Лідія Скрипка
НА ВОЛИНЬ
Зажура відчутно накрила,
безсоння щось прикре плело.
Візьміть мене хмари на крила,
несіть у волинське село.
Несіть до вишневого саду,
до мами в заквітчаний двір.
Хай я попаду на розраду,
потішуся доторком зір.
Навіщо копатись в безсонні
шукати чиюсь іпостась?
Там зорі летіли в долоні,
а місяць в криниці купавсь.
Несіть до малої хатини,
до тину з живої лози.
Я бачу там образ дитини,
і сонячний слід від сльози.
Мені б хоч на крихту попасти,
вдихнути привілля полів.
Я буду гусей, мамо, пасти,
і буду кормити кролів.
Підемо удвох по суницю,
як тільки світати почне
Матусю, й мені вже не спиться,
в думках щось роїться сумне.
Я тільки тепер розумію,
жертовність безгрішну й святу.
Я, мамо, чекати теж вмію,
й відчула життя самоту.
Давно я вікую без пари.
Це наслідки карми, таки
Ви, вічно блукаючі хмари,
на крила візьміть хоч думки.
Несіть на волинське полісся,
хай знаджує їх далина.
Туди, де стояло обійстя
Там з терну тепер шалина.
автор – Лідія Скрипка, м. Київ
світлина – цвіте терен
