І ніколи не забуваймо
СПОГАД ПРО ЄВРОМАЙДАН.
З розповіді Ліни Гулюк, клуб «Волинянка» (продовження)
Було два світи. Троєщина, її базари, похвальби: «Поїхали на Майдан, пообідаєм на дурняк!!!». І синове: «Мамо, стипендія закінчилась. Не буду ж я Майдан об’їдати». Для нас, киян, прийти на Майдан з порожнім руками було соромно. Ми живемо дома, ходимо на роботу, навчання, а майданівці заради боротьби лишили все і приїхали до Києва. Я безмежно вдячна власникам молочного кіоска, овочевого лотка, продавцям устілок, шкарпеток, пальчаток з ринку «Фестивальний», які після моїх слів «я не для себе, це для Майдану» – продавали дешевше, давали більше, додавали щось від себе. Вдячна тому вузькому колу колег, які отримали з моїх рук листівку із диктаторськими законами 16 січня про; потай від інших приносили 20 – 50 грн., а не розповідали, як, сидячи на дивані поруч чоловіка, плакали зо страху. Вдячна вартовим на барикадах, черговим по кухні, які довіряли мені. Вдячна Самообороні за той суворий спокій і порядок, який панував на Майдані, за ту енергію і енергетику, якою живилася.
Не хотіла ставити в незручне становище тих, з ким спілкувалася. Тому не знаю ні прізвищ, ні імен, але так хочеться вірити, що всі вони живі. Живий Вартовий біля Українського Дому, який розповідав про смачнюще молоко від іхньої кози; живий 50 – річний чоловік вчительки – хіміка зі Львівської області; живі Коля з Верхньої барикади і сотник, який морозної ночі відмовивсі від теплого молока: «Я тільки з дому, хай хлопцям буде більше». На останнє віче перед смертовбивством ми прийшли з онучкою Віолеттою. На її привітання «Слава Україні!» – вартові Верхньї барикади відповіли «Героям слава!». Вже знайомий сотник всіх дітей пригощав цукерками, які діставав з шолома.
Хай будуть живі хлопці з Володимира – Волинського, які вартували на Прорізній. Зраділа зустрічі з ними, ніби з рідними: «Дозвольте пригостити вас теплим молоком». Поставила свої сумки. Поговорити було про що – адже однодумці. Далі пішла вздовж Хрещатика до Майдану. Коли спорожніли термоси і пакети, зогляділась: загубила сумку, а там документи, ключі, телефон, гроші. 11 год. вечора, можливість зустріти знайомих – мізерна. Підходити до бочок, де зупинялась, питати про сумку – ображати недовірою людей. Вирішила мовчки пройти по тих же постах, приглядатись, може знайду. Підходжу до Прорізної, а хлопці здалека сміються: «О! Хазяйка прийшла! А ми ще хотіли трохи почекати та подивитися, може є якісь документи».
Хочу вірити, що живі вартові Львівської рами, які відмовилися від м оїх гостинців тому, що наступного дня мали їхати додому, «а он ті хлопці ще залишаються, хай їм буде більше».
Найсвітлішими для мене були світанкові години суботи й неділі. Приїжджала першим потягом метро, йшла до барикади, щоб зігріти нічну варту. Зверталася завжди однаково: «Дозвольте вас пригостити», а далі розмова зав’язувалася дуже легко. І поспішала до сцени на вранішню молитву.Тепер усвідомлюю, що щиріше, ніж тоді на Майдані, я не молилася ніколи. «Україно, молюся за тебе…». А ще були святі хвилини, коли виконувався ГІМН!
У Будинку профспілок чергові на кухні запропонували почекати, поки юні дівчата роздадуть молоко на Грушевського. Я заперечила, – адже їм ще жити треба. І все – таки для супроводу мені дали волонтера – студентку театрального інституту ім. І. Карпенка – Карого. При виході вона порадила одягнути маску, але на морозі медична маска швидко стає вологою, тому я її опустила. Хлопці пили тепле молоко, і знову ті ж слова: «Досить, хай й іншим залишиться!». Ми стояли посеред Грушевського, хлопчина сказав «В горлі після газів дере», і тут біля нас упала граната. Враження таке, ніби сотні кішок гострими пазурами видирали легені. Хтось шидко порадив: «Присядьте, газ піднімається вгору». Присіли – одразу стало легше дихати, і ше згадала про свою маску. Пішли далі вздовж обгорілих автобусів, роздаючи молоко. Тут хтось взяв мене за плечі і повернув до себе. Син! Вони всі троє, мої рідненькі, були тут зі своїми друзями. Кілька днів за другу барикаду жінок не пускали. А в суботу пропустили. Порадили пройти до вартових за колони стадіону Віталія Лобановського. Хтось з вартових підняв і подав мені гільзи: «Дивіться, чим по нас стріляли!». Я ці гільзи бережу й досі. На той час вже не було Сергійка Нігояна і Михася Жезнєвського…
Того ж ранку, біля арки будинку, коло бочки, познайомилася з двома бійцями – з Луганська і Донецька. Як захоплено вони розповідали про красу своїх міст! Наступного ранку прямувала до цієї ж бочки. Веселун зустрів мене словами: «Мама прийшла, молока приесла!». Так на Майдані знайшла ще одного сина – з Луганська.
Весь час на Майдані ходила із стрічкою, часточкою нашого прапора. Зняла її лише на один день, в середу, коли були зачинені станції метро. Везла на Майдан кровоспинні засоби, на той час – це було важливішим. А ще хотіла побачити своїх синів. Пам’ятаймо ЧОРНИЙ Майдан!
Батареї скляних пляшок, гори заготовлених шин і обгорілі решткм спалених, бруківка, все в сажі, ліхтарі не горять, світло лише від сцени. І тужливе «Плине кача по тисині…». Повз несли труну, хтось казав: «Він з Львівщини». У полеглого на правій скроні зіяла велика кругла діра…
Як і раніше, приходила на Майдан… Зустрілися з Анютою, дівчиною – волонтеркою, обнявшись, довго плакали. Жива!!! Біля плаката «Передовики Грушевського» побачила хлопця з Луганська. – Знайшла! Хоч одного знайомого знайшла!
Не стало синочка з Донецька… А де ти, Андрію, з Чернігова, молодий татусю з Тернополя, сотнику з Верхньої барикади, українцю із Західного Сибіру? Хлопчики! Дорогенькі! Хай береже Вас господь!
Тоді, напровесні 2014 – го року, ми думали, що найстрашніше – позаду…
За себе, за нас, за Україну, як десятки й сотні років тому, стала молодь. «Наша сила, наша воля не вмре, не поляже!».
Про націєтворчу роль та історичні корені Майдану
Майдан – унікальне явище в історії протестних рухів і мирних революцій. Його позитивна аура і самодостатність, неочікувана твердість і доброта його учасників спонукають до роздумів над феноменом Майдану і його майбутнім.
«Спочатку приводом для протестів послужила Постанова уряду про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС від 21 листопада 2013 р., а потім і відмова Президента поставити свій підпис під Угодою на Вільнюському саміті 29 листопада. Це сталося після того, як угода була парафована і Президент упродовж тривалого часу грав роль переконаного євроінтегратора, і мав, очевидно, сподівання, що йому вдасться вдруге в’їхати в президентські палати на конику успіху в зовнішній політиці. Та раптом все поламалося тоді, коли залишався буквально один крок до підписання угоди. Як би там не було, але раптовий відхід від обраного і законодавчо закріпленого зовнішньополітичного курсу країни був сприйнятий громадянами України як обман, приниження країни і їхньої людської гідності. Це викликало обурення серед по – європейському налаштованої частини українського народу, особливо студентської молоді, яка вийшла на акції масового протесту у Києві та інших містах України. Ці виступи одержали назву «Євромайдан». На початку свого існування Євромайдан намагався себе подати як «неполітичну акцію», оскільки студенти наполягали на її позапартійності. Це, звичайно, було неправильним формулюванням, адже протест стосувався політики, а саме: зовнішньополітичного курсу держави. Перелом стався після розгону мітингуючих студентів на Майдані Незалежності уночі з 29 – го на 30 – те листопада, що супроводжувався варварським побиттям беззахисних молодих людей, та не менш жорстокого побоїща під адміністрацією Президента 1 грудня. Майдан, що зібрав на віче близько мільйона осіб з найрізноманітніших соціальних груп і вікових категорій, з євроінтеграційного перетворився насамперед на антивладний, антиавторитарний і революційний в розумінні вимоги змінити не тільки людей при владі, а й політичну систему загалом. На зміну Євромайдану прийшов Майдан 2013 -2014 років. Європейський вибір, як мета майданівського руху, не знятий з порядку денного, але відкладений на пізніший час. Майдан був і залишається подією, спрямованою на те, щоб утвердити незалежність та повернути Україні притаманні її народу, закодовані в його менталітеті цінності, які багато в чому збігаються з європейськими: права і свободи людини, її гідність, суверенітет народу, підзаконність влади, гарантія прав власності, справедливий суд та інше.
Одним із найяскравіших прикладів здатності українців до історичної творчості й суспільної самоорганізації (хоча й не єдиним), безперечно, була Запорозька Січ і діяльність українського козацтва загалом. І хоча поняття козацтва у розумінні вільних людей, що живуть на пограниччі держав, не визнаючи над собою ніякої влади, не було суто українським явищем, україн-ське козацтво мало такі особливості, які визначили його надзвичайно велику роль у формуванні української нації, української ментальності та спроб здійснення процесу державотворення знизу. Через складність обставин, у яких опинилася завчасно демократи¬зована (ходом історії і волелюбністю народу) Україна, невдовзі настав занепад і державотворення, і громадянського життя. Однак Майдан, відтворюючи зразки спонтанної демократичної творчості народу, доводить важливість врахування не лише негативних, а й позитивних уроків нашої історії. Розвиваючи концепцію історичного неоінституціоналізму, ми можемо припустити, що за нових умов інформаційної епохи мережеві форми суспільної організації можуть дати інший ефект, ніж це було в минулому.
Майдан може сприяти поновленню розірваної ниточки української історії, пронизаної демократизмом, який свого часу спочатку завадив українцям втримати, а потім і відновити свою державність. Не виключено, що нині ті самі форми допоможуть подолати надзвичайно важку спадщину недавнього тоталітарного минулого і створити оригінальні форми функціювання демократичних інституцій, у тому числі й прямого народовладдя, прийнятних і придатних для функціювання в умовах пост – модерного суспільства».
Антоніна Колодій,
авторський сайт «Думки з приводу» (скорочено),
листопад 2014 року
