 |
Йосип Георгійович Струцюк народився 17 липня 1934 року у селі Стрільці на Холмщині (Польща).1 листопада 1944 року разом із батьками був депортований з рідного краю у село Новослобідка Запорізької області. У червні 1946 року переїхав на Волинь у село Глинище Рожищенського району. |
Про це я вже писав: «Як сьогодні бачу це лагідне й тепле червневе надвечір’я. Ми з батьком на станції Рожище зійшли з поїзда, а точніше позіскакували з розбитої снарядом платформи. Батько почав розтирати ногу, бо, мабуть, од довгої їзди стерпла. Треба було лежати день і ніч біля широкої діри, що зяяла посередині платформи, на якій возили, мабуть, руду і заступити своїм тілом мене, аби, бува, від раптового поштовху поїзда не скотився в ту діру на шпали.
Все це зараз позаду. Боже, яке щастя!
Ми йдемо селом. Тепер я відаю, що це – Кременець. Наш шлях перетинає дорога. Переходимо через неї якраз на перехресті.
А потому під деревами виходимо в поле. Батько, видно, знає, куди йти, бо йому описав дід Василь маршрут. Навіть стрілками позначив. Я нічого не відаю і йду за батьком, бо як хочу порівнятися, то вступаю в болото: очевидно, що тут недавно пройшов дощ.
Але я не про те думаю. Я вслухаюся в пісню таку знайому, таку рідну, що лине десь спереду, наче кличе нас до себе.
Ой там старий батько окопи копав,
він здалека бачив, як стрілець упав.
Він ся приближає, він ся приблизив,
він ся приглядає, а то його син.
Батько, видно, теж не витримав і повертається до мене:
– Чуєш, як співають?
– Чую.
– Як у Стрільцях, правда?»
І не лишень пісні, а й хати. Тільки ще до тієї моторошної ночі 26 травня 1943 року. Коли ще жили-були наші Стрільці. Відтоді минуло три роки, а так багато змінилося. І я сам змінився. Навіть відчуваю, що витягнувся, схуд. Та і як було не схуднути, як усе, що за Бугом мали, згоріло, а нас, голодних і напівголих, завезли в запорізькі степи, де по берегах невеличкої річечки тулилося німецьке село, котре вже заходило в сутінки чергового українського голоду. Від цього голоду і ще від дечого, не менш суттєвого, ми подалися у не зовсім знаний нам світ за примарним щастям, яке можна було б (уявлялось) намазати на окраєць хліба і, впершись у сякий-такий, але свій уже закуток, хоч раз на тиждень досита наїстися. На жаль, так не склалося. Замість свого закутка, мусили піти в комірне, а землі для господарювання для нас, по суті, не вистачило. «Треба було своєї триматися», – в сільраді сказали.
Треба було. Але ж не можна було, бо на своїй землі ми комусь заважали. Рвонувши з потилиці волосся, батько одним із перших записався в колгосп. А увечері, як тільки стемніло, до хати без стуку зайшли хлопці. Два. І обидва з автоматами.
– Чого записався? – запитали.
– А що робити? – сказав батько. – Жити ж якось треба!
– Що треба, то треба, але не треба колхозові допомагати.
– А я йому нічим не допоможу. Бо ні коня, ні шлеї, ні плуга не маю. Маю тільки чотири роти – і всі не закриваються, бо голодні.
– А ти, чоловіче, звідки приїхав? – запитав другий.
– З Запорожжа.
– З колхозу?
– З колхозу.
– То хіба ти не бачив, що там робиться?
– Я від того колхозу втік, думав, що тут по-іншому буде. А тут… та ви самі бачите, що тут, – батько подивився прямо в очі гостям. – Скажіть, як мені жити? Не втечу ж я від голодних дітей до лісу.
– А ти вважаєш, що ми втекли до лісу? – спитав його уже той перший.
– Я не знаю, чи у вас є малі й голодні діти, – сказав на те батько.
Ті, ніби зрозуміли, і забралися геть.
Потім прийшли інші. З ними розмова була важча й довша.
А треті просто-таки пригрозили:
– Як не забереш заяви – то, дивись, щоб не пошкодував.
– Як заберу заяву – то мене інші не пошкодують. Отже, мені вже виходу нема… Ведіть!
Але не повели. А як ішли під вікнами, то мати почула кацапську мову.
– Значить, то були «перебранці», – сказав батько. – А мені вони з самого початку такими видалися.
Після того хлопці з лісу і не зовсім із лісу довго не навідувалися.
А приходили інші, посеред дня з автоматами. Якось прийшли і почали робити обшук. В сундуку все перекинули, в коморі все перетрясли і вернулися до хати. Висунули з-під ліжка ящик з-під німецьких снарядів, а в ньому – мої малюнки. Витягнули їх і почали топтати чобітьми. Пам’ятаю: серед малюнків був і портрет Шевченка. Він найбільше не сподобався енкаведистам і вони в нього витирали підошви. Сліди од тих підошов енаведисти перед тим залишали за стодолами, хлівами, межи кущами, бур’янами, у борознах, на кладовищах, попід вікнами, коло запущених криниць, од яких відцуралися господарі, або ж тих господарів, яких, якщо не скрутили колючим дротом, то давно вивезли на Сибір.
Про це я дізнавався поступово, день за днем і звикав до нових реалій. Там, за Бугом, мене лякали польські банди, а тут, у Глинищах, – московські орди і на той час, признаюсь, я ще не зовсім розумів поведінку хлопців із лісу. Та й не лишень я. Часто треба було мати дивовижну інтуїцію, щоб відрізнити повстанців од тих, хто своєю поведінкою їх виставляв як злочинців.
Але моїх ровесників і мене тоді це менше обходило. Батьки нас зобов’язували виганяти на пашу корови аж на литовище, що розкинулося під самими Залісцями. Там, опріч того, що дивилися, аби худоба якоїсь шкоди не наробила, а напаслася «аж по тверді роги», ми грали в пекаря, в палянта, іноді збирали печериці поміж висохлими коров’ячими кізяками, а коли верталися з чередою додому, то нерідко збиралися біля Струцюкового (так його вже встигли назвати) каштана. Тому каштану (казали) було 400 років, його обіруч аж ніяк не можна було обхопити, а перші гілляки були високо і тому вилізти на нього було не можливо. Принаймні ніхто з нас цього ніколи не зробив, проте ми не відступали і кожного разу з новим азартом, часто стаючи один одному на рамена, намагалися подолати висоту.
Одначе якогось ранку я помітив високо на тому каштані листівку, на якій червоною фарбою було чітко виписано: «Смерть лакеям кремля!» Я прибіг додому і, важко переводячи дух, спитав у батька:
– А хто такі «лакеї кремля»?
Батько тільки сердито зиркнув на мене:
– Ти нічого не бачив. Зрозумів?
– Як не бачив? – заперечив я.
– Я тобі, бевзю, сказав, що-сь ни бачив, – і уточнив. – Навіть якщо тобі балухи будуть виколювати – ни бачив і всьо! Зрозумів-ись?
Тоді – ні, але перечити батькові не став.
– І нікому про те ні слова! Зрозумів-ись?
Так і було.
А наступного дня в школі учні вже багатозначно переглядалися межи собою. Дехто питав: «Бачив?» «А що бачив?» – питав уже той, кого питали. І ніхто нікому нічого так і не сказав. Тільки далеко не найкращий учень у моєму 4-му класі услух заявив: «Ще прийде і на них погибель!» І хоч не сказав «на кого» – всі знали кого мав на увазі Кольо Дідух. І мовчки раділи разом із ним.
Казали, що після того сільський стрибок Тимоха Мацеха кілька днів ходив од хати до хати, аби вивідати, хто на Струцюковому каштані почепив листівку, але, як виявилося: ніхто тієї листівки не бачив. І старий Кононюк прямо заявив стрибкові:
– То тобі, Тимохо, привиділося. Менше тре’ горівку хляти.
А старий Ольжик Скибінський додав:
– Якщо тілько ти бачив, то ти й сам ту штуковину повісив-ись.
Сільський охоронець порядку, видно, злякався і дав спокій.
– Ну і чорт з вами! Ще раз почепите – всіх на Сибір відправлю! – пригрозив.
Про село Глинище я дуже запізнився зі своїми міркуваннями. Був час, коли можна було більше дізнатися і сказати. Зараз про цей населений (щоправда, не густо) пункт навіть у райцентрі не знають. А це всього-на-всього 6 чи 7 кілометрів. Знають його як Ужову. А Ужова (та, первинна) насправді трохи далі. Як їхати на Залісці – то Глинище перетинатимуть дорогу за 2 км од Кременця, а далі (праворуч) уже розкинулася Ужова. Глинище з чиєїсь нерозсудливої адміністративної подачі стало Ужовою десь у 70 чи, може й, 80 роках минулого століття. За моєї дитячої пам’яті там мешкали вже переселенці з села Римачі, що над Бугом. Коли по Бугу (вочевидь, у 1939 році) впорядковували кордон, то жителів звідси виселили. Потім у Глинищах появилися втікачі із Холмщини, які в тому ж неспокійному 1939 році повірили совєцькій пропаганді і подалися сюди у пошуках щастя. Єдиним щастям, яке вони (на щастя) знайшли, це були покинуті хати німців, чехів і поляків, котрі, скажемо обтічно, з якихось причин кудись зникли. В Глинищах на час мого з батьком приїзду вже мешкали і переселенці останнього призову, себто евакуйовані 1945 року з Холмщини, а точніше з Грубешівщини, такі, як мій дід Василь Вовчук, дядько Антін Демчук та їм подібні. Зі своїми родинами, зрозуміло. На той час довкола ще стояли села (чи залишки сіл), яких уже давно нема. Це – Яблунівка, Долини, Стара Олександріївка, Спалена Ужова. А чому спалена і ким спалена? – зараз важко встановити. Одні кажуть, – поляками, інші – українцями. До речі, як і Долини. Я думаю, що українцями, бо поляки намагалися кілька разів підпалити Башову, але сільська самооборона їх зупинила. Тоді вони взялися за Рудку Козинську – і у відповідь українці «заглянули під стріхи» таким невеличким селам, як Долини і Ужова. Як пояснили мені, остання після того і стала називатися «спаленою». Вона знаходилася в зовсім іншому місці, ніж теперішня Ужова, і була по інший бік дороги, ближче до Башови і Залісців. А були ще – Моново, Карилінівка, Фридриківка, Французи тощо. Вже із самих топонімів видно, що тут, на споконвічній українській землі, жила, як сказав би Володимир Самійленко, «племен усяких престрашенна мішанина». І ладили українці з усіма. Усіма, опріч … Але то вже було в минулому. Хоч і не далекому, але все-таки (і дяки Богові) в минулому. Зараз перед аборигенами і прибульцями в цих, як тепер висловлюються, регіонах постало нове питання на повен зріст: вступати до колгоспу чи триматися своєї господарки? Однак воно вирішилося досить оперативно: хто категорично й однозначно відмовлявся від вступу – тому запропонували далеку дорогу, туди, де вже навіть із пісні відомо, що «за Сибіром сонце сходить». Подивитися ближче на той схід сонця подалася майже вся заможніша частина населення Волині, а інша, завізши на бригаду сякі-такі господарські статки, впряглася в плуга. Ще інша, найбільш непримиренна до нових господарів, подалася до лісу. Вона іноді зривала поставки хліба, відстрілювала стрибків і компартійних агітаторів, бувало що й нападали на загони енкаведистських опричників. Населення їй приховано співчувало, підтримувало, задобрюючи харчами, бо ще сподівалося на своє визволення, але не зовсім уявляло в який спосіб. По селах поповзли чутки, що лісові хлопці (а їх тоді називали ще й бульбашками) не чисті на руку. Можуть не лишень попросити, але й забрати хліб і до хліба. Можуть убити невинну вчительку, яка приїхала сюди на роботу зі східних областей України. Це, зрозуміло, не всім або й нікому не подобалося.
Якось до нас завітав непроханий гість. І відразу з порога:
– Струцюк, кажуть, що ви кожуха купили.
Кожух звисав із бильця ліжка. Батько й справді декілька днів тому придбав його аж у Бресті, бо наближалася зима, а не мав у що вдягнутися.
– То в чому моя вина? – спитав, ніби не зрозумівши прозорого натяку.
– Вини то нема, – мовив непрошений гість, – але було б добре, якби вите того кожуха відпустили нам. Ви, як не є, все-таки – в халупі, а ми, дядьку, – в лісі. – і зміряв батька очима зверху донизу, а потому знизу доверху і повторив: – Розумієте, в лісі… Ми за вас кривавицю проливаємо, а ви, може, ще …
Доказувати не треба було – батько і без того збагнув: такий гість без нічого з хати не піде .
– При вас – зброя, – сказав. – Що захочете – те і візьмете.
– А якби не було зброї? – підняв підборіддя гість.
– Не дав би.
– Як так?
– Бо кожух мені теж потрібний.
– Шкурник ти, – сказав гість, зняв із бильця ліжка кожуха, закинув собі на руку і вийшов з хати.
– На добраніч, – невідь до кого сказав батько.
Мати тільки тепер оговталася:
– Оце такі борці за Україну. Але чорт з ним, з тим кожухом, добре, що хоч тебе не забрав.
– А ти знаєш хто то?
– Бульбаш.
– Бульбаш – то бульбаш, але хто він?
Мати не розуміла, що батько має на умі. І батько сказав:
– То ж – Диня.
– Диня? А звідки ти знаєш?
– А хто ж? Такий же носатий, як і всі вони.
– Рихтиґ, як і всі! Кажуть, він не тільки в Глинищах грабує, а й в Ужовій, Залісцях, Кременці.
Батько на те нічого не сказав.
А через декілька днів його вже викликали аж у райцентр, себто в Рожище. Кілька днів там тримали і все допитували: кому кожуха віддав? «Я не віддав, а він сам узяв», – виправдовувався батько. «А ти знаєш хто взяв?» – запитували. «Я тут чоловік зовсім новий, то й багато чого ще не знаю». Батько казав правду, точніше напівправду і насамкінець його з широким синяком під оком нарешті відпустили і застерегли, щоб більше бульбашкам нічого не відпускав, а як ще раз навідаються – щоб одразу доніс. Батько, звісно, пообіцяв, але ніколи того не робив. Про те, яка в нього після тих відвідин Рожища була спина, ніхто не відав, а він сам признався десь аж за півроку до своєї кончини.
Як пізніше виявилося, того «бульбаша» вирішили перевірити і самі повстанці. Доручили йому поповнити запаси харчів. Після того мали зустрітися. Межи собою домовилися, що не всі разом підуть: одного, найбільш проворного, вишлють наперед, а інші в сутінках, непомітно просуваючись підковою, будуть його підстраховувати.
Так вирішили, так і зробили.
І коли той, найбільш проворний, наблизився до дуба, що стояв навпроти Тупайлової садиби, себто до призначеного місця, то з-за куща почув: «Рукі ввєрх!» Повстанець полоснув сутінки перед собою чергою з автомата, а потім ще й гранату пожбурив у напрямку куща. З усіх боків автоматні черги і поодинокі постріли накладалися одні на одних. Не видно було хто стріляв, але по вогненних спалахах було помітно, як стріляв. Стріляли енкаведисти і повстанці. Стріляли у пітьму і одні в одних. Повстанці, відбиваючись перестрілкою, нарешті відступили з пораненим побратимом Проворним (у той день йому таку кличку присвоїли) аж до Залісцівського лісу. Енкаведисти, як звикле вже, побоялися заглибитися у той ліс.
Про ці перипетії бою мені розповідав однокласник з Рудки Козинської Василь Архипчук, два брати котрого, як я здогадувався, брали участь в отій сутінковій операції.
Але не це головне. Головне, що нарешті стало ясно, яким бульбашем був Степан Диня. Повстанці то знали, не знали лишень мешканці навколишніх сіл, а у Глинищах хтось навіть пустив чутку, що батьків Степана серед ночі забрали і запроторили в Сибір. Насправді ж їх тишком-нишком переселили аж в Одеську область, а волинський «бульбаш» там влаштувався на якусь вигідну посаду нібито в Міністерстві внутрішніх справ. Й по сей день старші люди згадують Диню, як бульбашка- грабіжника.
Ми іноді чуємо: чи потрібно ворушити перегниле старе? Певне, що ні, якби ж зробили серйозні висновки з минулого, якби покарали злочинців. Але ж…Уже в часи незалежної України Степана Диню не раз бачили на Волині, одначе в Глинище навідатися він не посмів. Принаймні привселюдно. І все ж його підла Іудина тінь подеколи падає на далеких родичів, які за його поведінку, звичайно, не несуть жодної провини. З іншого боку їм було б, можливо, легше, якби їх родич був названий тим, ким він насправді був, а не кидав зрадницьку тінь на героїв національно-визвольного руху. Так було б і справедливо і, головне, чесно.
Не можу не згадати й того, як звичайній сільській жінці, удові щойно на війні вбитого солдата, перерізали (але не до кінця) горло. Мешкала ця жінка на колонії Густа, що примикає до Рудки Козинської з боку Глинищ. Ніхто не заважав цю намічену жертву і зовсім зарізати, але треба було, щоб вона все життя на людських очах мучилася, не маючи можливости нормально спілкуватися. Тим паче, удова повинна була бути наочною жертвою українських буржуазних націоналістів. До речі, про неї так і думали, поки вона сама ледь чутним голосом (зрозуміло, значно пізніше) не призналася, хто насправді зробив її калікою.
Але в Глинищах для мене були й світлі смуги в моєму юному віці. Зовсім несподівано в селі появився мій дядько Євген Вовчук. Усі вважали, що він давно пропав. Попрощалися з ним ми ще до від’їзду за Буг. Зі стрільцями Холмської самооборони він супроводив нас до кордону – і розчинився в прибережному тумані. Перед тим ще своєму батькові сказав: «Я, тату, не можу з вами. Ми ще позмагаємося тут з ляхами». Але, як пізніше виявилося, довелося вже мати справу не лишень з ляхами. Разом з вояками Української повстаньчої армії він воював у Карпатах і навіть його, пораненого, впіймали ті ляхи «десь біля Кирниці» (певне, Криниці), кинули в льох, але з того льоху з-попід трупів йому вдалося вибратися і втекти. І отут то постало питання: куди йти? Повстанський курінь Ягоди – розбитий. Хто подався на захід, хто – додому. Але ж того «дому» для Євгена вже в нього не було. Дім, як і всі решту в селі, згорів, а людей турнули на схід, у Радянський Союз. І Євген твердо вирішив знайти своїх старих батьків і тому подався поза селами (щоб поляки не впіймали) до кордону. Хотів непомітно проникнути, але його вдруге впіймали. На сей раз совєти. Для затоплених при відступі шахт Донбасу зараз дуже потрібна була дармова робоча сила. І Євгена без жодних документів і перевірок опустили в шахту. Там він кожен день по пояс у воді підставляв нове кріплення у лавах, просякнута вологою лава, валилася, а він усе підставляв і підставляв. Поки не зламав руку. Якщо чесно признатися, то ту руку він зумисне всунув межи вагонетки, бо розумів: як не вирветься наверх – то невдовзі тут загине.
Йому виписали лікарняне на тиждень (!), він на останні гроші (300 рублів), які йому видали як зарплату, купив у Сталіно на базарі буханець хліба і вирішив споживати його кожен день приблизно по 200 грамів. Це вже була усталена норма не лишень у нього. Проте, як відламав, скуштував, то й одразу (аби ніхто не відібрав) цілий буханець з’їв. І – захворів.
Потому цілий день, ухопившись за живіт, скитався на вокзалі, а як підійшов новий состав, запитав у машиніста: куди путь держим? На схід чи захід?
– На запад, – сказав машиніст.
Що має бути – те буде. Десь у тому напрямку (так чомусь вирішив) мають бути його батьки.
Ледь вибрався на платформу, ліг на вугілля, але на третій чи четвертій станції машиніст зігнав його з платформи.
– Йди в паровоз, – сказав.
Не давав ради йти. Машиніст підхопив його під пахву.
– Почекай, йоптвоюмать!– виматюкався. – Хіба не бачиш, що рука…
Машиніст вибачився, але все одно підштовхнув його у паровоз.
У паровозі було тепло і Евген невзабарі відчув, як штани його на колінах почали парувати.
І – заснув.
Чи від безсилля провалився в забуття.
Скільки він у такому стані був – не знає. Пам’ятає лишень, як хтось його почав тіпати:
– Вставайте, дєдушка, вже Ковель!
– А що? – запитав він. – Далі не їдемо?
Ще хотів сказати: «Який я тобі дєдушка? Мені тільки тридцять три. Як Ісусові Христові. І я витерпів не менше від Ісуса». Але промовчав. Навіть забув подякувати чоловікові за прихисток.
Навіть не спитав, як його звати.
Біля вокзалу був базар. На базарі, як уже на базарі, всього вистачає. Особливо їстівного. Господарі ще хазяйнують, як хто хоче і як хто може. То ж тобі не колгосп, де все – усіх і всім – нічого.
Ходив межи рядами і дивився на картоплю, цибулю, яблука, грушки, сливи, помідори, огірки. Біля одного кошика надовго зупинявся, з усіх боків приглядався. Подумки просив: «Ну хоч що-небудь дайте. Не шкодуйте. Я вам чим хочете і як хочете віддячу». Хоч би один змилостивився. Жоден. Одна, широкоморда й цицаста навіть виявила невдоволення: «Відійди, діду, а то угльом воняєш». «І та, таку твою, обзиває тебе дідом», – тільки подумав. Навіть не здогадується, що якби той дід нараз поголився, помився, з тиждень відхарчувався, то б… та що казати. Як йому зараз хотілося їсти! Якби ви знали! Коли підійшов до якихось пиріжків , то, здавалося, ще мить і – хай там що – з кошика вихопить! Але ж того він ніколи не робив. Бо й голодний, мабуть, таким ніколи не був.
Ще раз вивернув кишені – порожні. Навіть жодного недопалка не знайшов. Почав шукати в натовпі бодай би якого-небудь мужика, котрий тримав би у зубах цигарку, а їх тут і без цигарок не густо – фронт забрав і не повернув. Аж тут… і очам своїм не вірить.
Протер очі.
Вхопив у кулак бороду і скрутив.
Невже він?
Підійшов ближче, кашлянув – той тільки повернувся, подивився на Євгена і хоч би що. Значить, не впізнав. Або ж то не він.
– Петре, – обізвавсь якось боязко.
Той ще раз байдуже подивився на нього.
– Не впізнаєш, Петре?
– Ви помилилися, – відповів чоловік, а прозвучало, буцімто: – Відчепися!.
– Але ж ти Міщанчук?
Чоловік упер у нього очі:
– Міщанчук, а…
– Я – Євген.
– Який Євген?
– Мішали[1]. Василя Вовчука…
Чоловік спочатку усім корпусом подався назад, а потім розкинув руки як до обіймів:
– То ти, Ґєнью?
Уже не мав ради, заточився, але Петруньо підхопив його на руки:
– Братику, та ми вже тебе давно поховали.
– Поховали…
– А коб ти сто літ жив! Навіть батьки тебе вже давно не чекають.
– Не чекають…
Він довго трясся на грудях у Петруня, поки не заспокоївся.
– Ти так кажеш, ніби бачив їх.
– Бачив, Ґєню, тилько давно вже. Може, зо два місяці тому. От заїдемо до Глинищ – і ти побачиш.
– А що то за Глинище?
– Село так називається.
Перш, ніж сісти на попутну машину (тоді ще ніякі автобуси не ходили), Петруньо завів земляка (і троюрідного брата) в їдальню і замовив йому обід. Петруньо дивився на Євгена і думав: «Боже, як він заріс! Як схуд! Як постарів! Красень і хоробрий воїн, в останній час ад’ютант самого коменданта Холмської самооборони Юрка Лукащука зараз скидався на жебрака. А як він їв! Здавалося, нічого не бачив – тільки борщ у тарілці, а потім ще – котлету, а потім ще… Зараз за столом він забув про свого земляка і троюрідного брата, йому було абсолютно байдуже, що про нього хтось подумає. Головне – «набити кендюх». Хоч раз за останні три роки, які він провів у тому вугільно-водяному пеклі.
Коли поклав ложку, то після того ще останнім шматочком хліба витер дно тарілки і вкинув у рот. Тоді Петруньо його запитав:
– А де ж ти був, Ґєню?
«Ґеньо» взяв себе однією рукою за розчепірену, вже де-не-де сиву бороду, а потому так печально-печально подивився на земляка:
– Зараз не питай. Нех усе там – і він показав на живіт, – вляжеться. По дорозі все тобі розкажу.
Але «по дорозі» не вийшло. Щойно вони вилізли на кузов попутки, як він уперся плечем у борт і… заснув. Петруневі було дивно, як чоловік міг заснути на такій дорозі, коли жбурляло ліворуч-праворуч, узад-уперед, підкидало немилосердно вгору-вниз. «Або ж він такий виснажений, або ж слабий», – подумав і відразу ж підставив сусідові по кузову своє рамено.
Їхали довго. Мабуть, до двох годин, а він так і не прокидався. Петруньо навіть уже подумав, що сусід – не приведи Господи – помер, але прихилив до нього щоку і відчув, що той все-таки дихає… Аж одлягло.
Вже у Кременці постукав у кабіну – і водій зупинив «полуторку». Розрахувався за проїзд і взяв Євгена під лікоть:
– А тепер, братику, ходімо шукати твоїх батьків.
– Моїх батьків? – якось так невпевнено чи неохоче запитав він.
– Тільки я приводжу тебе, як чужого чоловіка, зрозумів?
– Я ж – син. Невже не впізнають? – сказав.
– А то ми ще побачимо.
І через якусь годину чи навіть і пів вони об’явилися вже на подвір’ї у Вовчуків.
Якраз була неділя, залита сонцем, і тому всі були надворі. Старий Вовчук сидів на колотці під грушею і, як завше, «цмудив свій бакун». Його Настя, як побачила гостей, то аж руки догори скинула (у Євгена аж серце смикнулося):.
– Василю, а дивися, які в нас гості!
Василь підвівся з колотки, підійшов до Петруня і простягнув йому руку:
– Як там мій брат поживає?
– А нічого, дядьку Василю, ще поки що палкою стежку коло порога не вимацує.
– Слава Богу! Слава Богу! І я ще поки що даю собі ради… Хоч правда, вже для плуга і коси тре’ було б генші п’ястки здибати.
Трапилася якраз нагода і Петруньо представив «незнайомого»:
– Так я ото вам і привів. Нех би допоміг вам.
Дядько Василь подивився на нього і заперечно крутнув головою.
– Шо, не підходить? – запитав Петруньо.
– Вже їден такий дід на цему подвірї є.
– Ви, дядьку Василю, кого маєте на думці?
– Кого ж, як не себе, – відповів Вовчук.
– Отак, а я думав…
– Шо ти думав?
– Індик думав – і здох.
– А чого тобі здихати? Ше поки що своєї господарки тримаємося.
– Та воно так. А як чоловік не має де приткнутися?
– Ти про кого?
– Та от про нього, – і Петруньо кивнув убік незнайомого.
Вовчук хотів сказати: «Коли так шкодуєш його – то заведи до себе», але не посмів і спитав:
– А шо, не має де переночувати?
– Хоч би й так.
– То нех ночує. Зара літо, на вишках повно свіжого сіна.
Ніхто не бачив, як він стояв і ковтав сльози. Якби не був такий зарослий – то не трудно було б упізнати його стан по борлакові, що ходив по його худій шиї уверх-униз, уверх-униз… Йому здавалося, що зараз упаде і він переступав з ноги на ногу, буцімто втоптував своє хвилювання в землю.
– Та й у хаті, якщо тре’ вистачить місця, – нараз голосно доточився до розмови такий щемкий, такий знайомий, десь іще з глибокого-глибокого дитинства такий рідний йому голос.
І тут уже він не витримав, кинувся на той голос:
– Мамо!
Замість того, щоб простягнути синові свої обійми – вона відразу зомліла.
А ми тим часом уже ходили до школи. Чого нас учили – то вже інша справа. Проте не будемо нарікати на вчительку. Тим паче, що в нас вона була молода, симпатична і людяна. Вона мене іноді брала за вухо, і я подумки благав її, аби якомога довше не відпускала те вухо. Бо як відпустить, то обов’язково сяде на підвіконня і спустить аж до підлоги свої довгі білі ноги, до яких дуже пасували чорні гостроносі, мабуть, німецькі пантофлі. І для мене найприкріше буде, як Володька Кідиба, котрий щойно вернувся з японської війни, хапатиме своїми ручищами тендітну нашу Євдокію Степанівну за талію і перехилятиме на себе аж за вікно так, що та аж білі підошви пантофлів показуватиме всьому класові. А позаяк після обіду навчалися разом два класи (другий і четвертий), то вчителька показуватиме підошви обом класам. Я готовий був рятувати свою улюблену наставницю, але вона того в мене не просила і завжди голосно сміялася в обіймах відставного солдата, на гімнастерці якого перед тим ще й теліпалася якась медаль. Чи не «За отвагу». І, мабуть, що так. Бо я ніколи не відважився б так зробити, як той відставний солдат.
Якось ми пішли на екскурсію в урочище Синявки, що під самими Залісцями. Не заглиблюючись у ліс, вчителька дозволила нам збирати гриби. Пам’ятаю, я натрапив на такого великого, капелюх якого не вдалося виміряти навіть розчепіреною п’яддю. Я втішився, що знайшов боровика, себто білого гриба, але мій однокласник поперекидав його з долоні на долоню і сказав, що то гірчак. «Не віриш – спробуй!». Я спробував – і скривився: справді. хлопець мав рацію. Шкода було викидати знахідку, одначе я це зробив.
Зробив – і відразу ж вирішив приглянутися до гриба, аби в будучині не прийняти неїстівного за їстівного. Відшукати ту різницю, яка є між грибами, що ростуть у нашому лісі. Я подався межи кущі, куди жбурнув гірчака, але не пройшов і семи-десяти кроків, як наткнувся на осику. Осика була не стара, але й не зовсім юна. Принаймні мені долонями обох рук уже обхопити її не можна було. Проте справа не у тому, якого вона віку, а в тому, яка в неї кора. Властиво, не яка кора (бо вона була, як звикле, зеленою), а що було вирізано на тій корі? А вирізаний був (що б ви думали?) – тризуб. Це тепер таке нікого не здивувало б, а тоді? А тоді за таку різьбу можна було поплатитися щонайменше десятьма роками заслання в Колиму чи у Воркуту. Нас, юних, уже не треба було переконувати в тому, за які зухвальства можна жорстоко поплатитися, – і я висунув з-поміж кущів руку і, зігнувши кілька разів вказівного пальця, поманив свого однокласника до себе. Анатолій як побачив – то й свого вказівного, тільки вже випростаного, приклав до своїх губ: мовчи…
Коли ми виходили з лісу, то Євдокія Степанівна запитала в нас:
– Що кому сьогодні в лісі найбільше сподобалося?
Природно, кому – дерева, що вже злегка були прихоплені жовтою вохрою, кому – запізнілі плоди ожини, Олесі Денисюк – останні осінні квіти, Петро Королюк хвалився грибами – підберезниками і підосичниками, – а ми з Анатолієм Іванчуком мовчали.
– Хлопці, а вам що – нічого не сподобалося? – запитала нас вчителька.
– Та сподобалося, Євдокіє Степанівно, – в один голос відповіли ми, проте так і не призналися що саме.
Не можу забути і такого випадку. Ми з сестрою і сусідською дівчинкою Катею Кулаковською вивели корів на чужу запущену садибу. Тут колись мешкав німець Лянґе, вочевидь стояла хата і інші господарські споруди. Одначе на той час їх уже не було, залишилися лишень старий садок і глибока, з бетонних кругів криниця. Корови практично тут не мали можливости зайти в жодну шкоду, бо її поблизу не було. Щоправда, через дорогу росло, мабуть, уже колгоспне жито, одначе худобу воно не цікавило, бо кругом стояла смачна трава. У той час уже дозрівали райські яблука, і ми повилазили на дерева. Чи довго ми ласували, чи недовго – зараз сказати не можу. Пам’ятаю тільки, як сестра крикнула:
– Йосипе, глянь!
– Що таке?
Сестра показала на жито.
Я глянув і – отетерів: житом – на відстані 20-25 м один від одного – ішли енкаведисти. Без сумніву, це була облава посеред дня.
Ми вмить позіскакували з черешень, завернули корів і, періщачи прутами, чимшвидше погнали їх додому.
За якихось кілька днів селом поповзла чутка, що в Рожище подзвонив голова нашої сільради Іван Бісюк і викликав енкаведистів. Треба сказати, що енкаведисти бульбашів не упіймали, а наткнулися в житі на когось із брянських чи східняків, яких голод тоді нерідко заносив на територію Волині. Карателі вирішили зігнати злість на прибульцеві – вбили його і залишили посеред жита. Казали, що чоловік ще й не встиг натерти зерна, бо мішок був зовсім порожній.
У 5-ий клас уже треба було ходити аж до Копачівки. Це, якщо мандрувати через Кременець, то кілометрів, певне, зо 5 буде. Але ми ходили через Долини. Що не кажи, а таки ближче. А коли снігом занесе всі дороги, то добиралися навпростець. Нас з Ужови і Глинищ було небагато, осіб до десяти. Серед них – дві дівчини-красуні: Марія Черній і, згадувана уже, Олеся Денисюк. Тимкова – як ми її називали. Коли надворі закучугурило, ми, хлопці, влаштовували межи собою змагання. Йти навпростець було нелегко, але відповідально. Хтось першим своїми ногами пробивав дорогу через сніг, а за ним уже, один одному дихаючи в спину, йшли інші. А позаяк усі були зовсім юні, проте закохані в сільських красунь, то намагалися показатися перед ними з найкращого боку. Я також ходив «ведучим», одначе до моєї спітнілої спини і розпашілих червоних щік серце Олесі залишалося, як мені здавалося, байдужим. Поки одного разу – виснажений і голодний – не звалився в сніг… Тільки згодом я відчув чиїсь гарячі уста на своїй щоці. Підняв вії – і не повірив: на мене пильно дивилися її ледь усміхнені каштанові очі. Таких очей ні з чиїми не можна було порівняти! По сей день я їх бачу. Можете собі уявити, яким щасливим і водночас нещасним після того падіння в сніг я плентався в кінці нашого учнівського живого ланцюжка.
Тільки через якийсь час мою опінію суттєво поправив випадок. Моя улюблена вчителька прийшла на урок і сказала:
– Будемо писати твір на вільну тему. Оте, що бачите за вікном, – ви, діти, повинні описати своїми словами. Можете і фантазувати, цебто придумувати і додавати (точно виразу не пам’ятаю, але зміст був такий).
Надворі стояла осінь десь на порозі листопаду. Сад, який ріс біля школи, був облитий золотом і міддю. Здавалося, війни, вітре, – і все за вікном задзвенить. Хочу сказати, що я, пишучи отой твір, більше домислював, ніж бачив, бо сидів, як завжди, на задній парті, у кутку, котрий був найдальшим од вікна.
Не пам’ятаю, що писав і як писав. Пам’ятаю лишень, як через днів два чи три прийшла Ганна Степанівна і почала оголошувати оцінки, які ми заробили за отим твором на вільну тему. Спочатку вона представила найкращих. Їх було два чи три, але мене серед них не було. Хоча… в класі я твори писав (похвалюся) чи не найкраще. Проковтнувши першу «пілюлю», я, природно, нашорошив вуха – але й серед тих, хто отримав четвірки, мене теж не було. Не було мене і серед тих, хто спромігся на сяку-таку трійку. Це вже було щось таке, чого ні тільки я не розумів. І тут Ганна Степанівна, закрутивши пірует на своїх довгих і гострих закаблуках (так вона в піднесеному стані іноді робила), вмить зупинилася і сказала: «А тепер, діти, я вам прочитаю один твір, слухайте уважно!» – і почала читати. Мені не трудно було здогадатися, ким це було написано. Прочитавши і витримавши якусь паузу, вчителька глянула на мене і зовсім несподівано заявила:
– Отак, діти, а в нашому класі, можливо, вчиться майбутній письменник, – ще одну паузу витримала і запитала: – Ви не догадуєтеся хто це?
– Нє-є-є-є-є, – загули учні.
– А це – наш…
– Йо-о-о-осип? – хтось запитав.
Всі в один голос висловили здивування.
Я, природно, був на коні.
А через кілька днів – всі заспокоїлися.
Пізніше, коли однокласники хотіли зачепити мене за живе, то казали: пісьменик… І це з їхніх уст уже іноді звучало як лайка, до якої я мусив звикати. Проте я не ображаюся на своїх тодішніх друзів, бо їм у молодому віці довелося звикати до набагато гіршого: їм у школі казали «Бога нема», а хотілося гуртом ходити селом і колядувати; їхні матері у церкві святили паску, а їм туди забороняли навідуватися навіть до сповіді й причастя. Вони бачили, як убого, просто таки злиденно живуть (та й самі так жили) у селах, а в школі мусили вчити напам’ять:
То Сталін питає, чи кріпко ми дієм,
То Сталін питає, чи все у нас є?
– Ой, Сталіне рідний, в роботі радієм,
Бо знаєм безсмертне учення твоє[2].
Якось на перерві до мене підійшов Санько Сенюк і запропонував разом із ним після уроків пройтися дорогою до Кременця (бо він там мешкав), а звідти уже повернути на Глинище. То був шлях трохи довший, але для молодих моїх ніг це не мало суттєвого значення – і я пристав на Санькову пропозицію. Не пам’ятаю про що ми говорили, але мій однокласник прочитав тоді вірша, який своїм ідейним спрямуванням дуже відрізнявся від тих, що ми вчили в школі.
– А чий то вірш? – спитав я Сенюка.
– Мій, – сказав він.
Я крутнув головою.
– Не віриш?
– Та чого… тільки…
– Тільки ти, думаю, не донесеш на мене.
– Кому?
– Хоч би Надії Павлівні.
Надію Павлівну в школі запідозрювали у співпраці з НКВД. Учителька історії активно долучала учнів до членства у ВЛКСМ і коли один уперся – пригрозила йому, що виключить зі школи за те, що його брат «скривається від правосуддя». Всі знали, що Василів брат пішов до лісу, але його вже давно підстерегли енкаведисти біля Брищ і поклали у борозну очима до неба. Через те нам дуже не подобалася заява нашого класного керівника (а Надія Павлівна ще й ним була). Наступного дня майже половину класу не прийшла до школи.
Якщо признатися до кінця, то я мав свої стосунки із вчителькою. І хоч вона цікаво викладала історію, особливо стародавнього світу, в 7-му класі я відзначився на уроці конституції. Цього предмету ми не любили. Пам’ятаю, коли вчителька розповідала про герби різних країн, то наголосила, що в капіталістичних вони приймають подобу хижих як не звірів, то птахів.
– Так, для прикладу, – сказала вона, – герб Великобританії – лев, фашистської Німеччини – орел, а царської Росії – навіть двоголовий орел…
А я візьми та й із задньої парти:
– А як же тоді розуміти слова пісні «Із-за гір та за високих сизокрил-орел летить»[3]?
Надія Павлівна – як не почула.
А на другий день викликала мого батька до школи і про що вона балакала з ним – не знаю, тільки пам’ятаю, що той удома зняв зі свого попереку ременя, перегнув мене через коліно і провів таку «наочну політінформацію», що я після того 3 чи 4 дні не появлявся до школи, бо не мав на що сісти.
Тому тоді, по дорозі зі школи, на застереження свого однокласника відповів:
– Ти що, Сяньку?
А Сянько уточнив:
– А ти знаєш: ще й Милик, отой, що з Олександріївки, пише.
Не знав. Як і не знав, що й Володя Горбайчук вирішив стати поетом. А потім і другий Володя, вже Вислоцький, приєднався.
Так у нас виник невеличкий літературний гурток. Позаяк усі ми були лихі на совєцька владу, то вирішили його не розголошувати, а свої твори поміщати в таємний рукописний журнал, один примірник якого (з 6-го класу) донедавна зберігався в Горбайчука, а зараз – у мене.
У 8-му класі (вже в Рожищах) до нашого нелегального гуртка долучилися Володимир Лучук (з Доросинь), Федір Байволюк і Петро Галан (оба з Пожарок). Кололітературне життя пожвавішало, але не надовго. Обставини, про які я вже згадував у нарисі «Мій друг – Терпило-Гнівний», розвели нас. Я покинув школу, пішов у тракторну бригаду заробляти зерно і вчитися… пити горілку. Солідаризуючись зі мною покинули школу з нашого 8-г класу Олександр Сенюк, Володимир Вислоцький, Анатолій Іванчук, а трохи пізніше Микола Мамчук і Петро Пневський.
Майже рік я протрясся на причепі і просидів за кермом городнього трактора ХТЗ-7, заробив кілька центнерів жита, здається, 57 рублів, що за тодішніми мірками виглядало досить таки непогано. Мене бригадир хотів відправити на курси трактористів (бо до того я працював без відповідного посвідчення), але я, як тоді казали, заартачився. Саме тоді в Рожищах відкрилася вечірня середня школа робітничої молоді і був оголошений набір учнів. Сенюк, Вислоцький і я вирішили продовжити своє навчання. Позаяк ми покинули 9-ий клас, то й вирішили вернутися в нього, але тут трапилося те, чого ми, звичайно, не сподівалися. Директор школи, Наталія Іванівна Черкашина, яка, треба відзначити, зустріла із чарівною усмішкою, нам запропонувала 10-ий.
– У дев’ятому нема де вас посадити, а в десятому ще якраз є три вільних, – пояснила.
– Але ж ми…
– Якщо в дев’ятому звільняться місця – то я вас переведу. А зараз ідіть у десятий, ніхто вас спочатку не буде тривожити, прислухайтеся, приглядайтеся, а там побачимо…
Часу на роздуми не було і ми пристали на ті умови, які нам запропонувала чарівна Наталія Іванівна.
Відразу ж цього вечора ми почали і прислухатися, і приглядатися.
Не минуло й тижня, як переконалися, що тут зібралися ті, кому були потрібні не знання, а документ, який називається «Атестат зрілості». Цього документу від них вимагали такі посади, як редактор районної газети, інструктор райкому партії, завідувач базою, вчився з нами ще й директор школи, який до війни сяк-так закінчив 7 класів. Звичайно, були тут і представники так званої робітничої молоді, яким терміново був потрібен документ про середню освіту, але були й такі, про яких ми нічого не могли довідатися, та й «навіщо воно вам» казав Дмитро Бурда, котрий не так давно пройшов з фронтом, здається, аж до Ельби. Таких людей вчителі питали рідко, а як мали викликати до дошки, то перед тим попереджали, які питання підготувати. І навіть після того вони затиналися, плутали, потіли і їх зі співчуттям і вибаченням садовили на місце. І хоч у класний журнал їм ставили добрі оцінки, вони іноді ніяковіли перед нами. Хай там як, але ми зі своїми доволі дірявими знаннями на цьому тлі виглядали більш привабливо. Скажемо так, що ніхто нас не переводив до кінця навчального року в 9-ий клас, а прийняли нас у 10-тий лишень тому, що не вистачало кількох учнів, аби відкрити новий клас. Для вчителів новий клас – то додаткова зарплата і їм за нас платили. Найцікавіше, що на випускному чарівна Наталія Іванівна, випивши склянку вермуту і відразу відверто почервонівши, попросила нас:
– Хто не устроєний, тому бажаю устроїтися на роботу, але одне дуже прошу – не поступайте в жоден інститут чи університет.
На якусь хвилину-дві запала тиша, але її хтось бадьоро обірвав:
– А ми хоч би й хотіли, то й нікуди не поступимо, Наталіє Іванівно.
Директор нам не заперечила.
[1]Вовчуків у селі назхивали Мішалами.
[2]Відомий вірш Павла Тичини.
[3]Слова Максима Рильського.
 |
Признаюся, я не сподівався в цю суботу (а була таки субота), що до мене навідається Володя Лучук. Хтось на тракторній бригаді йому сказав, що ми з Сашком Дідухом працюємо коло Оґоновського лісу. І він нас там знайшов. Поклав ровера у борозну і поманив мене пальцем. Я підійшов і навіть руки другові не подав, бо рука була в мазуті. Старенький трактор протікав, і ми (а насправді Сашко) щойно менш-більш привели його до робочого стану. |
– Щось маєш сказати? – запитав я, бо, признаюсь, не мав часу на теревені – зараз мав приїхати бригадир, а ми ще й…
– Та от хочу, щоб ти зі мною до Львова поїхав.
– Я ж тобі, Володю, вже казав, що нічого в мене з тим Львовом не вийде.
– Чого?
– Туди таких не приймають.
– Ти ж вчився з райкомівськими, з директорами баз, редакторами, то поїдь до них – хай вони тобі якусь іншу роботу підшукають.
Щоб однокласник далі не знущався наді мною, я сказав:
– А вони вже шукають.
– І коли знайдуть?
– До кінця тижня буде відомо.
– Так сьогодні вже субота.
– Значить, сьогодні буде й відомо.
Як мені показалося, Лучук розсердився на мене, сів на свій старенький ровер і борозною подався до шляху, що веде на Доросині. Але він поїхав не убік Доросинь, а убік Глинищ.
«Отже, подався чогось у Рожище», – подумав я.
Чомусь у грудях защеміло і я люто пожбурнув, вимазану мазутом і соляркою, ганчірку в бур’яни.
Вже увечері вдома я поставив перед собою питання: то що, трактор з мазутом, соляркою і горілкою чи, трохи підготувавшись, подати заяву до інституту або університету?
До першого було реальніше, бо ближче, не треба було на дорогу тратитися. Перегорнувши сторінки підручників, я вдома заявив, що їду поступати. Після деяких різнотлумачень і суперечок мати нарешті вкинула у ящик з-під німецьких снарядів два буханця хліба і шматок сала, і я подався на ковельський тракт, щоб підстерегти якусь попутну машину і на кузові добратися до Луцька.
Моя Доля для того, щоб задобрити, іноді поверталася до мене лицем. Так було і на сей раз – я поступив у Луцький державний педагогічний інститут імени Лесі Українки без будь-чиєї протекції і без відшкодування жодного рубля.
Про Глинище у 2002 році я написав такий вірш:
Село. І липа коло школи.
А далі – залісецький ліс.
Здається, саме тут ніколи
у сні і наяву не ріс.
А тільки мерз. І кулив плечі.
Така, бач, випала доба.
В старій куфайці дівич-вечір
під вікнами десь шкандибав.
І напоровсь комусь на вила,
чи постріли – не розбереш.
Лиш ніч халявами ловила
синхронні спалахи пожеж.
Не знаю, чи він що-небудь додає до того, що перед тим було написано, одначе на ті думки мене спровокував старий-старезний каштан, до якого я бодай би раз у рік намагаюся навідатися, коли відвідую (на проводи) бабцю Настю й діда Василя, що покояться на цвинтарі сусіднього села Рудка-Козинська.
08.11. – 11.11. 2013
