Йосип Струцюк
РІВНО 82 РОКИ ТОМУ НАРОДИВСЯ СЛАВЕТНИЙ КОМПОЗИТОР,
НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ
АНАТОЛІЙ МАКСИМОВИЧ ПАШКЕВИЧ.
Народився 11 лютого 1938 року в с. Довбиш Житомирської області.
В 1978-1989рр. очолював Волинський народний хор.
ЯК ТВОРИЛАСЯ ПІСНЯ ПРО СВИТЯЗЬ.
(В інтерпретації Анатолія Пашкевича).
СВІТЛО ВИТЯЗЯ
Зелені будиночки стоять на самому березі озера і хитруватими очима роздивляються, що діється навколо. Голосним ячанням у сонячному небі перегукуються чайки: злітають угору, зависають на мить і стрімко шугають у дзеркальну блакить. Посеред озера зелений кучерявий острів. За ним голуба з червоними пасмами, причепурена білими хмаринками далина. А над нею розчервоніле сонце. Наче їздовий, тримає воно золотаво-червоні промені-віжки, що простяглися по берегах.
Легкий вітерець пустотливо пробігся плесом. Воно примружилося і сердито подріботіло до берега. Осока вистромила гострозелені багнети. Незадоволено зашерхотів очерет. Рогіз помахав качалкою насварився на бешкетника. Сонце забрало віжки і сховалося за острів. Полохливо заячала остання чайка і зникла у присмерку вечір розпростер над озером теплі волохаті крила. Плесо засвітилося мерехтливими зорями, а з ночі виплив срібний човен-місяць. У темно-зеленому березі, як вартові на чатах, перегукуються нічні птахи.
Я стояв зачарований. Але що це? Озеро раптом стривожилося, захвилювалось, збурунилося. З-поміж хвиль виринає острів, як диригенти оркестру, тріпоче зеленими кучерями.
Місяць роздмухує хмари, а вони знову затягують перед ним сизу пелену.
Озеро котить гуркотливі хвилі на береги, наче хоче розламати їх. Зриваються з пінистих гребенів цілющі озерні краплі й спадають на дерева, що кружляють у зеленому хороводі по берегах. Вирує озеро!
З лісу, наче дядько Лев з «Лісової пісні», наближається до мене чоловік. По всьому видно місцевий. Привіталися.
Милуєтесь Свитязем? питає. Ач, прокинувся. Ото вже, бігме, цілу ніч бушуватиме!
Але ж усе так якось раптово, несподівано…
А він завше так. То лагідний, спокійний, а то як збуруниться аж береги стогнуть.
А я, було, замріявся, здавалося, що ось-ось з’являться на березі русалки.
Е-е-е! Де вже тепер ті русалки… Оце хіба у святеньку неділю понаїздять усякі патлаті й розмальовані трощать, рубають, пиляють, палять. Перепаскудять усе довкола, потім понапихаються у машини і їдуть собі. Коб-то їм стежка сюди заросла!
А острів справжнє диво, кажу. Добре, що хоч туди дістатися не можуть.
Гай-гай! Аби ж то! Острів облюбували собі начальнички всілякі, але й вони не дуже кращі від тих зайд.
Скажіть, будь ласка, а звідки в озера така назва Свитязь?
Люди по-різному кажуть. Чимало легенд чули ми про нього. А розповім я вам ту, яку почув від свого діда.
Мій співбесідник на мить замислився, а відтак почав:
Правічним лісом, важко ступаючи, йшов молодий витязь. Вертався з далекого походу. Його могутні груди були пробиті списом, і широкою долонею він затуляв глибоку рану. Підійшов Витязь до столітнього дуба, сперся на нього, відпочив трохи і рушив далі. Кроки гулко відлунювали у правічному лісі. Звірі принишкли. Блимають у темряві їхні очі пильнують витязя. Дерева схилили свої крони, простягли лапаті віти й підтримували його. від кожної краплі крові з його грудей земля озивалася стогоном. Потроху сили полишали витязя. Ступив він ще кілька кроків і впав.. відтак підвів голову і крізь крислаті віти побачив світло. Воно кликало його. з останніх сил підвівся витязь і пішов на те світло. Невдовзі вийшов з лісу. І побачив він велике озеро. Ступив до нього і впав біля самої води.
Захвилювалося озеро, зашуміло. Вітер набирав пригорщами цілющу озерну воду і скроплював нею груди молодого витязя. Скільки минуло часу ніхто не знає. Коли витязь розплющив очі, то побачив, що рана загоїлася.
Устав він, низько до землі вклонився Світлому озеру. Відтоді й стало воно називатися Свитязь, тобто Світло і Витязь, завершив розповідь мій співбесідник.
Я був зворушений оповіддю і щиро подякував йому. Стомлений Свитязь уже заспокоювався, лягав спочити.
Я ще раз подякував, попрощався з добрим чоловіком і пішов у свій затишний будиночок. Та почута легенда не давала спокою, просилася у вірші, музику. Дрімота таки здолала мене, і я незчувся, як заснув.
Прокинувся від дзвінкоголосого ячання, що долинало з озера. З диво-озера!
Я вийшов до нього і побачив, що воно ніжиться у ласкавих сонячних променях. У стоголосій круговерті шугають над ним чайки,
І раптом, наче далеке відлуння, в душі забриніли слова:
Ти слава моя голосна і прадавня, Свитязь!
Серце моє співало. Я взяв нотний папір і записав кант мелодії.
Мій друг, поет Йосип Струцюк, добре знав Свитязь, бував тут не раз, але ми ніяк не могли написати з ним пісню про це чарівне озеро. Скільки не брався нічого не виходило. Саме він і порадив мені побувати на озері, побачити своїми очима, відчути серцем його незбагненну таїну, красу, велич.
І от я повернувся. Ми зустрілися у мене на квартирі. Я сів за інструмент і взяв перший акорд…
Поет збуджено ходив у мене за спиною. Декламував, але я нічого не чув, і весь був у полоні натхнення і продовжував грати. Коли мелодія звучала тихше, до мене долинали слова:
Любов ти моя невмируща, висока Свитязь,
Тобі на крило
Півнеба лягло,
Поліська легендо Свитязь.
Його голос вплітався в акорди і відлунював, як мені здавалося, на берегах Свитязю:
Ти гордо несеш свої хвилі, як море, Свитязь,
Віками для тебе сія в небі сонце, Свитязь.
Кленове весло
На хвилю лягло,
Волинська ти пісне Свитязь.
Поет підійшов до вікна. Поклав на підвіконня списані аркушики. Повіяв вітер, і вони закружляли по кімнаті, як білі чайки над Свитязем:
Чайки злітають над хвилями,
Чайки вітають нас крилами,
Крилами білими, білими Свитязь.
Він дописав останні рядки приспіву і поклав переді мною нову пісню «Свитязь». Ми були щасливі. Ми дарували Свитязю свою пісню.
Збірка новел «Мамина вишня»:Київ, 1994рік.
Анатолій ПАШКЕВИЧ
Інформація Йосипа Струцюка
11. 02.2020р.
