 |
Поляки прийняли Закон, яий викликав резонанс за кордоном, в тому числі в Україні, Ізраїлі та США. Він був схвалений 57 сенаторами, тоді як проти висловилися вдвічі менше. |
Сьогодні, близько 03:00 за київським часом польський Сенат проголосував без поправок скандальний законопроект про Інститут національної пам’яті Польщі, одне з положень якого передбачає кримінальну відповідальність за заперечення “злочинів українських націоналістів” проти поляків.
“За” проголосували 57 сенаторів, головним чином від правлячої партії Право і справедливість, “проти” – 23 законодавця від опозиційних сил. Тільки двоє сенаторів утрималися.
Опозиційні депутати заявляли, що документ невдалий і вимагає правок, так як де-факто вводить цензуру в Польщі на ведення дискусій в питанні провини поляків за злочини під час Другої світової війни і погіршує відносини з деякими країнами, включаючи Україну, Ізраїль і США.
26 січня законопроект був схвалений Сеймом. 31 січня, три комісії Сенату підтримали його без поправок.
Законо передбачає заборону пропаганди в Польщі “бандеризму” – ідеології українських націоналістів. Він визначає “злочини” українських націоналістів і українських формувань, які співпрацювали з Третім Рейхом, і відкриває можливість кримінального переслідування осіб, які заперечують вчинення цих “злочинів”.
З джерел Інтернетвидань
НОВІ СПРОБИ ПОЛЬЩІ РЕАНІМУВАТИ СТАРІ ПРОБЛЕМИ. РЕПАРАЦІАДА
І чого може очікувати при цьому українська сторона
Прийняття Верховною Радою України Закону про реінтеграцію Донбасу, після підписання його Президентом держави, відкриє шлюзи до конкретних спроб відшкодування завданих агресором збитків через міжнародні правові механізми. Подібні наміри нещодавно висловив Уряд Молдови стосовно російського загарбання Придністров’я.
Тобто термін “репараціі” обіцяє бути часто вживаним в офіційних документах і тим більше в публіцистиці у найближчі 5 років. РЕПАРАЦІЇ у міжнародному праві – повне або часткове відшкодування матеріальних збитків державою, що розпочала війну, державі, що зазнала нападу. Репарації були умовою перемир’я, а потім частиною Версальського договору 1919 року між країнами-переможцями у Першій світовій війні.
Після Другої світової війни репарації набули форм окупації Німеччини та Японії військами союзників. Велика Британія, США і Франція припинили стягнення репарацій у 1952 році. СРСР продовжував систематично вивозити промислове обладнання зі східної окупаційної зони до смерті Йосипа Сталіна у 1953 році. Згідно з даними Головного трофейного управління, оприлюдненими у 1990-і роки, окрім заводів, вагонів, верстатів, будматеріалів, в СРСР було вивезено понад 1 млн голів худоби, 2,3 млн тонн зерна, 20 млн літрів спирту тощо. Стягнення репарацій із радянської окупаційної зони було припинено за спільною домовленістю СРСР з Польською Народною Республікою з 1 січня 1954 року. На Потсдамській конференції влітку 1945 року була досягнута домовленість, що репараційні претензії Польщі Радянський Союз має задовольнити із своєї частки. Ця домовленість була виконана радянською стороною своєрідно – за рахунок німецьких східних земель, коли Польщу, як писали польські історики, “як стару шафу, відсунули в бік” (тобто на захід – більш ніж на 100 км.). Саме цей факт, як свідчення історичної несправедливості, нинішня польська партія влади (PiS – Право і Справедливість) взялася оспорювати, висуваючи новітні претензії до Німеччини щодо відшкодування збитків полякам з боку окупантів у Другій світовій війні.
Які механізми використовуватимуть польські урядовці, якими важелями впливу користуватимуться, яким буде інформаційний супровід процесу польськими мас-медіа? Ці питання повинні зацікавити і українську сторону, і не лише в плані досвіду стягнення збитків із російських агресорів у майбутньому. Не слід забувати, що увесь шум з приводу Волинської трагедії та “геноциду” поляків на українській території у 40-х роках минулого століття може мати кінцеву мету саме у вигляді майнових претензій за нібито зруйновані польські поселення, маєтки, землі на Східній Галичині та Волині.
Вимоги цих репарацій можуть будуть направлені на цей раз не в бік Німеччини, а в бік України. В листопаді 2017 року польську пресу облетіла новина під спільним заголовком “Переломний вирок суду”. Процитую текст з публікації в тижневику “Wprost” від 3 листопада 2017 року:
“У листопаді 1943 року в лісі поблизу села Roccaraso, що в італійському регіоні Абрузія, гітлерівці вбили 128 цивільних. Суд визнав, що німці мусять відшкодовувати селу, а також родинам загиблих… Це є перше офіційне засудження злочинів гітлерівців у європейських урядових структурах. Згідно з вироком суду село має отримати 1,6 млн євро. Родинам жертв повинні заплатити близько 5 мільйонів євро. Суддя пояснила, що жителі регіону загинули внаслідок депортації та брутальних вбивств, а єдиною метою німецьких військ було знищення цивільного населення і встановлення таким чином арійської домінації”.
Чим же так сколихнув польський медіапростір цей репортаж? Саме у 1943 році розпочалося взаємопоборювання на Волині польського та українського населення. Сейм Республіки Польща називає це “волинською різнею” і підкріплює цей вираз терміном “геноцид”. Якщо у вищевикладену цитату внести невеликі зміни – замість гітлерівців написати “упівці”, замість арійської домінації назвати українську, замість італійського села вписати села Волині,– то можна вважати рішення суду як прецедент для роздування трагічних подій по обидві сторони Бугу.
Не хочеться вірити в такий розвиток двохсторонніх українсько-польських відносин, як і не хочеться згадувати ім’я історика, який з цього приводу жорстко висловився: “Вони шкодують не стільки за жертвами, скільки за втраченими територіями”. Однак прийняття Сеймом Республіки Польща 28 січня цього року законопроекту із завуальованою назвою, в якому йдеться про заборону пропаганди т.зв. “бандерівськоі ідеології” підтверджує ймовірність підступних намірів. Українське МЗС відреагувало відразу і, як завжди, дуже відважно: уявляєте, наше МЗС у своєму комюніке повідомило, що не просто “стурбоване “фактом ухвалення цього законопроекту, а “глибоко стурбоване”. Наші чільні дипломати також дуже сміливо заявили, що розраховують на те, що Сенат виявить політичну мудрість і завалить його. Як відреагує Сенат на такі заяви, вибачте, і цапу зрозуміло. Новопризначений прем’єр-міністр Польщі уже підтримав проект. А взагалі він був зареєстрований для розгляду польських парламентаріїв близько року тому. Як відпрацювало наше Посольство у Варшаві? Ну, як завжди.
У Сеймі створено робочу парламентську групу з питань воєнних відшкодувань. Аналітичне Бюро Сейму підготувало інформацію на тему вимог до Німеччини, підготовлених в різні часи 21 країною Європи. Зокрема, Албанією, Боснією і Герцеговиною, Болгарією, Чорногорією, Чехією, Данією, Естонією, Фінляндією, Францією, Грецією, Голландією, Ірландією, Ізраїлем, Литвою, Латвією, Македонією, Норвегією, Словаччиною, Угорщиною, Великобританією, Італією. Згідно з інформацією Аналітичного Бюро Сейму, питання відшкодувань за німецькі злочини є в багатьох із цих країн відкритими.
“Wprost” наводить приклади, як різні країни домагалися відшкодувань. Одна із них – Голландія. В 1949 році вона зайняла прикордонну німецьку територію площею майже 70 кв.км, де проживали близько 10 тис. осіб. Повернула її в 1960 році після сплати ФРН воєнної репарації в сумі 280 млн гульденів, а всього отримала 2 млрд гульденів.
Греція лише в 1997 році розпочала домагання відшкодувань. Була створена при Міністерстві фінансів комісія, яка підготувала архівні матеріали обсягом 761 том і 190 тис. сторінок, що стосувалися періоду1941-1944 років. У підготовленому рапорті на тему воєнних збитків фігурує сума в 162 млрд євро.
Литва урегулювала виплати відшкодувань у1996 році на основі двосторонньої Угоди з Німеччиною. Згідно з нею, виплачена одноразова рекомпенсація в розмірі 2 млн німецьких марок і до 2007 року завершено виплати відшкодувань за примусову працю.
У Чехії в рамках репарацій створено спільний Німецько-Чеський Фонд майбутнього, який з 1998 року профінансував 9500 соціально-освітніх проектів на загальну суму 54 млн. євро. До 2027 року Фонд планує підтримати наступні модерні проекти на 35 млн.євро.
Зрозуміло, що найперше Німеччина зобов’язалась надавати фінансові відшкодування для жителів Ізраїлю, вцілілих у часи Холокосту.
Які аргументи нинішньої польської влади щодо репарацій? Після закінчення Другої світової війни на конференції в Потсдамі прийнято рішення, що Німеччина виплачуватиме відшкодування учасникам антигітлерівської коаліції. За пропозицією Сталіна, репарації для Польщі мали бути включені до частки СРСР і складати 15 відсотків. Коштів тих однак урядам у Варшаві ніколи не переказували. Поляки також пам’ятають, що Москва в ті часи заблокувала можливості отримання засобів на відбудову господарства, передбачених в американському плані Маршалла. В липні минулого року шеф партії влади Ярослав Качинський сповістив про намагання отримати репарації від давнього агресора, про що власне він і обіцяв перед виборами. Пізніше міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич (нині у відставці) висловив переконання, що репарацій зреклася «радянська колонія, знана як Польська Народна Республіка», а сам факт відмови від них у 1953 році тодішнім урядом мав виключно “публіцистично-політичний” характер.
Останні перестановки в нинішньому Уряді Польщі дещо зменшили гостроту вимог поляків, та й несформованій коаліції Бундестагу зараз не до комариних укусів з боку сусіда.
Сергій Шевчук,
політик і громадський діяч,
народний депутат України III-VI скликань
