Роман Петрук. ПРОРОК…
Кобзарю, знаєш, нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень безліч. Тиші анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
вже всі канони мертві, як неон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно-голубі…
А як же ми, співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть сенс новітньої краси?
Тарас гранітний дивиться суворо:
А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям пишним та барвистим,
не скаргами, не белькотом надій,
не криком, не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
