонених російської армії в Ковелі. Тут, за колючим дротом, знаходилися нещодавно захоплені полонені українці революційної армії Керенського. Багато з них теж погодилися служити в Українському війську.
Німці вели активну агітаційну роботу із залучення місцевого населення до служби в Українській дивізії, пропонувавши молодим хлопцям і колишнім солдатам йти до Ковеля і вступати в нову військову частину, що формувалася.
Прибували нові добровольці з таборів Німеччини. Дивізія міцнішала і проявляла себе, як злагоджена бойова одиниця.
На початок березня 1-ша синьожупанна дивізія складалася з чотирьох піхотних та артилерійського (гарматного) полків, загальною чисельністю 6000 козаків та старшин. Командиром дивізії (отаманом) став її організатор генерал Віктор Петрович Зелінський, командирами полків були призначені: 1-го ім. Т.Шевченка поручник Микола Юхимович Шаповал, 2-го ім. Максима Залізняка сотник Костянтин Якович Блохін, 3-го ім. Івана Богуна полковник Андрій Савович Малохаткін, 4-го ім. Петра Дорошенка підполковник Микола Мусійович Чехівський, 1-го Українського гарматного підполковник Григорій Павлович Чижевський.
Для взаємодії з німецьким командуванням та вирішення заходів із забезпеченням до дивізії був прикомандирований гауптман німецького генерального штабу граф Вернер Альвенслебен разом із старшинами інтендантської служби. Він, будучи енергійною людиною, щиро відданою українській справі, користуючись надзвичайним авторитетом в найвищих колах німецького командування, зумів в короткі терміни налагодити постачання всього необхідного для дивізії.
Хоча дивізія розміщувалася в с. Голоби, частина керівництва синьожупанників разом зі службами забезпечення залишалися в Ковелі.
Нам, місцевим краєзнавцям, вдалося встановити місце зйомки відомої фотографії, датованої березнем 1918 року.
На ній зображене керівництво синьої дивізії разом з німецькими старшинами. Фото зроблено в м. Ковелі по вул. Холмській ( Левицького, 6), будинок зберігся.
В Голобах дивізійників для проживання розмістили в сільських хатах, залишених місцевими жителями під час евакуації і реквізованих німцями ще в 1916 році. Оскільки козаки-синьожупанники абсолютною більшістю вихідці із села, то сільський побут для них був близьким і знайомим. Тут їм довелося не тільки ретельно слідкувати за своєю зброєю, але й за кіньми та обозами, які вони отримали.
В Голобах козаки синьожупанники потрапили в україномовне оточення вже досить свідомого місцевого населення. Для контакту з ними згодився великий досвід громадської виховної школи групи Миколи Шаповала, яка складалася з освічених інтелігентних людей, здебільшого учителів і студентів. А самодіяльні гуртки, які існували з часів перебування дивізійників в німецьких таборах військовополонених, сприяли організації україномовних концертів та вистав.
Для допомоги командуванню в роботі серед особового складу дивізії Центральною Радою направлений уповноважений Костянтин Федорович Місевич.
Його вмінням і сприянням серед дивізійників була викрита й нейтралізована підпільна більшовицька організація. Він, являючись цивільною людиною, вихідцем із народу, знав, як потрібно розмовляти з козаками, все, що він їм говорив, дивізійники сприймали беззастережно і з довірою. Костянтин Федорович оповідав синьожупанникам про стан справ на Великій Україні, і для чого країні потрібна міцна регулярна армія. Розповів їм, як Київ, за відсутності війська, довелося захищати від більшовицьких орд Муравйова недосвідченим ополченцям, молодим юнакам, учням і студентам.
Здобуті успіхи в створенні синьожупанної формації надихнули військове міністерство Австро-Угорщини на початок аналогічного проекту в березні 1918 року у Володимирі-Волинському з формування Української (сірожупанної за кольором мундирів) дивізії з військовополонених, що перебували у їхніх таборах. Делегація синьожупанників на чолі з поручником Григорієм Сиротенком відвідала Володимир-Волинський та поділилася організаційним досвідом зі старшинами і козаками сірожупанниками
.
Важливою подією стали відвідини дивізії прем’єр-міністром Центральної Ради Всеволодом Голубовичем і міністром закордонних справ Миколою Любинським. Представники Української Держави виголосили гарні, запальні промови перед козаками-синьожупанниками, щпідкресливши що саме їм доведеться незабаром визволяти Київ від більшовиків.
Час спливав, а наказ про наступ на золотоверху столицю не надходив. Яким же було розчарування дивізійників, коли надійшли відомості про те, що військовий міністр Олександр Жуківський залишив їх підрозділ в резерві, доручивши іншим частинам визволяти Київ.
Після отримання наказу про передислокацію з’єднання до столиці, почалася підготовка до початку формування 2-ї дивізії армії УНР. Для нового підрозділу виділялися кадри 1-ї дивізії, командиром призначено колишнього заступника начальника «синьої» дивізії підполковника Володимира Васильовича Пухтаєвича.
Нам, ковельським краєзнавцям, вдалося відшукати нові, до цього часу невідомі фото синьожупанників, зроблених на ковельському вокзалі ранньою весною 1918 року.
З них дивляться на нас козаки-синьожупанники, які ось-ось вирушать в дорогу, назавжди покинувши місто Ковель. Місто, в якому плекали великі надії на створення міцної багаточисленної регулярної армії, адже за другою дивізією мала з’явитися третя і так далі .
Шлях синьої дивізії виявився складним і недовгим. Віддані складеній присязі на вірність Україні, синьожупанники відмовилися брати участь в антиурядовому заколоті, задуманому німцями, і ними ж у ніч з 26 на 27 квітня 1918 року були роззброєні і відпущені додому. А в роззброєнні 2-ї дивізії, що залишалась на Ковельщині, німцям довелося застосовувати силу.
Та колишні дивізійники не збиралися відсиджуватися вдома, вони, розсіявшись по інших військових частинах, стали старшинською елітою і командирами різних підрозділів. Вояки в синіх жупанах завжди знаходилися в перших рядах і у війську Гетьмана Скоропадського, і в армії Симона Петлюри.
Героїчною відданістю та служінням своєму народу вони назавжди увійшли в історію, а їхня синя уніформа стала для багатьох поколінь символом борців за волю і незалежність України.
Володимир ПОТАПЧУК,
голова Ковельського
історико-краєзнавчого товариства,
м. Ковель
